Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 3. ОУН як складова національного руху опору

Створена у 1929 р. Організація українських націоналістів (ОУН) уже на установчій конференції заявила про свою мету - здобути для українського народу свободу і незалежність. Вона не здобула підтримки з цього питання серед європейських держав. Лише уряд Литви забезпечував провід ОУН грошовими субсидіями, фальшивими паспортами, сприяв відрядженням керівників організації до країн світу.

Однією з держав, які ОУН розглядала як джерело можливої підтримки, була Німеччина1, оскільки німці давали хоч би якісь надії на створення Української держави, хай навіть під протекторатом Німеччини, тоді як СРСР був затятим противником української незалежності. Пост-версальській Німецькій державі ОУН була потрібна як джерело інформації про внутрішні справи Польщі і ситуацію в СРСР. Після вбивства у Роттердамі в 1938 р. керівника ОУН Є. Коновальця керівництво ОУН перейшло до Андрія Мельника, який прихильно ставився до співпраці з німецькою розвідкою, сподіваючись, що німці допоможуть організації досягти політичної мети.

У серпні 1939 р. в Римі скликають Другий конгрес ОУН, на якому зроблено спробу визначити ідейно-політичну платформу і програму національно-визвольного руху в Україні. Йшлося, зокрема, про те, що устрій майбутньої держави має бути побудований на принципах "націократії" (повноправної влади нації в державі). її підвалинами мають бути солідарність, надкласовість і безпартійність. Державна влада повинна була спиратися на співпрацю всіх верств, організованих у представницьких органах різного рівня. На чолі країни з волі нації має стати її вождь - гарант суверенітету та єдності нації. Він мусить керувати державою через підпорядковані йому і відповідальні перед ним органи виконавчої влади. Діяльність політичних партій слід заборонити. Економічна система спиратиметься на змішані форми власності - державну, громадську і приватну.

Крах надій, що його пережили українці, оскільки не змогли домогтися незалежності Карпатської України, та зміна подій у Європі внаслідок підписання пакту Ріббентропа-Молотова посилили конфлікт між А. Мельником і С. Бандерою, який на той час вийшов із польської в'язниці. Розкол в ОУН відбувся в лютому 1940 р. Він призвів до утворення двох окремих націоналістичних організацій - ОУН(м) - мельниківців та ОУН(б) - бандерівців, які йшли до однієї мети - незалежності Української держави, але різнилися за стратегією і тактикою. Німеччина тоді вже активно готувалася до війни з Радянським Союзом, тому була вкрай зацікавлена у використанні сил українського націоналістичного руху.

Щоб упевнитися, що німецька влада зрозуміла причину готовності українців брати участь у її планах, обидва крила ОУН повідомили про свою мету Гітлера та інших лідерів Рейху. У своєму меморандумі від 14 квітня 1941 р. керівництво ОУН(м) зазначило, що метою організації є "відновлення незалежної суверенної Української держави на території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем, яку заселяє український народ". Резолюція, ухвалена Другим великим збором ОУН(б), констатує, що "тільки повністю суверенна Українська держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний все сторонній розвиток".

23 червня 1941 р. ОУН надіслала Гітлерові 14-сторінковий меморандум, підписаний С. Бандерою та В. Стаховим, у якому знову нагадується, що головною метою організації є незалежна держава українського народу.

Німецька влада на отримані документи відповіді не дала. Скоріше за все, німецьке керівництво не бажало антагонізму з українським визвольним рухом, маючи намір використати його для власних цілей. Для німців українці ніколи не були рівноправними партнерами.

З ініціативи ОУН (б) 22 червня 1941 р. у Кракові 86 осіб різних політичних і націоналістичних поглядів, за винятком прибічників А Мельника, утворили Український національний комітет. Того ж дня комітет підготував звернення до українського народу із закликом об'єднатися для спільної боротьби за створення Української держави. А. Мельник висловив різку критику на адресу комітету.

Маршрутом просування німецької армії бандерівці та мельників ці вислали політичні групи (відомі ще як "похідні групи"), обов'язком яких була організація місцевої української адміністрації та поліції. Вони налічували 6-8 тисяч осіб.

