Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Вступ

Історія держави і права України є невід'ємною складовою частиною багатовікової історії нашого народу, який творив та розвивав власну державність, утрачав її не зі своєї волі, відроджував Українську державу, розбудовував її, творив та вдосконалював національне право. Склалося так, що донедавна цю навчальну дисципліну студенти вищих навчальних закладів вивчали як історію держави і права Української PCP, що розпочала відлік від 25 грудня 1917 року - офіційного проголошення радянської держави в Україні харківським більшовицьким урядом. А попередні героїчні й трагічні етапи української державності в кращому випадку замовчували чи описували мимохіть, а в гіршому - фальсифікували, свідомо перекручували. Офіційна на той час радянська ідеологія намагалася показати українців як таких, котрі не мали власної держави, боролися невідомо з ким і за що, і лише "своя", "народна", більшовицька влада "подарувала" українському народові державу, відразу прийнявши її до "братньої сім'ї" народів за назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Виправдовуючи свій імперіалізм, росіяни нерідко використовують облудливу і примарну ідею "слов'янського братерства". Перебуваючи в Америці, редактор газети "Россия" Микола Рибаков 14 листопада 1949 р. у листі до президента США Г. Трумена писав, що українці "є тільки частиною великої російської нації... Міжнародні пропагандисти невпинно пробують розділити великий російський народ"1. Виходить, із погляду деяких російських шовіністів, нас, українців, немає!

Вивчення справжньої історії держави і права України розпочалося після проголошення Україною незалежності на початку 1990-х. Сьогодні, в добу глибинного національно-культурного відродження української нації, як ніколи важливо у доступній формі, без ідеологічних перекручень, штампів, спираючись на достовірні джерела, науково-дослідні матеріали, висвітлити цілісну історію держави і права України, подати

правові основи української державності. У складі СРСР Україна тривалий час перебувала під впливом російської юридичної традиції XIX ст., яка сформувалася в умовах російського абсолютизму. "Юридична наука і юридична професія в Україні й досі перебувають в орбіті методології Вишенського, - зазначає відомий учений-правознавець, автор тритомного видання "Верховенство права" Сергій Головатий. - ...Усе, що у нас викладається на юридичних факультетах, як тлумачиться закон суддями, в тому числі і Конституційного Суду, - все це тримається на методології Вишенського... Як не прикро, але вона й досі продовжує "гуляти" по друкованих працях наших учених-правознавців". Деякі українські вчені, виховані за тоталітарно-комуністичної системи, та їхні послідовники не можуть або не хочуть переосмислити нашу історію, дати нову, за можливістю об'єктивну оцінку державно-правовим явищам.

Сьогодні розвиток країни мусить базуватися на глибоких знаннях історичного минулого, злагоді громадянського суспільства і держави, використанні всіх позитивних рис менталітету українського етносу. Відтак вивчення історії держави і права України має величезне значення, насамперед тому, що сприяє усвідомленню складного, багатогранного і часто суперечливого нашого історичного минулого.

Як історико-правова наука історія держави і права нашої країни тісно пов'язана з історією України, тобто із загальним історичним минулим українського народу, розвитком його культури, науковими здобутками, досягненнями в галузі економіки, виникненням та становленням громадських, політичних рухів і партій, іншими сферами людської діяльності.

На перший погляд може здатися, що ці навчальні дисципліни дублюють одна одну. Насправді це не так. Історія держави і права України зберігає відносну самостійність, має чітко визначені об'єкт і предмет дослідження. Вона вивчає розвиток лише таких суспільних явищ, як держава і право. Решта (економічні, соціальні, ідеологічні відносини, наука, культура, політичні портрети, народні повстання тощо) є основою, базою для аналізу державно-правових процесів. Отже, історія держави і права України є перш за все наукою юридичною, однією з фундаментальних державно-правових дисциплін, що їх вивчають студенти юридичних навчальних закладів.

