Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Кримінальне право

Воно набуло достатнього поширення в обох редакціях Статуту та в інших джерелах. Мало становий характер. Це знайшло вияв, наприклад, у тому, що життя, майно, честь і гідність привілейованих станів захищали посиленими засобами кримінальної репресії.

І навпаки, за деякі злочини, скоєні феодалами, карали м'якше або взагалі не карали. Так, у разі поранення шляхтича шляхтичем винному відрубували руку, а за поранення шляхтичем простої людини - стягували грошовий штраф.

Литовсько-руське кримінальне право розуміло під злочином "кривду" або "шкоду". Ці поняття дещо схожі з тим, що в Руській Правді позначали терміном "обида". Дещо пізніше до неї почали зараховувати порушення певних суспільних устоїв: "виступ", "ґвалт", "злочинство". Відповідно до Привілею 1457 р. існувала особиста відповідальність за скоєне. Вона наставала спочатку із 7-річного віку, а за Другим статутом - з 14 років. Правда, покарання для дітей були м'якіші.

Розрізняли умисел, необережність, рецидив.

Найтяжчими були злочини проти держави та релігійного характеру. Серед них особливо тяжкими була "образа маєстату" (посягання на главу держави), бунт, державна зрада. Серед релігійних - віровідступництво, відхід від християнства, чаклунство, язичництво.

За злочини такого характеру карали зазвичай на смерть. На додачу конфіскували майно і позбавляли честі.

Значну увагу приділяли злочинам проти особи та майна. За крадіжку майна карали особливо суворо - аж до застосування смерті (у разі рецидивної крадіжки коня, челяді, підпалу).

Закон розрізняв таємне умисне убивство, передбачаючи за такий злочин четвертування або посаження на палю з позбавленням честі шляхтича, котрий скоїв таке діяння стосовно рівного собі. Крім того, родині вбитого сплачували головщину в подвійному розмірі.

За умисне каліцтво шляхтича, винного чекала смертна кара і нав'язка з його майна'.

Подібно до феодального права інших країн, кримінальне право Литовсько-Руської держави розрізняло відповідальність за скоєне залежно від соціального стану зловмисника і потерпілого. Так, при звинуваченні у вбивстві шляхтича кількома панами смертній карі піддавали лише одного з них - того, на кого присягали інші співучасники. Усім їм присуджували до сплату голови їй у розмірі 100 кіп грошей і тюремне ув'язнення на півтора року.

Коли ж такий самий злочин скоїла група осіб "простого звання", всіх їх карали на смерть. Правда, до страти за голову шляхтича могли засудити не більше трьох осіб. Тільки за умисний напад на панський маєток і вбивство шляхтича всіх учасників злочину страчували.

До тяжких злочинів належали вбивство дітьми своїх батьків, умисне позбавлення батьками життя своєї дитини, вбивство пана слугою, зґвалтування.

Так, убивцю батьків позбавляли честі, його майно передавали родичам, а винного піддавали ганебній кваліфікованій смертній карі із тортурами: його водили ринковою площею, кліщами рвали тіло, а потім садили у шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем і котом і топили. До такого самого покарання засуджували співучасників злочину.

За умисне вбивство дитини винного карали тюремним ув'язненням на рік і шість тижнів, а після цього він мав чотири рази на рік при церкві чи костьолі каятися і сповідатися перед парафіянами.

За умисне вбивство чи навіть поранення свого пана слугу четвертували.

Смертну кару застосовували і за зґвалтування, але лише в тому разі, коли потерпіла зчинила галас, кликала на допомогу і два-три свідки могли підтвердити факт насилля. Якщо жінка виявила бажання вийти за ґвалтівника заміж, покарання не застосовували.

Публічне виконання присудів про смертну кару, тілесні та калічницькі покарання мали на меті залякати та застерегти населення від злочинних дій.

Дрібні злочини проти майна та особи здебільшого карали грошовим штрафом на користь скарбниці й відшкодуванням потерпілій стороні.

Пережитком далеких часів була наявність у кримінальному праві покарання за принципом тал іону та символічного таліону. Так, за наклеп винного засуджували до такого покарання, яке міг дістати той, на кого зроблено наклеп. Слугу, який дозволив собі оголити зброю перед паном, засуджували до каліцтва (відрубування руки).

У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув'язненням. Для цього існувала вежа при замковому суді. Регламентувався порядок утримання злочинців під вартою. Термін такого ув'язнення був невеликий - від трьох тижнів до кількох років. Такий вид покарання застосовували за незначні злочини.

Особливим каральним заходом, який стосувався лише привілейованих верств, було "виволання" - публічне оголошення вироку, яке означало громадянську смерть засудженого. Згодом "виволання" замінили на "опалу" - примусове вигнання за межі держави, конфіскацію майна та позбавлення підданства (тепер - громадянства).

Примітною рисою системи покарань була їх невизначеність. Це створювало умови для зловживань з боку суддів, хабарництва, використання покарання як засобу репресії.