Розуміючи, що німецька адміністрація може вороже поставитися до українського питання, українці-патріоти у захопленому німецькими військами Львові 30 червня 1941 р. скликали Національні збори, які проголосили відновлення Української незалежної держави1. Акт було оголошено по місцевому радіо. Наступного дня митрополит греко-католицької церкви А. Шептицький видав пасторський лист, благословляючи цю історичну подію та висловлюючи надію, що новий уряд під керівництвом Я. Стецька втілить у життя одвічну мрію українського народу.

Берлін не був готовий до такого кроку ОУН(б). Тому вирішив негайно покласти край власне ідеї самоврядування, не кажучи вже про проголошення суверенної незалежної держави. Німецька позиція стала зрозуміла під час розмови між керівництвом бандерівців і німецькою адміністрацією. Заступник державного секретаря Німеччини Ернст Кундт підкреслив, що в будь-якій дискусії між німцями і українцями позиція німецької сторони є вирішальною, і тільки німецька влада має право на політичні рішення в Україні. У відповідь С. Бандера пояснив, що українці борються за вільну і незалежну Україну і що співпраця з німецькими установами їм потрібна для кінцевої мети - мати суверенну Українську державу.

Обидві сторони визначили свої позиції чітко й апеляційно: у плани німців щодо Східної Європи не входила незалежна держава українського народу; а ОУН не могла йти на компроміс у цьому принциповому питанні, оскільки це була б зрада головної мети націоналістичного руху і крах організації.

У звітах німецького керівництва з німецькою педантичністю зафіксовано, що вже 2 липня 1941 р. послідовники С. Бандери почали організовувати міліцію й українську адміністрацію. У відповідь на такий самочин німецька служба безпеки вдалася до арештів лідерів українських націоналістів у Берліні, Кракові та Львові. Справедливо буде зауважити, що німецька влада була достатньо толерантною до С. Бандери і Я. Стецька під час їхнього домашнього арешту в Берліні. Вони мали зв'язок зі світом, видавали політичні заяви у формі декларацій, зустрічалися з однодумцями. У німецької влади були задуми "приборкати" лідерів українського національно-визвольного руху і використати їх у своїх інтересах, як це, наприклад, вони зробили з російським генералом Власовим.

Через два місяці стало зрозуміло, що лідери національно-визвольного руху не відмовляться від Акта від 30 червня 1941 р. і не дадуть згоду на розпуск українського уряду та ОУН. 15 вересня 1941 р. їх перевели до берлінської в'язниці, а на початку 1942 р. відправили до концтабору Захсенгаузен, де вони перебували до осені 1944 р.1 Водночас почалися репресії стосовно учасників українського національно-визвольного руху; декого розстріляли, декого ув'язнили у концтаборах.

Варто зазначити, що керівники ОУ 11(6) передбачили такі німецькі радикальні заходи і тому вже 10 липня 1941 р. на зібранні обговорювали навіть можливість повстання. Однак цю ідею відкинули як нереальну. І коли про такі наміри стало відомо німецьким спецслужбам, на місця було відправлено спеціальну інструкцію щодо бандерівського руху: "Встановлено з певністю, що бандерівський рух приготовляє повстання в Рейхскомісаріаті, кінцевою метою якого є створення незалежної України. Всіх активістів бандерівського руху треба негайно арештувати і після ґрунтовного слідства таємно ліквідувати як злодіїв".

Хоча німці більше уваги приділяли діяльності послідовників С. Бандери, яких небезпідставно вважали так само небезпечними для своєї політики в Україні, було очевидно, що вони почнуть вживати репресивних заходів і проти мельниківців, чия програма теж мала на меті самостійність України. Найбільших втрат керівництва ОУН(м) зазнала в Києві. Хоча мельниківці не вдалися до публічного проголошення Української держави, 5 жовтня 1941 р. вони зуміли організувати Українську національну раду (її очолив професор М. Величківський), сподіваючись, що вона розвинеться у репрезентативну політичну установу в Центральній і Східній Україні. Невдовзі було утворено Київську, Чернігівську, Полтавську обласні ради як осередки Національної ради.