Існує певна тотожність історії держави і права (як науки і навчальної дисципліни) та теорії держави і права. Однак принципова відмінність між ними полягає насамперед у тому, що остання вивчає в першу чергу загальні закономірності державотворення різних народів, їхніх правових інститутів. А історія держави і права як дисципліна розглядає конкретні державно-правові системи, їх особливості та притаманні лише їм риси. Історія держави і права нашої країни охоплює розвиток і функціонування всіх аспектів еволюції державотворення на терені України - державного механізму, форм державної єдності, права. Інша річ, що під час вивчення даного процесу використовують узагальнення і понятійний апарат, напрацьовані в ході наукового дослідження теорії держави і права. Тому предметом історії держави і права України як наукової та навчальної дисципліни є вивчення загальних закономірностей і особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права українського народу на всіх етапах його розвитку.

Слід зазначити ще одне: виникнення тих чи тих державних або правових інститутів тісно пов'язане з відповідними ідеями, їх теоретичними обґрунтуваннями і розробками. Проте історія держави і права, зокрема України, як наука їх не вивчає. Це тому, що ці ідеї досліджують у порівняно самостійному науковому напрямі й навчальному курсі - історії вчень про державу і право. Отже, є цілком виправданим, що тут про них згадано лише загалом.

Іншою важливою, багато в чому визначальною, рисою історії держави і права є те, що вона розглядає політичні та правові інститути практично до нашого часу. Тому невипадково тут простежується зв'язок із чинним правом, намагання відповідним чином з'ясувати його сутність, недоліки і переваги. Досліджуючи, систематизуючи та узагальнюючи досвід минулих поколінь, історико-правова наука сприяє пізнанню й використанню у державному будівництві закономірностей державно-правового розвитку інших країн, дозволяє уникнути повторення помилок і непоміркованих кроків. Проте це можливо, з одного боку, лише за умови об'єктивного дослідження наявного історико-правового матеріалу, процесів, що відбувалися під час розбудови держави, з іншого - за наявності у практиці сьогодення глибокого бажання і реальних можливостей утілити багатовікову мрію українського народу: побудувати демократичну державу і громадянське суспільство.

Вивчення історії держави і права України має і певне ідеологічне навантаження. Не секрет, що певні великодержавно-шовіністичні кола намагаються представити український народ "безбатченком", який не має історичних державно-правових традицій, а відтак - і права на самостійне існування. Звернімося до нашої історії: протягом майже 850 років наш народ мав державність. Існують наукові згадки і про більш ранні державно-племенні об'єднання на терені сучасної України.

Здобуття державної незалежності - не самоціль, а необхідна передумова і дієвий засіб побудови громадянського суспільства та правової держави, яка б гарантувала і реально забезпечувала права та законні інтереси кожної людини. Вибудовуючи правову державу, варто звертатися до власних державницьких традицій, власного історичного державотворчого процесу, пам'ятаючи, що сама Українська держава - історичний феномен. Українська державницька ідея завжди мала під собою міцну платформу - поступовий процес українського державотворення, боротьби за власну державність. Як писав ще у 1900 р. М. Махновський, "державна самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин"1. Сьогодні Україна має змогу опертися на владні структури, з допомогою яких повинен запрацювати механізм функціонування та відтворення "національного духу" в повному сенсі цього слова.

Як зазначає представник консервативного напряму вітчизняної державно-правової думки В. Кучабський, держава є продукт технічної організованості народу, перш за все - його духовності. "Не з кожним народом можна державу збудувати", - зауважує він. Наголошуючи на верховенстві держави над суспільством, учений переконливо доводить, що здорова, органічна держава створюється лише там, де серед населення відбулися глибокі внутрішні державотворчі процеси, на чолі суспільства постала політично визнана провідна верства, озброєна державотворчою суверенною ідеєю. Ця верства має подолати інстинкти фізичного самозбереження та егоїстичного матеріального інтересу, бути готовою до самопожертви заради високих цілей і завдань"2 (виділено автором).

Серцевиною державницької ідеї, згідно з М. Грушевським, є визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення й пошук його оптимальних форм. Від часів Переяславської ради такою формою стала вимога автономії України, яку в XIX ст. доповнюють ідеї "пере-устрою" суспільства на загальнолюдських, гуманістичних засадах демократії та справедливості. На початку XX ст. вона перетворюється на гасло: "Вільна Україна у складі демократичної федерації вільних народів Росії". Починаючи від Б. Хмельницького, впродовж понад 270 років історичного розвитку тільки М. Грушевський і Центральна Рада спромоглися практично реалізувати гасло української нації, проголосивши у 1918 р. самостійність і незалежність України (IV Універсал Центральної Ради). До цього часу нікому з державних діячів, жодній з українських політичних течій чи партій утілити це не вдавалося. Така заслуга Центральної Ради та Грушевського перед Українською державою перекриває їхні прорахунки і невдачі у непрості роки визвольних змагань першої чверті XX ст.

