Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Тема 6. Правове становище Українських земель у складі речі Посполитої (1569 р. - друга половина XVIII ст.)

1. Загарбання українських земель Польським королівством

Експансія Польщі на українські землі у першій половині XIV ст. призвела до того, що в середині XIV ст. Галичина і Холмщина були підпорядковані польському впливові, а в 1387 р. їх остаточно включено до складу коронних земель.

Згодом до Польщі відійшли Західна Волинь і Західне Поділля. У 1434 р. всі ці регіони було перетворено на Руське воєводство - одну з адміністративних одиниць Королівства Польського. Невдовзі відбулася реорганізація адміністративно-територіального устрою держави, її було поділено на Велику Польщу (п'ять воєводств) і Малу Польщу (приєднані українські етнічні території).

Офіційне зрівняння руських князівств із коронними польськими землями фактично означало їх анексію.

Злиття двох держав (Польщі та Литви) у Річ Посполиту (Республіку) у 1569 р. відкрило польським експансіоністам широкий доступ до володіння українськими землями. Це торкнулося Київщини, Волині, Поділля, що відійшли до Польщі. Правда, на Люблінському сеймі українська делегація неодноразово порушувала питання про можливість уведення України як третього суб'єкта до складу новоствореної держави, але до цієї думки мало хто прислухався.

З утворенням Речі Посполитої на порядок денний постало питання про об'єднання католицької та православних церков у єдиній державі. Це було спричинене, по-перше, утворенням двоєдиної держави Речі Посполитої та необхідністю зміцнення її внутрішньої єдності. По-друге, конче необхідно було покласти край зазіханням із боку Московського царства, яке повсякчас претендувало на всі колишні землі Давньоруської держави. Доти Московія відвоювала собі Чернігівщину, Новгород-Сіверщину та Стародубщину. Постала потреба відвернути православне населення України від впливу єдиновірної Московії.

Підготовка до укладення унії відбувалася за суворої конспірації. Патріотично налаштовані українські магнати (в тому числі Костянтин Острозький) пропонували здійснити канонічно рівноправне об'єднання двох церков зі збереженням православного обряду та порозуміння зі східними патріархами (московськими). Інша частина магнатів та духовенства були за перехід православних парафій під владу Пали Римського.

У вересні 1595 р. король Сигізмунд III видав універсал, яким повідомив своїх підданців про об'єднання православних із католиками і відрядив до Рима релігійну делегацію. На аудієнції в Папи єпископи присягнули на вірність йому, а він, зі свого боку, дав офіційну згоду на унію. Однак Папа розглядав її не як об єднання церков, а лише як факт "повернення народу руського до Римської церкви". При цьому допускалося збереження східних (православних) обрядів, якщо вони не суперечили католицькій вірі та єдності з католицькою церквою.

Насправді питання вирішували дещо інакше. Єпископи визнали догмати католицької церкви, першість апостольського престолу, Папу Римського - наступником святого Петра і намісником Ісуса, а також головою і вчителем всіх християн, а римську церкву - матір'ю всіх церков.

Це стало причиною подальшого протистояння двох церков на українських землях. Скликаний б жовтня 1596 р. у Бресті церковний собор не сприяв примиренню, а навпаки, призвів до формування двох непримиренних таборів, які провели фактично кожен свій собор.

Уніатський собор проходив у церкві святого Миколая. На ньому було публічно проголошено унію - перехід православної церкви до лона Папи Римського. Було визнано основні догмати католицької церкви, проте церковні обряди залишилися православними, а церковнослов'янська мова - мовою богослужіння. Греко-католицьке духовенство звільнялося від сплати податків. Уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

Православний собор відбувся також у Бресті, у палаці, де зупинився князь Острозький. Він засудив проголошення унії з Римом і звернувся до короля з проханням затвердити їхні рішення. Однак король став на бік греко-католиків, схвалив декларацію унії та скасував постанову православного собору.

У результаті українське суспільство розкололося: замість об'єднання вийшло протилежне. На місці двох церков в Україні постало три: православна, католицька та греко-католицька (уніатська).