Репресії німецької служби безпеки стосовно членів Національної ради не забарилися. Було заарештовано провідних діячів ОУН(м), серед яких - поетеса Олена Теліга. 40 осіб розстріляли у Бабиному Яру. Зрозуміло, дати якусь відсіч націоналісти не могли, оскільки це призвело 6 до нових жертв. Тому у відповідь на такі жорстокі розправи мельниківці 24-25 травня 1942 р. скликали у Почаєві (Тернопільська область) конференцію, на якій засудили німецьку колоніальну політику в Україні. За образним висловом О. Субтельного, так завершився короткий "медовий місяць" ОУН із нацистським режимом.

Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні-серп-ні 1941 р. провід ОУН(б) прийняв рішення про перебудову організації. Більшість кадрів перевели на нелегальний стан і нелегальні форми роботи з умовою не вступати у відкритий конфлікт з окупаційною владою. Але під впливом подій на Східному фронті, успіхи Радянської Армії керівництво ОУН (б) узяло курс на прискорення підготовки власних збройних формувань. З квітня 1943 р. було сформовано Українську повстанську армію (УП А), на чолі якої став Р. Шухевич. Дії У ПА поширилися з Волині на Полісся та Галичину. Подекуди було ліквідовано німецьку адміністрацію і встановлено українську цивільну та військову владу. Наприклад, на Волині під контролем У ПА в 1943-1944 рр. було проголошено так звану Колківську республіку. Від річки Прип'ять на заході й до річки Горинь ліквідували німецьку адміністрацію та встановили українську цивільну і військову владу.

На межі 1943-1944 рр. із наближенням лінії фронту до теренів Західної України істотно змістилися акценти у збройній боротьбі ОУН-УПА її спрямували головним чином проти радянського руху опору. Згодом націоналісти розгорнули активну партизансько-підпільну війну в тилу радянських військ проти відновлених партійних і радянських органів.

Не варто забувати і про ще один фронт діяльності УПА - антипольський. На Волині у 1943-1944 рр. стався кривавий конфлікт між українськими та польськими повстанцями. Польські політичні кола в еміграції, польське військове підпілля, яке боролося з німецькими окупантами, не сприйняли прагнення населення Волині й Галичини мати власну державу і всіляко тому перешкоджали. ОУН-УПА запропонували польському населенню Волині, якщо воно не хоче жити в українській державі, переселитися на свою історичну батьківщину - до Польщі. У відповідь почалися криваві репресії, які мали набули взаємного характеру: УПА нападала на польські поселення, а польські повстанці й поліція - на українські. У цій братовбивчій боротьбі загинуло кількадесят тисяч мирних людей, переважно - поляки.

Тоді ж почалися військові сутички між українськими і радянськими партизанами. Причому за вказівкою із центру радянські боролися у Західній Україні частіше з УПА і українськими патріотами, ніж із німецькими окупантами. Саме цій меті був підпорядкований відомий рейд радянських партизанів під командуванням С. Ковпака від Путивля до Карпат.

У липні 1944 р. представники різних течій українського національного руху провели в Карпатах біля Самбора збори, на яких проголосили утворення Української Головної визвольної Ради (УГВР). Тоді ж ухвалили три документи щодо її діяльності: тимчасовий устрій УГВР, політичну платформу і декларацію принципів (Універсал УГВР). Збори обрали президію Ради, її президента та Секретаріат (підпільний уряд), Генерального суддю та інших посадовців. Раду розглядали як єдиний керівний орган боротьби за Українську самостійну соборну державу. Але з різних причин (загибель її керівництва, активні дії радянських спецслужб тощо) спроби Ради створити центральні й місцеві органи української влади так і не набули виразних державотворчих форм.

Таким чином, обидва крила ОУН вважали німецьку, а згодом і радянську владу противником українських політичних прагнень, гнобителем та експлуататором українського народу. Німецька влада, вочевидь, усвідомлювала антагоністичний характер українського націоналістичного підпільного руху. Про це свідчать поліційні звіти та інформація служби безпеки Німеччини після 1941 р., у яких щодо українського національно-визвольного руху з'явився термін "Die Ukrainische Widerstandsbewegung" ("Український рух опору").

