Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Державне будівництво

Головною метою своєї діяльності Центральна Рала визначила єдність українського народу, відродження національної державності та соборності України. Причому лише мирними засобами - шляхом переговорів із петроградським Тичасовим урядом. Лідери національно-визвольного руху України - М. Гру шевський і В. Винниченко - ніде не порушували тоді питання про державну незалежність України та відокремлення її від Росії. Вони вважали, що достатньо домогтися національно-територіальної автономії України та входження її на федеративних засадах до складу оновленої, демократичної Російської держави.

Контакти лідерів Центральної Ради з Тимчасовим урядом на приватному та офіційному рівнях результатів не дали. Розуміючи, що зволікати з цим доленосним для України питанням не можна, у травні 1917 р. повноважна делегація українського парламенту на чолі з В. Винниченком відбуває до Петрограда. її вимоги - визнання російським урядом автономії України; допуск делегації від України на майбутні мирні переговори за підсумками Першої світової війни; українізація військових частин, шкіл, культурно-просвітницьких закладів; допущення українців до адміністративних посад в Україні тощо.

Петроградський уряд прийняв українську делегацію більш ніж стримано. Продовжуючи політику царського самодержавства, він не погоджувався навіть на такі досить скромні вимоги Центральної Ради, хоча офіційної відповіді на свої запитання українські делегати так і не дочекалися. Після тривалих поневірянь вони повернулися до Києва ні з чим. І лише 1 червня 1917 р. Тимчасовий уряд спромігся дати негативну відповідь на запити Центральної Ради. Було заявлено, що він не має повноважень вирішити питання про національну автономію України до скликання Всеросійських Установчих зборів. Позицію Тимчасового уряду легко зрозуміти - він не бажав утратити таку величезну колонію, як Україна. Адже на той час вона давала Росії понад 70% вугілля, 96,7% сталевого прокату, 53% солі, 81% олова, 90% срібла, 70% чавуну, а також багато хліба та іншої сільськогосподарської продукції. Вороже ставилася до Центральної Ради і петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів.

Стало зрозуміло, що таким шляхом автономії для України не домогтися. На нараді керівного складу Центральної Ради було вирішено виступити зі зверненням до народу. 10 червня 1917 р. видано Перший Універсал Центральної Ради, який декларував верховенство влади українського парламенту на теренах України. Центральна Рада закликала населення до самостійної розбудови національної української державності: "Народе український!.. Однині самі будемо творити наше життя... Настав час великої роботи".

Стихійно почади створювати місцеві органи української влади, якими стали губернські та повітові ради, волосні, сільські народні управи. Водночас в Україні й далі працювали комісари Тимчасового уряду, здебільшого росіяни, які замінили царську місцеву адміністрацію. В результаті встановилося своєрідне двовладдя - Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Наприкінці червня 1917 р., згідно з Першим Універсалом, було створено уряд автономної України - Генеральний секретаріат, що його очолив В. Винниченко. Діяльність Центральної Ради підтримувала православна церква, хоча у складі українського парламенту не було жодного церковнослужителя. Церква домагалася від російської влади українізації освітньої справи, вживання української мови у богослужіннях, проголошення автокефалії, ліквідованої царизмом ще у XVII ст. Наприкінці 1917 р. церква видала відозву до вірян, у якій закликала їх підтримувати Центральну Раду і український уряд. І це при тому, що українська влада, де домінували соціалісти, ігнорувала церкву, бо вона "псувала репутацію революціонера".

Попри складну економічну і політичну ситуацію в Україні, національне відродження відбувалося швидкими темпами. Припиняють діяти заборони на вживання української мови, розвивається українська преса, створюються національні видавництва, у Києві відкривають першу українську гімназію.

Якщо на ниві національно-культурного відродження мали місце позитивні зрушення, то політична ситуація й далі була загостреною. В Україні на той час діяли три різні системи управління. Тимчасовий уряд, як уже зазначалося, мав своїх представників в особі комісарів та чиновників і не визнавав Центральну Раду як українську владу. Другу систему уособлювали керовані більшовиками ради робітничих і солдатських депутатів, які тяжіли до російських більшовиків і категорично відмовлялися навіть вести мову про національну автономію України. Третьою системою управління була Центральна Рада, її уряд та місцеві органи національної влади. Між ними точилася запекла боротьба, і було зрозуміло, що таке тривладдя довго існувати не зможе.

До всіх цих політичних ускладнень додавалося надзвичайно болюче аграрно-селянське питання. Більшовицька пропаганда серед найбільшого селянства і робітників, котрі нещодавно теж були селянами, давалася взнаки. Дедалі більшої популярності серед сільських жителів набували актуальні гасла і заклики більшовиків. Саме під їхнім впливом селянство висувало по суті єдину вимогу: передати йому поміщицькі землі. Вони стали самовільно захоплювати поміщицькі маєтки, грабувати їх, палити, вирубувати ліси, коїти інші свавілля, припинити які на той час було неможливо.

