Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Цивільне право

У литовсько-руському праві оформилися і були ретельно врегульовані інститути власності, договірне та зобов'язальне право, право користування чужими речами, заставне право тощо. Одна з головних засад литовсько-руського права полягала у закріпленні феодальної власності на землю, первинною формою якої було "феодальне держання землі" (коли князь роздавав землю своїм васалам в обмін на службу, а основним обов'язком васала була його явка на першу вимогу господаря "конно, збройно і оружно"). У феодалів, котрі відмовлялися виступити в похід, конфісковували маєтки.

Із метою запобігання подрібненню земельних маєтностей Статути обмежували свободу розпоряджатися такою власністю, зокрема щодо заповідання та дарування землі.

Застосовуючи рецепцію римського права, Статути відрегулювали право користування чужими речами - сервітутне. Сюди належало право користування чужим лісом (брати дрова на паливо, збирати гриби та ягоди, полювати), право використовувати сіножаті, пасовиська, водопої тощо. Водночас власнику чи утримувачу землі було заборонено змінювати русло річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло якось зашкодити сусідам.

У галузі зобов'язального права вирізнявся такий його інститут, як договірне право. Незважаючи на те, що всі договори укладали у письмовій формі, їх потрібно було ще реєструвати у суді або укладати у присутності свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позички, найму.

Подальшого розвитку набуло заставне право, добре відоме ще з часів Давньоруської держави. Так само, як і в Руській Правді та в інших джерелах княжої доби, застава була засобом забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно переходило у володіння кредитора Водночас закон оберігав майно власника-боржника, застерігаючи, що навіть у разі несплати боргу лихвар чи інший кредитор не мав права продати закладене майно. Він повинен був надати боржникові час і можливість викупити свою власність і повернути борг.

Шлюбно-сімейне та спадкове право

Ця галузь права була найконсервативнішою. Законним вважали шлюб, коли молодята вінчані в церкві. Спочатку вимагали, щоб на одруження був дозвіл князя або когось із місцевих правителів. Зрозуміло, це принижувало панів, ображало їхню гідність. Тому 1447 р. таке правило скасували. А 31 артикул (III розд.) Другого Литовського статуту забороняв силоміць віддавати заміж панянок, княгинь, дівчат і вдів.

Установили принцип спільності майна подружжя. Регулювалося правове становище посагу дружини. А чоловік мав записати на користь благовірної частину свого майна (так зване віно), яке по його смерті ставало власністю дружини.

Коли шляхтич брав за дружину не шляхтянку, то вона та її діти набували шляхетського стану. Однак, коли така жінка потім виходила за простолюдина, вона втрачала шляхетство, набуваючи такого стану, як і її новий чоловік.

Звичайно, правовий статус дружини був нижчий від чоловіка. Але норми права у багатьох випадках захищали інтереси жінки та дітей. Від часів Київської Русі сюди перейшли норми, що передбачали відповідальність жінки за борги свого чоловіка. Більше того, чоловікам надавали право віддавати дружин або дітей кредиторам для відробітку боргу. За непослух батьки мали право фізично карати дітей.

Успадкування майна відбувалося за законом і за заповітом. На відміну від Руської Правди Статут надавав право дочкам успадковувати майно нарівні із синами. Вдова отримувала довічне утримання (у римському праві це називалося узуфруктом), яке після неї переходило до дітей.