Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 4. Судочинство

Злочин називався "обидою" (образою), під якою розуміли будь-яке порушення суспільного спокою - завдання потерпілому фізичного, матеріального чи морального збитку. Водночас право не розрізняло кримінальне правопорушення від цивільного.

Об'єктами злочинної дії були особа, майно, мораль. Об'єктивна сторона злочину ще була виражена недостатньо: відомі лише замах на злочин та скоєний злочин.

Суб'єктами злочину не могли бути невільники (ст. 46 Просторової редакції). Вони були власністю господарів, які несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки. Однак це не виключало застосування до рабів засобів фізичного впливу: побиття чи піддавання фізичним тортурам.

Руська Правда передбачає співучасть, наприклад, при скоєнні крадіжки (ст. 40 Короткої редакції і ст. 43 Просторової редакції). Усі співучасники в такому разі несли однакову відповідальність.

Руська Правда містила також норми, що стосувалися суб'єктивних сторін злочинної дії. Вона розрізняла вбивство огнищанина "в об йду" (ст. 19 Короткої редакції) та вбивство огнищанина "в розбої"; убивство людини "на пиру" (ст. 6 Просторової редакції) та вбивство навмисне (ст. 7 Просторової редакції).

Злочини проти особи поділяли на такі види:

- убивство. Про нього йдеться у багатьох статтях Короткої редакції і Просторової редакції;

- каліцтво, рани, побої (ст. 4 Короткої редакції). Серед них найбільшою образою були завдання ударів палицею, жердиною, піхвами меча, тупим його боком. За таке накладали великий штраф. Тут ідеться про посилений захист честі представників панівного класу;

- образа людини дією: витягти перед нею меча, штовхнути, вирвати вуса чи бороду.

Майнові злочини. Серед них найтяжчим вважали розбій. Багато говориться про крадіжку ("татьбу") (ст. 13 Короткої редакції, ст. 43 Просторової редакції). Небезпечним злочином був підпал току або двору (ст. 83 Просторової редакції). Злочинним діянням було протизаконне користування чужим майном: самовільна їзда на чужому коні, переховування холопів (ст. 32 Просторової редакції), привласнення загублених коня, одягу, зброї.

Покарання. їх метою була відплата та відшкодування заподіяних збитків. Кримінальне право, як право-привілей, відкрито проголошувало становий характер покарання.

Найдавнішою формою була помста злочинцеві з боку потерпілого чи його родичів. За часів Руської Правди помсту спочатку обмежують (ст. 1 Просторової редакції та Короткої редакції), а потім скасовують зовсім (ст. 2 Просторової редакції).

Переважним видом покарання були грошові стягнення із злочинця. Вони складалися з двох частин: штрафу (надходив князеві) та компенсації (п отримувала потерпіла сторона).

Руська Правда не знала смертної кари, хоча літописні джерела, а також Києво-Печерський патерик повідомляли про її застосування у формі повішення, утоплення, спалення. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя чи були звинувачені у державних злочинах, були настільки звичною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них.

Серед грошових стягнень тяжкою формою була віра - грошовий штраф, що його стягували на користь князя за вбивство вільної людини. Він дорівнював 40 гривням. Подвійну віру - 80 гривень - слід було платити за вбивство "княжих мужів" (статті 19,22 Короткої редакції та ст. З Просторової редакції).

Родичам убитого видавали грошову компенсацію - головництво, сума якої дорівнювала вірі.

Полувіру (20 гривень) сплачували за вбивство жінки або заподіяння каліцтва чоловікові (виколювання очей, відрубування руки чи ноги, відрізання носа).

Дика віра - складчина членів общини, яку виплачували у двох випадках: неумисного вбивства під час сварки чи на бенкеті; відмови общини видати злочинця чи вжити заходів із його розшуку на території общини.

Існувало жорстке правило: хто не міг сплатити стягнення, що надходили до князівської скарбниці, ставав невільником; а хто взагалі був не в змозі сплатити штраф, - того карали смертю.

Іноді штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства становили від 5 до 12 гривень.