Самостійні кроки Центральної Ради щодо автономізації України та розбудови національної держави стривожили петроградське керівництво і змусили Тимчасовий уряд шукати шляхів порозуміння з Центральною Радою. У липні 1917 р. російська урядова делегація на чолі з О. Керенським прибула до Києва і погодилася визнати Центральну Раду та її уряд крайовими органами влади негайно, не чекаючи скликання Всеросійських установчих зборів. Однак українську територію обмежували тільки п'ятьма губерніями замість дев'яти, як пропонувала українська делегація. Вимагали скоротити кількість генеральних секретарств. Узагалі інститут окремої національної влади в Україні було зведено нанівець, росіяни відмовилися навіть обговорювати це питання.

За результатами російсько-українських переговорів 3 липня 1917 р. Центральна Рада видає Другий Універсал, зміст якого свідчить про істотні поступки з боку України. Так, склад Генерального секретаріату мав затверджувати Тимчасовий уряд. Не Центральну Раду вважали носієм найвищої державної влади в Україні, а Генеральний секретаріат, який мав повноваження діяти від імені російського уряду і фактично виходив з підпорядкування Центральній Раді. Прийняття закону про автономний устрій України у складі Російської держави відкладалося до скликання Всеросійських установчих зборів, а доти Україна зобов'язувалася не здійснювати самостійних кроків у цьому напрямі.

Таким чином, поступливість українського керівництва у стосунках із російським Тимчасовим урядом і його вичікувальна позиція призвели до того, що питання української державності навіть на рівні автономії відкладалося на невизначений час.

Діючи в рамках домовленостей із російським урядом, 29 липня 1917 р. Генеральний секретаріат як крайовий український уряд розробив "Основи тимчасового управління в Україні". Для погодження тексту документу до Петрограда відрядили делегацію на чолі з В. Винниченком. Два тижні українські урядовці оббивали пороги Тимчасового уряду, але росіяни так і не відреагували на цей досить-таки поміркований документ. Натомість 17 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видає "Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату".

Уже сама назва документа (у формі "інструкції") свідчила про зневагу російського керівництва до прагнень українців. Підтверджувалося, що влада українського крайового уряду поширюється на п'ять губерній (Київську, Чернігівську, Полтавську, Волинську і Подільську). Він не є підзвітним Центральній Раді, а діє від імені Тимчасового уряду. Жодних виконавчих повноважень український уряд не отримував, а був лише своєрідним "передаточним механізмом" від російської влади до українських місцевих органів влади. Зі сфери компетенції Генерального секретаріату вилучали військові, продовольчі питання, зв'язок, суд тощо.

Усі ці події тільки поглибили кризу влади в Україні. Центральна Рада втрачала важелі управління на місцях. Серед її керманичів не було єдності й одностайності щодо необхідності виборювати українську державність. Депутати від росіян, поляків, євреїв не були прихильниками незалежності України. Навіть депутати-українці не були з цього, як і з багатьох інших питань, єдиної думки. Виступаючи на з'їзді українського козацтва, генеральний секретар українського уряду О. Шульгін заявив, що Україна не хоче домагатися самостійності, не хоче відокремлюватися від Росії, як і козаки, бо вони - "вірні сини Росії".

25 жовтня 1917 р. більшовики захопили владу в Петрограді, Тимчасовий уряд було повалено, а його міністрів заарештовано. Охопивши значні простори в Росії, більшовицька революція зустріла опір в Україні. Ситуація в Києві була вкрай складна. Тут і далі діяли три політичні сили: а) Центральна Рада, її уряд, які уособлювали національно-демократичну силу; б) ради робітничих і солдатських депутатів - більшовицький табір; в) штаб Київського військового округу, який репрезентував уже повалений на той час російський Тимчасовий уряд.

За прикладом петроградських однопартійців київські більшовики розпочали боротьбу за владу, спрямувавши удар проти військ штабу військового округу. Центральна Рада обрала нейтралітет, що дозволило більшовикам здобути перемогу. Це було трагічною помилкою національно-патріотичних сил України, яка мала вкрай негативні наслідки для подальшого розвою подій.

На тлі боротьби із залишками старого, царського режиму склався, як зазначає Д.Дорошенко, "українсько-більшовицький альянс"1. Було утворено революційний комітет у складі представників Центральної Ради і місцевих більшовиків. Було зрозуміло, що коаліція протилежних політичних сил не могла бути тривалою і міцною. Тож коли Центральна Рада прийняла резолюцію, якою засуджувала збройне повстання у Петрограді й перехід влади до більшовиків, українські більшовики вийшли зі складу революційного комітету, існування якого після цього втратило сенс. Як наслідок, уся влада перейшла до Центральної Ради.

Після перемоги петроградського збройного повстання і розірвання союзу українських національно-патріотичних сил із більшовиками, здавалося, виникла реальна можливість негайно, не очікуючи скликання Всеросійських установчих зборів, здобути автономію. І Центральна Рада вжила у цьому напрямі ряд заходів: поширила свою юрисдикцію на всі етнічні українські губернії, розширила компетенцію Генерального секретаріату, призначила вибори до Українських установчих зборів. Варто погодитися з думкою академіка О. Скрипнюка про те, що "після жовтневого перевороту в Петрограді в листопаді 1917 р. верховні органи влади України перебрали на себе всю повноту влади"1. Справді, відтоді Центральна Рада в повному обсязі почала здійснювати законодавчі, установчі та контрольні функції.

Водночас у відозві від 3 листопада 1917 р. Центральна Рада заперечувала всякі домагання відділення України від Росії, називаючи такі чутки "контрреволюційною провокацією".