Аналізуючи історію української державності, слід наголосити на перманентності її розвитку. Ми відновлюємо нашу державу й розбудовуємо сучасну державність і формуємо власне національне право, повертаючись до багатовікових державницьких традицій. Ідея про незнищенність самостійності і соборності України закріпилася в ментальності українського народу. Вона, звичайно, мала різний вигляд, скажімо, прагнення до державно-територіальної автономії ("козацької автономії"); української державності за часів Б. Хмельницького; "політичної автономії" в межах федеративного зв'язку з Росією (Центральна Рада); Української Народної Республіки як суверенної незалежної держави. Іншими словами, державницька ідея мала під собою міцний грунт, спираючись на перманентний процес українського державотворення, боротьби народу за власну державність.

Називаючи важкі, часом трагічні сторінки нашої історії, ми зовсім не прагнемо закреслити те велике і світле, яке підносить наш народ до вершин цивілізації, визначає його заслуги перед людством. Адже на нашому історичному шляху були могутня середньовічна Київська держава Володимира Великого і Ярослава Мудрого, волелюбне Галицько-волинське князівство, федеративна Литовсько-Руська держава, "перша християнська республіка" в Європі - Запорозька Січ, незабутні герої визвольних змагань XVII ст., відчайдушний порив до свободи за часів Івана Мазепи, започаткування власної державності в Українській Народній Республіці, безсмертний подвиг солдатів, партизанів України, українських патріотів у Другій світовій війні.

Україна веде родовід, політичну, державницьку біографію від Київської Русі, козацько-гетьманської держави й Української Народної Республіки. Але вона не викине зі своєї складної та повчальної історії жодної сторінки, хоч би якими вони були, бо воліє бути цивілізованою державою. У 1917 р., скажімо, український національно-визвольний рух досяг таких успіхів, набув такого розмаху й зустрів такий широкий відгук у масах, що його здобутки перевершили найсміливіші мрії українських політиків. Так оцінював тодішні події Д. Дорошенко. На його думку, за найкоротший час українська політична думка подолала шлях, за звичайних умов розрахований на десятиріччя.

Зрештою, проголошення Акта незалежності України у 1991 р. засвідчило, попри всі політичні потрясіння останніх років, незнищенність ідеї державності й соборності, яка, можна стверджувати, генетично закодована в менталітеті українця-патріота. Ні 300-річнс покріпачення нашого народу Російською імперією, ні більш як сім десятиліть тоталітарно-репресивного комуністичного режиму не викоренили цієї ідеї зі свідомості українських людей. Ідею державної самостійності, проголошену IV Універсалом Центральної Ради, та Акт про незалежність України, підтверджений референдумом 1 грудня 1991 р., єднає не тільки історична послідовність, а й глибокий зміст. Важливі не лише власне ідея державної самостійності, історична спроба формування української державності в сучасному її розумінні, а й пошуки шляхів її утвердження, засобів економічного, політичного, соціального та духовного відродження.

Отже, потрібно пам'ятати, вивчати, знати, усвідомлювати досягнення, успіхи й невдачі минулого, розглядати їх як уроки та перестороги в нинішньому складному процесі державотворення, становлення демократичного правового суспільства.

Початок державності на території України поклали давні грецькі міс-та-поліси: Ольвія, Tipa, Пантікапей, Херсонес, Фанагорія та ін. Деякі з них на початку V ст. до н. е. об'єднались у могутнє Боспорське царство, де протягом майже тисячоліття проживали не лише греки-переселенці, а й пращури слов'ян.