Передбачався і такий вид покарання, як продаж - грошовий штраф, що надходив до скарбниці князя за скоєння деяких злочинів проти особи і майна. Суми були чітко встановлені: 12 гривень за тяжкі злочини, за інші - від 1 до 3 гривень. Продаж супроводжувався митом на користь судових агентів (20% від суми продаж). Потерпіла сторона при цьому отримувала грошову компенсацію - урок.

Найвищою мірою покарання, за Руською Правдою, був потік та розграбування. Вона передбачала конфіскацію майна злочинця ("розграбування") та вигнання його із сім'єю з общини (віддання "на потік"), що ставило їх на межу загибелі. Було можливе й обернення їх на невільників.

Смертна кара, тілесні покарання та каліцтва не були властивими найдавнішій системі нашого права. Як пережиток додержавних часів існував самосуд, проте його обмежували деякі умовності. Так, злодія могли скарати на смерть лише тоді, коли схоплять уночі на місці злочину. Однак якщо "його впіймають і затримають до світанку, то слід було вести на князівський двір. А коли вб'ють, а люди бачили злодія зв'язаним, то винні сплачують 12 гривень".

Власну систему покарань мала церква. Вона накладала їх за злочини, котрі підпадали під церковну юрисдикцію. Види покарань: епітимії (церковні покаяння); штрафи від 1 до 5 гривень золотом; калічництва (за богохульство відрізали язика чи виколювали очі); ув'язнення у монастирських підвалах.

4. Судочинство

У Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний процес. Йому була притаманна активна участь сторін, зацікавлених у вирішенні спору. Суд виконував здебільшого функції посередника в судочинстві. Домінування такого виду судового процесу можна пояснити, по-перше, відносно невисоким рівнем соціальних протиріч; по-друге, недостатнім розвитком державного механізму, що займався б розслідуванням правопорушень і судовим розглядом їх.

У справах, що зачіпали інтереси князя, бояр, застосовували слідчо-розшуковий процес: князі чи їхні агенти самі порушували справу, вели слідство і судили зловмисників. Елементи розшукового процесу були властиві церковним судам.

Судочинство розпочиналося з ініціативи позивача, який мав подати заклич і публічну заяву потерпілого про вчинення правопорушення. Так, про пропажу речі потерпілий оголошував на торзі (статті 32,34 Просторової редакції). Якщо протягом трьох днів після цього річ знаходили

у когось, то той ставав відповідачем (його вважали злодієм). На нього покладали обов'язок повернути річ її власнику і сплатити штраф за правопорушення.

Іншим способом розшуку відповідача був звід (статті 35-39 Просторової редакції). Його розпочинали, коли: річ знайшли в когось до заклича; пропажа була виявлена через більш як три дні після закличу; майно виявили в чужому місті чи іншій общині, й особа, в якої це майно знайшли, відкидала звинувачення.

У такому разі власник речі не міг забрати її відразу, оскільки не було доведене право його власності на неї. Він мав запропонувати підозрюваному "піти на звід", тобто звернутися до тієї особи, в якої той цю річ придбав. Тепер відповідачем стає третя особа (і так далі). Якщо черговий відповідач не зміг пояснити, як ця річ до нього потрапила, його визнавали тятем (злодієм).

Якщо злодія треба було шукати за межами міста, звід завершували на третій особі, яка виплачувала власнику пропалої речі її вартість, після чого могла сама продовжувати звід.

Якщо звід приводив до кордону держави або власник спірної речі не зміг назвати особу у якої цю річ придбав, він міг відвести від себе підозру, привівши двох свідків купівлі даної речі або митника (статті 37,39 Просторової редакції).

Чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесами не існувало, але все ж певні процесуальні дії могли застосовувати лише щодо кримінальних справ. Йдеться про гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до верві (общини), вона мала видати злочинця або платити дику віру.

Судовими доказами вини вважали: свідчення видоків (очевидців правопорушення) чи послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного); речові докази; сліди скоєних дій; власне зізнання.

У випадках, коли не було інших доказів чи наявні докази не були переконливими, суд міг застосовувати присягу ("роту"), що супроводжувалася цілуванням хреста. Мали місце і "суди Божі" (ордалії): судовий поєдинок; випробування вогнем чи залізом. Під час першого підозрюваного кидали зв'язаним у воду, і якщо він тонув - отже, був невинним.