Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 5. Джерела та характеристика права

Правова система Запорозької Січі сформувалася у XV - першій половині XVII ст. і відбивала суспільно-політичний устрій держави.

Джерела права. Якщо на території України на той час діяли різні правові джерела (Руська Правда, Литовські статути, акти королівської та царської влади, магдебурзьке право тощо), то в Січі передусім чинним було звичаєве (козацьке) право - сукупність правових звичаїв, які утворилися та стихійно утвердилися без будь-якої санкції у сфері козацьких суспільних відносин. Наявність у козацтва права визнавав польський уряд.

Вагомим джерелом козацького права були постанови та ухвали органів влади Запорозької Січі (козацької ради, кошового отамана, судових органів). До певної міри тут застосовували норми канонічного права, а також окремі фрагменти й витяги з джерел феодального права.

Правову систему Запорозької Січі характеризує, по-перше, те, що вона існувала в усній формі. Дослідники пояснюють це такими причинами:

а) козацька община сформувалася за своєрідних умов, мала недостатній життєвий, історичний досвід, щоб урегулювати свої відносини за допомогою писаних норм;

б) військово-територіальний устрій держави заважав фіксувати норми у письмовій формі;

в) унаслідок своєї малописьменності козацтво не могло створити якихось оригінальних правових форм, відмінних від традиційних норм феодального права середньовічної Європи;

г) козаки уникали писаних законів, побоюючись, що вони обмежать їхні права і вольності.

Другою характерною рисою права Запорозької Січі було те, що правові норми регулювали переважно майнові відносини і стосувалися головним чином кримінального права. Це пояснюється тим, що серед строкатого населення Січі особі важливо було перш за все захистити себе і своє майно. Саме тому за такий злочин, як крадіжка, застосовували не штраф чи тілесні покарання, а нерідко смертну кару.

Третьою рисою права була наявність у козацтва правових норм, котрі передбачали "умовляння" злочинців покинути свій промисел і дотримуватися закону. Це пояснюється намаганням суспільства якось пом'якшити деякі жорсткі норми, не карати на смерть, якщо без цього можна було обійтися.

З-поміж цивільно-правових відносин запорожці визнавали право першої позики, право договору між товаришами, право давності володіння. Норми цивільного права стосувалися і таких аспектів, як безпідставна грошова претензія, несплата боргу, вирішення обопільних претензій на майно, відшкодування збитків, перевищення норми пролажу товарів на Січі.

Кримінальне право багато в чому відрізнялося від загальноприйнятих тоді норм феодального права.

Найтяжчими злочинами вважали вбивство козаком свого товариша; побої, заподіяні козаком козаку у тверезому чи нетверезому стані (образа честі); крадіжка у товариша і переховування краденого. При цьому, коли крадіжку цінної речі (коня, зброї) підтверджували два свідки, на винного чекала страта.

До злочинів за "козацьким правом" належали:

а) зв'язок із жінками і содомський гріх - внаслідок того, що закон забороняв січовим козакам брати шлюб;

б) образа жінки, коли козак поведеться "не по пристойності", тобто збезчестить її. Вважали, що такий злочин призводить до "обезславлення всього війська запорозького". При цьому важливо зазначити: якщо у традиційному феодальному праві це належало до злочинів проти особи чи порушень моральних засад суспільства, то на Січі образу жінки вважали злочином державного характеру;

в) зухвальство стосовно представників влади. Така дія була неприпустима щодо людей (чиновників) при виконанні ними службових обов'язків. Це розцінювали як злочин проти порядку управління;

г) насилля в Запорожжі та християнських поселеннях, коли козак відбирав у товариша коня, худобу чи інше майно;

ґ) дезертирство. Таким вважали не лише втечу з поля бою, а і самовільне відлучення козака у степ під час військового походу;

д) гайдамацтво, тобто крадіжка речей, майна, худоби у мирних жителів українських, польських чи татарських поселень, а також у купців і мандрівників;

е) приведення на Січ жінки, зокрема матері, сестри чи доньки;

є) пияцтво під час походу, за яке передбачали суворе покарання аж до смертної кари. Особливо пильнували козаків під час морських походів.