Перший, ранньофеодальний, період нашої державності започаткували східнослов'янські племена, які в VI-УП ст. н. е. заклали фундамент нової держави, створивши спочатку племінні союзи, а згодом - союз союзів племен під назвою Русь (VIII ст.). У наступному столітті на їх основі створюється ще потужніше державне об'єднання - Руська земля з центром у Києві. Певний вплив на державотворчі процеси тут мали варяги, угри, печеніги, половці, хозари та інші народи. Цей період історії східних слов'ян можна назвати періодом становлення суспільних структур, виникнення на основі "військової демократії" політичних інститутів ранньофеодальної держави, формування елементів феодального права.

Наступній етап історичного розвитку нашої держави пов'язаний з утворенням у Середньому Подніпров'ї Київського князівства, яке згодом стало політичним осередком величезної імперії - Руської держави (Київської Русі, Давньоруської держави). Це була одна з найсильніших і найцивілізованіших країн світу, в якій жив численний конгломерат племен і народів. Київська Русь об'єднувала пращурів українців (древляни, поляни, сіверяни, уличі, тиверці, волиняни та ін.), білорусів та росіян (дреговичі, радимичі, полочани, кривичі, словени, в'ятичі тощо).

Родоплемінні державні утворення згодом перетворилися на територіальні організації - землі. У період свого найбільшого розквіту (друга половина XI - перша половина ХП ст.) територія Руської держави простягалася від Чорного моря до Фінської затоки, від Закарпаття до середньої течії Волги. Із середини XII ст. у Київській Русі панував розвинений феодалізм, який відзначався відцентровими, сепаратистськими тенденціями. У наступному столітті влада великого київського князя стала номінальною. Доба розквіту імперії завершилася. Могутня країна перетворилася на "державу держав" із певними елементами васальної залежності від Києва. На політичній арені з'являється понад півтора десятки суверенних держав-князівств, зокрема шість на землях сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимир-Волинське та Галицьке.

Державно-правові традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава, що виникла у південно-західному регіоні Давньоруської держави. До завоювання Галичини й Волині Володимиром Великим ці землі населяли пращури українців - слов'янські племена дулібів, бужан, волинян, тиверців і білих хорватів. З ослабленням Давньоруської держави в першій половині XII ст. тут виникають два могутні князівства, які у 1199 р. оформились у Галицько-Волинську державу, де протягом 1119-1340 рр. правила династія Романовичів. Напередодні татаро-монгольської навали, у 1239 р., до її складу ввійшло Подніпров'я на чолі з Києвом. Експансія кочівників перешкодила князеві Данилу вкотре об'єднати всі етнографічно українські землі. Однак Галицько-Волинська держава навіть у ці тяжкі часи, використовуючи своє вигідне географічне та стратегічне розташування на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з монголо-татарами, впорядковувалася й міцніла завдяки союзам із сусідами. Відтак іще майже 100 років зберігала державницькі та правові традиції Київської Русі.

Після занепаду Галицько-Волинської держави, зумовленого васальною залежністю від золотоординських ханів та внутрішнім розбратом, західні й південно-західні землі Русі опинилися під загрозою втручання сусідів у їхні справи. Успішні походи польських правителів завершилися підпорядкуванням у середині XIV ст. Галичини і Холмщини польському впливу, а у 1387 р. їх остаточно включили до складу коронних земель. У 1350-х рр. розпочалося просування литовців на Волинь і Подніпров'я, результатом якого стало приєднання цих територій разом із Черніговом Сіверщиною до Литви. Згодом сюди ввійшло й Поділля. 90% населення Литовсько-Руського князівства становили українська та білоруська народності. Насправді це була середньовічна феодальна федерація, яка спадкувала від Київської Русі та Галицько-Волинської держави інститути держави, права, мову, судоустрій і судочинство, військову та адміністративну організацію. Українські князівства користувалися широкою автономією. Але вже з кінця XIV ст. відбувається швидка колонізація українських земель, яка завершилася Люблінською унією 1569 р. Відтоді всі ознаки української державності, автономію руських земель було надовго втрачено.

Другий період державного будівництва в Україні розпочинається із заснуванням у XVI ст. Запорозької Січі, яка мала власні законодавчі та виборні виконавчі органи, оригінальну систему судочинства і права.

