Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Становлення Центральної Ради

Тема 11. Національна державність і право доби української революції (1917-1921 рр.)

1. Центральна Рада та її роль у розбудові Української держави

Становлення Центральної Ради

Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії, ліквідувавши самодержавство, відкрила перспективи перетворення російської феодальної абсолютистської монархії на цивілізовану демократичну державу європейського типу. Внутрішні державні колонії, якими були національні околиці Росії, дістали унікальні можливості державотворення.

В Україні розвій подій був оригінальний: разом із ліберально-реформаторською (Тимчасовий уряд) та пролетарсько-революційною (більшовики) силами на політичну арену вийшла третя сила - національно-демократична, що виступала за відродження української національної державності. Державне будівництво в Україні дещо спонтанно вели в напрямі формування демократичної, республіканської форми правління, про що яскраво свідчить організація та діяльність Української Центральної Ради як революційного українського парламенту.

Становлення і розвиток Центральної Ради, її трансформування з громадсько-політичного об'єднання у представницький орган нації - важливий етап в історії українського державотворення. Центральна Рада як організаційний осередок українського національно-державного відродження від самого початку своєї діяльності ставила за мету скликання широкого представницького форуму, який зробив би її репрезентантом усіх прошарків населення України. Ці прагнення реалізував Всеукраїнський національний з'їзд (6-8 квітня 1917 р.) при обранні нового складу Центральної Ради. До неї ввійшли 118 представників як територій, так і громадських організацій. Зважаючи на це, варто погодитися з думкою О. Мироненко про те, що днем народження Центральної Ради як представницького органу всієї української людності треба вважати 8 квітня 1917року'.

Національний з'їзд надав право Центральній Раді кооптувати до свого складу нових членів, якими вона невдовзі скористалася. Навесні-влітку 1917 р. було скликано всеукраїнські селянський, два військових та робітничий з'їзди, що висловилися на підтримку Центральної Ради і ввели до ЇЇ складу своїх представників. Загалом на кінець червня 1917 р. Центральна Рада була представлена 588 мандатами. її склад відбирав національну структуру українського суспільства: українцям належало 75% мандатів, росіянам - 14%, євреям - 6%, полякам - 2,5% місць у парламенті.

Одночасно з формуванням складу Центральної Ради відбувалося визначення її структури та регламенту роботи. Загальні збори (згодом - сесії) були її найвищим органом. їх мали скликати щомісяця. Але через невпинне зростання кількості членів Ради її загальні збори були малоефективними. Політичні емоції, демагогія і популізм на сесіях нерідко переважали над конструктивною політикою. Тому з її депутатів створили Комітет Центральної Ради, перший склад якого (20 осіб) обрали 8 квітня 1917 р. Дуже швидко Комітет став керівним осередком Центральної Ради, формував ініціативи, що їх виносили на розгляд сесій, готував проекти рішень і навіть проголошував їх від імені Центральної Ради.

Наприкінці червня 1917 р. після утворення уряду (Генерального секретаріату), до відання якого відійшли виконавчі функції, статус Комітету змінився. Відтепер він почав називатися Малою Радою і мав законодавчі повноваження у період між сесіями Центральної Ради.

У дусі вимог парламентаризму складався і депутатський статус членів першого українського парламенту, які мали працювати на постійній основі. їм надавали широкі гарантії виконання депутатських обов'язків, передусім право депутатського запиту, забезпечували депутатську недоторканність.