Покарання були розмаїті, залежали від характеру злочину. До них належали:

- приковування ланцюгами до ганебного стовпа посеред площі (за крадіжку, перед тим, як стратити злочинця);

-ув'язнення злочинця у пушкарні, закутого в ланцюги. Сюди садовили іноді "під чесний караул" іноземців, запідозрених у скоєнні злочину, до кінця розслідування справи;

- прив'язування до гармати на площі - за образу керівництва Січі, або за вбивство людини, яка не належала до запорозької общини, або за грошовий борг. Боржника приковували доти, доки він сам не віддасть боргу або хтось не поручиться за нього. Це покарання застосовували і до злодіїв чи вбивць;

- садіння на дерев'яну кобилу і приковування до неї ланцюгами за шию - за злодійство (ганебне покарання);

- побиття батогами. Застосовували рідко. А частіше - дерев'яними киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво;

- калічницькі покарання. їх практикували нечасто. При цьому ламали ноги (за завдання ножових ран у п'яному чи тверезому вигляді). За велику провину такого характеру переламували руку і ногу;

- конфіскація майна - за самовільне перевищення такси на норму продажу товарів, продуктів та горілчаних виробів;

- побиття різками. Застосовували у поодиноких випадках у паланках (ганебне покарання);

- дуель і поєдинок - у разі сварки;

- смертна кара. Найстрашнішим було закопування злочинця живцем у землю разом з убитим ним товаришем. Правда, коли вбивця був "добрий воїн, хоробрий козак", йому присуджували сплатити січовому товариству грошовий штраф.

Найпопулярнішим видом смертної кари було забивання киями біля ганебного стовпа (запозичено в монголів). Його застосовували за крадіжку і переховування крадених речей, перелюб, содомський гріх, завдання побоїв, насилля та дезертирство.

У засудженого до страти злочинця (коли він був козаком-запорожцем) конфісковували майно на користь всього військового товариства. У паланках конфіскатом розпоряджалися інакше. Його ділили так: деяку худобу передавали на потреби війська і паланкової старшини; третину худоби та рухоме майно залишали дружині й дітям засудженого.

Вішали на шибениці або на залізному гакові за велику крадіжку або рецидивне злодійство. За переказами, такого покарання можна було уникнути, коли якась дівчина погоджувалася вийти за злочинця заміж. Знімати труп із шибениці забороняли під страхом смерті.

Застосовували садіння на палю (так звана стовпова смерть).

Спеціальних виконавців судових вироків на Січі не існувало. Це було ганебним для козака. Тому вирок приводив до виконання інший злочинець, засуджений до смертної кари козацьким судом.

Судочинство

У судовому процесі запорозькі судді керувалися "козацьким правом" і власною мудрістю. Але це не означало, що судовий розгляд супроводжувався свавіллям і нескінченною тяганиною. Суд був відкритим, його контролювало усе козацьке товариство і керівництво Січі.

Найпоширенішою формою судового процесу був змагальний процес. Обидві сторони перед суддями словесно викладали суть справи, після чого судді ухвалювали усне рішення, яке підлягало негайному виконанню. Такий простий і швидкий суд мав місце на Січі як військовій одиниці держави.

У паланках процес був інакший. Обидві сторони приходили до паланкового судді і викладали суть справи і обопільні претензії. Якщо відповідач погоджувався з претензіями позивача, суддя відряджав козаків для освідчення розміру заподіяної шкоди. Після цього ухвалював рішення.

Якщо позивач не погоджувався з вироком, то розпочиналася друга стадія судочинства - обох відсилали на Січ на суд курінного отамана (кожна паланка була приписана до певного куреня). Тут суддею був курінний отаман, який вислуховував сторони і ухвалював присуд.

Коли ж і тут не вдавалося дійти згоди, сторони разом із курінним отаманом вирушали до Генерального судді Січі. Вислухавши вирок паланкового і курінного судів, Генеральний суддя ухвалював рішення у справі. Якщо і його не визнавали, то всі четверо (сторони, курінний отаман і Генеральний суддя) ішли до кошового отамана, який виносив остаточний присуд, приєднуючись до судового рішення паланкового, курінного чи Генерального судів.

Демократизм судочинства полягав у тому, що позивач чи відповідач і тут мав право висловити свою незгоду. В такому разі за наказом кошового отамана за впертість його били киями, доки не погоджувався з рішенням суду.

Іншою формою судочинства був слідчо-розшуковий процес. Уповноважені на це особи проводили слідчі дії, практикувалося попереднє ув'язнення, дозволялися тортури та побиття на допиті.

Стосовно всіх злочинців на Січі допускалася амністія - порука всього війська запорозького, духовних осіб, особливо якщо це була людина заслужена і шанована.