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. знаменувала подальший крок у напрямі державотворення. Попервах Б. Хмельницький орієнтувався на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, де могли б об'єднатися руський, литовський і польський народи. Але вже після перемог 1648- 1649 рр. гетьман став прибічником ідеї політичної самовизначеності України в межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним гетьманом-монархом. Однією з пріоритетних у політиці гетьманства була проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та формування й зміцнення власних державних інституцій. Однак процес державотворення спочатку вповільнився, а потім навіть пішов у зворотному напрямі.

Складне становище України, яка не припиняла обстоювати свої самостійницькі права в протиборстві з Річчю Посполитою, примусило гетьмана піти на встановлення з Московським царством відносин номінального васалітету, або протекції. Березневий договір 1654 р. передбачав створення під верховенством корони Романових близької до конфедерації автономії, спрямованої проти зовнішнього ворога. Козацька абсолютна владність поширювалася в Україні на більшість споконвічних територій. Усі гетьмани, від Б. Хмельницького до І. Мазепи, більшою чи меншою мірою дбали про об'єднання українських земель, установлення єдиної державної влади. До другої половини 70-х років XVII ст. гетьманська влада встановилась і на Правобережжі, але зі своїм гетьманом, своїм адміністративним апаратом, підпорядкованим Речі Посполитій.

Подальша спільна з Росією боротьба не принесла політично налаштованому українському козацтву бажаних результатів. Росія, Польща та Туреччина маніпулювали сепаратними інтересами козацької старшини. На останню чверть XVII ст. Гетьманщина територіально скоротилася до меж Лівобережжя і фактично перетворилася на окрему автономну частину Російської імперії.

Адміністративно-політичний апарат, що формувався у середині XVII ст., продовжував, хоч і з певними обмеженнями, існувати до кінця XVII - початку XVIII ст. Вища влада на Лівобережжі належала гетьману, що підпорядковувався російському цареві. Від імені гетьмана видавали різноманітні державно-правові документи, серед яких найпоширенішими були універсали. Договірні статті, що їх укладали царський уряд і старшина при обранні нового гетьмана, визначали загальні положення адміністративно-політичного статусу Гетьманської держави. Ці статті підтверджували автономне становище України в складі Російської держави, також фіксували і певні зміни, які з кожним роком звужували цю автономію і розширювали владу російського царизму.

Управління Україною до 1663 р. здійснював Посольський приказ, потім - Малоросійський приказ, який підпорядковувався безпосередньо цареві. Зі свого боку, гетьманське управління мало своє постійне представництво у Москві. Уперше це передбачили "Глухівські статті" 1669 р. Контролюючи і скеровуючи діяльність гетьманської адміністрації, царський уряд поступово прибрав до рук автономні права козацької держави. Уже наприкінці XVIII ст. полковників, а з початку XVIII ст. - і сотників призначали тільки із санкції царського уряду.

Так було покладено край навіть формальному демократизму виборчої системи в Україні.

Новим істотним обмеженням української автономії стало утворення за указом Петра І Малоросійської колегії - нового органа управління Гетьманською державою. Із середини 60-х років XVIII ст. процес нищення царизмом автономії України прискорився. Упродовж наступних 20 років українську автономну державність було ліквідовано, а Гетьманщина стала провінцією Російської імперії, у складі якої наша держава проіснувала понад 130 років.

Однак державницьких ідей українці ніколи не губили. Російська імперія завзято поширювала міф про ідентичність українців із росіянами, щоб витравити у нас національну самосвідомість, позбавити рідної мови, літератури, навіть самоназви, замінивши Україну на Малоросію. Проте ніщо не змогло завадити віковічному прагненню українського народу позбутися іноземного гніту, залежності, а головне - самовизначитися, встановити "в своїй хаті свою правду". Тому революція 1917 р., яка охопила й Україну, від початку набула національного характеру. Національно-демократичні сили одразу розгорнули боротьбу за українську державну автономію.

Третій період розбудови Української держави характеризується багатодержавністю. Пригноблене репресіями і русифікацією українське суспільство збурила звістка про повалення царського режиму. Національно-демократичний рух створив Українську Центральну Раду, яка накликала український народ домагатися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать".