Національно-визвольний рух став єдиним справді українським суб'єктом під час Другої світової війни. Діяльність організацій визвольного руху на той момент мала вже чималий "стаж", її учасники набули значного досвіду підпільної боротьби, проте саме війна стала каталізатором розвитку руху і виходу на якісно новий рівень. Унаслідок бойових дій на українських землях, жорстокої окупаційної політики німецьких та радянських режимів рух, який спочатку налічував кількасот інтелектуалів і бойовиків, переріс у загальнонаціональний, у якому взяли участь сотні тисяч українців. За роки війни він дуже розвинувся в ідеологічному плані, зазнав серйозних організаційних змін, які дали змогу вийти за межі Західної України, де він зародився у формі підпільного націоналістичного руху.

У другій половині 1943 р. представники визвольного руху створили єдине політичне і військове керівництво. Для цього застосували як дипломатичні засоби, так і силові акції. Консолідації було досягнуто. Загалом структура українського визвольного руху була ідентичною до структури таких рухів інших народів (польського, ірландського, єврейського тощо). Його ядром увесь час була Організація українських націоналістів, завдання якої -напрацювання та пропаганда політичної платформи руху. Крім того, на базі розгалуженої мережі своїх осередків ОУН створила міцне повстанське підпілля, що впродовж більш як 10 років забезпечувало матеріальними ресурсами та інформацією повстанське військо. Власне У ПА як військове крило руху хоч і була підпільною армією, а проте мала ряд ознак, притаманних регулярному війську - чітку територіальну та функціональну структуру, військові звання та нагороди, старшинські (офіцерські) школи, що готували своїх командирів. Це зумовлювалося як практичною необхідністю (забезпечення чіткої дисципліни та підпорядкування, злагодженого функціонування структури), так і потребою політичної репрезентації УПА як справжньої армії українського народу.

Упродовж 1943-1945 рр. окремі регіони цілком контрольовані українським визвольним рухом. Тут створювали українську адміністрацію, розподіляли сільськогосподарських земель, відкривали школи, заклади культури.

Визвольний рух перебирав на себе як внутрішньополітичні, так і зовнішні функції держави. Щодо останнього, варто зазначити, що керівництво руху вело активні дипломатичні перемовини з усіма учасниками другої світової війни, що були представлені на українських землях. Найактивнішими у цьому аспекті були 1943-1944 рр., коли українські повстанці на державному рівні спілкувалися з представники угорського військового командування, котрі навіть організували візит делегатів ОУН до Будапешта. Тоді ж були перемовини і з представниками румунської військової адміністрації. Відступаючи з України зав'язати контакти із повстанцями намагалися й німці. У 1943 р. налагодити співпрацю з УПА для боротьби з фашистами пробували радянські партизани. У цих переговорах учасники намагалися перехитрувати одні одних, використати ситуацію лише на власну користь. Проте це засвідчило, що український визвольний рух де-факто став суб'єктом міжнародного життя, активним чинником війни. Зрозуміло, що він не міг бути визначальним у протистоянні наймогутніших держав світу, не міг визначати ситуацію на наших землях, проте важливість його полягала в тому, що він був українським. Уперше за багато років після падіння Української Народної Республіки наш народ набув суб'єктності, змусив інших враховувати його інтереси.

Друга світова стала найкривавішою війною в історії людства. Цей конфлікт став найбрутальнішим проявом тотального проти стояння, коли всі його учасники цинічно відкидали закони і правила ведення бойових дій. У цьому страшному смертельному поєдинку ворожі сторони вдавалися до дій, що їх кваліфікують як військові злочини. Війна повинна стати для всіх уроком на майбутнє. Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет писав: "Історія нас не вчить, що ми маємо робити, проте вона показує, чого робити не слід"1. Українці мають винести свій урок із війни. Адже й досі не знаємо, скільки в ній було убито українців, проте точно відомо, що декого з них убили інші українці. Бездержавна нація повторила страшні помилки братовбивчої Першої світової. Ця війна стала розплатою і карою за нездатність відстояти національну державність у 1917-1921 рр.