Обтяжені ідеєю автономізму в складі Російської федерації, керівники Центральної Ради, з одного боку, домагалися самоврядності для України, а з іншого - весь час зважали на позицію Тимчасового уряду Росії. Така залежність віл Петрограда сковувала ініціативу в питаннях державотворення. Лише після жовтневих подій 1917 р. Центральна Рада прийняла резолюцію про владу в країні та утворення Української Народної Республіки, яка перебувала у федеративному союзі з Російською республікою. Протистояння з більшовицькою Росією змусило Центральну Раду проголосити 22 січня 1918 р. повну самостійність У11Р, яку визнав і уряд В. І. Леніна. Однак ця держава проіснувала недовго. В останній день свого перебування при владі Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, яка, на жаль, не була втілена в життя, залишившись пам'яткою права.

П. Скоропадський, проголошений унаслідок військового перевороту гетьманом, установив бюрократичну диктатуру, перебравши на себе цілковиту владу і навіть змінивши назву країни на "Українська держава". Гетьман усвідомлював потребу консолідації державної території, наполягав на стабілізації влади і суверенності у зовнішніх відносинах, на створенні українських збройних сил, правоохоронних органів тощо. Проте і його прагнення не пішли далі федерації, оскільки грамотою від 14 листопада 1918 р. він проголосив федеративний союз із Росією, спричинивши подальше загострення політичної кризи.

Після повалення гетьманської влади розпочалася доба Директорії Української Народної Республіки. Відновлена УНР уже не могла стати повторенням минулого. Тому тривав інтенсивний пошук оригінальних засад державності. Новостворена держава опинилася у складній ситуації, через те було здійснено лише один політично важливий для України крок - продекларовано спільно з представниками ЗУНР об'єднання двох держав на терен і України.

Унаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині країни запанувала радянська влада. Західні області, згідно з Ризьким договором (1921 p.), потрапили в залежність до відродженої Польської держави. Розпочався четвертий період нашої державності. Увійшовши до складу Союзу PCP, Україна, на жаль, не отримала належного державно-правового самовизначення, а сформовані відповідно до Конституції державницькі інституції дублювали відповідні структури СРСР. Демократичні принципи і засади політичної системи мали декларативний характер. Це спричинило руйнування елементів демократії в державно-правовій сфері, формування однопартійної системи правління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму.

Україна у складі Союзу PCP, незважаючи на проголошену і закріплену Конституціями суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від союзного центру. Цe призводило до порушень владою прав і свобод громадян. У середині 1980-х років за умов загальносоюзної кризи в суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Однак проголошена радянським керівництвом перебудова всіх сфер життя не виправдала покладених на неї надій.

Останній, п'ятий, період державності України позначено прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України і Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Затвердження Основного Закону України 28 червня 199В р. стало закономірним і логічним завершенням складного процесу творення незалежної держави.

На сьогодні у вітчизняній державно-правовій науці немає єдиної точки зору щодо періодизації історії держави і права України. Автори двотомного підручника за редакцією А. її. Рогожина (1996р.) розрізняють аж 20 періодів1; П. П. Захарченко (2004 р.) подає їх 82; співавтори академічного курсу " Історія держави і права України" B.C. Кульчицький і Б. Й. Тищик (2008 р.) виокремлюють стільки ж, узявши за основу хронологічно-цивілізаційну підставу періодизації. Вони слушно наголошують: така періодизація обґрунтована "суттєвими змінами, що відбувалися на землях України, до того ж переважно не з волі її народу, а з волі сильніших сусідніх держав"1.

Стосовно історії держави і права України неприйнятною є марксистсько-ленінська історична школа, яка базується на формаційному підході і типологічно-класових критеріях (рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний періоди). Логічнішими є цивілізацій-но-хронологічні критерії з урахуванням суттєвих змін, які відбувалися при державно-правовому розвитку України, з одного боку, на основі об'єктивних історичних процесів, а з іншого - під впливом держав-загарбниць, у складі яких опинялася наша країна. Базуючись на цих засадах, ураховуючи кредитно-модульну систему організації навчального процесу у вищих навчальних закладах, автор вважає за необхідне поділити навчальний матеріал на 12 тем, об'єднавши їх у три модулі.

Вивчення історії держави і права України зводиться не лише до збирання та описування фактів, подій, явищ минулого, а головним чином до їх теоретичного осмислення. А це вимагає відповідного інструментарію, тобто застосування методів і способів дослідження. Методами називають сукупність способів пізнання і прийомів дослідження, які використовують для одержання відносно об'єктивних, істинних, доказово обгрунтованих знань з історії держави і права.

Методологія навчальної дисципліни поєднує загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. При їх аналізі слід мати на увазі, що як суспільна наука історія держави і права України описує, досліджує та осмислює історичний процес розвитку права й інститутів держави відповідно до загальних методологічних правил.

Усю сукупність методів зазвичай поділяють на дві великі групи: а) загальнонаукові методи; 6) спеціальні (конкретні) методи.

Загальнонауковими методами вважають такі, які мають універсальне застосування і використовуються при дослідженні різноманітних явищ практично всіма науками. До них належать:

а) метод діалектики, який дозволяє розглянути державно-правові явища у безперервному русі, в розвитку, в органічному зв'язку з економічними, культурними, релігійними, соціальними процесами в історії українського народу;

б) метафізичний метод - протилежний діалектичному. Він дає змогу вивчати державно-правові інститути в Україні відокремлено один від одного за певних сталих історичних часів, як нібито застиглі на певному етапі;

в) метод історичного матеріалізму вимагає розглядати державно-правові процеси з точки зору історичних умов, за яких вони зародилися і набули розвитку. Користуючись цим методом, дослідник має змогу "ввійти" у той чи той історичний відтинок часу і подати максимально об'єктивний аналіз певного явища - інституту, правової норми тощо.

До спеціальних методів належать історичний, хронологічний, ретроспективний, порівняльно-історичний, статистичний та ін. їх сутність обумовлена загальнофілософським підходом науки держави і права до пізнання та пояснення різноманітних явищ суспільно-політичного життя.

Історичний метод є одним із провідних, що їх використовують як дослідники історичного минулого, так і ті, хто лише долучається до вивчення певних інститутів держави і права від їх зародження. Історичний підхід до політико-правових явищ полягає в тому, що їх оцінюють із погляду конкретного історичного часу, впродовж якого вони виникали, розвивалися, занепадали або зникали зовсім, набували притаманних лише їм вигляду і форми.

Сутність хронологічного методу така: події державно-правового розвитку країни розглядають у чіткій хронологічній послідовності. Цей метод є особливо ефективним при складанні історичних хронік, хронологічних таблиць, реконструкції подій, пов'язаних між собою певним відтинком часу. Різновидом хронологічного методу є проблемно-хронологічний, який передбачає розчленування теми на декілька вужчих проблем, кожна з яких аналізується у хронологічній послідовності.

Ретроспективний метод дає змогу відтворити картину минулого навіть за відсутності повного набору історичних та правових джерел, що належать до того чи того історичного періоду. За основу цього методу покладено тісний зв'язок між сьогоденням і минулим.

Широковживаним видом інструментарію дослідження історико-правових явищ є порівняльно-історичний метод. Він базується на визнанні певної повторюваності деяких рис і характеристик в історії права та держави, орієнтує на їх дослідження шляхом зіставлення. Цей метод дозволяє порівнювати аналогічні історичні типи і форми державності, правові системи для встановлення як загальних закономірностей їх розвитку, так і специфічних особливостей.

Статистичний метод застосовують при дослідженні кількісних аспектів історико-правових явищ. З їх допомогою можна виявити такі характеристики, як, наприклад, протяжність їх у часі і просторі, поширеність у державі, темпи розвитку, повторюваність тощо. Однак гола статистика повинна наповнюватися змістовними державно-правовими та суспільними явищами з прив'язкою їх до історико-державного підґрунтя.

При написанні навчального посібника автор опрацював першоджерельні матеріали, збірники правових актів, документи, опубліковані у "Хрестоматії з історії держави і права України" (Київ: Юрінком Інтер, 2003 р.). Проаналізовано дослідження відомих українських і зарубіжних істориків, істориків українського права та державознавців. Автор не претендує на встановлення абсолютної істини і вичерпність викладу навчального матеріалу, а вбачає головну мету у сприянні підготовці та вихованню висококваліфікованих фахівців-правознавців, здатних продовжити традиції української державності.