Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Тема 13. Радянська державність в Україні та її правова система

1. Боротьба більшовиків за панування в Україні. Проголошення та зміцнення радянської влади

Після повалення самодержавства по всій Україні, як і в центральній Росії, на початку березня 1917 р. почали стихійно створювати ради робітничих, солдатських, а пізніше - і селянських депутатів. їх поява була зумовлена перш за все неможливістю Тимчасового уряду вирішити злободенні питання життя на місцях. Поміркованіші, демократичні кола в Україні переконували, що необхідно поступово створювати нові державні інститути, починаючи із Всеукраїнських установчих зборів. Однак, що далі загострювалася економічна ситуація, то більше поглиблювалися у людей праці недовіра до урядовців, песимізм щодо перспектив революції, озлоблення і відчай. Не маючи досвіду життя в демократичному суспільстві, спролетаризовані маси покладалися на власні, класові організації - ради, профспілки, фабрично-заводські комітети.

Мережа рад робітничих і солдатських депутатів була густою в Донбасі та прифронтовій смузі. їх засновниками стали переважно загальноросійські партії - есери та соціал-демократи. Поглиблення економічної та соціальної кризи сприяло зростанню довіри до більшовиків, їхніх гасел та демагогічних закликів. У другій половині 1917 р. після оновлення рал впливовість "червоних" значно посилився. При радах більшовики почали створювати збройні формування з метою майбутнього захоплення та утримання влади - робітничі дружини, робітничу міліцію, червоногвардійські загони.

Намагаючись консолідувати демократичні політичні сили в Україні, Центральна Рада здійснила кроки назустріч робітничим радам. За ініціативи М. Гру шевського в Києві 11-14 липня 1917 р. було скликано Перший всеукраїнський робітничий з'їзд, делегати від якого мали поповнити склад Центральної Ради. Однак учасники з'їзду, проігнорували таку пропозицію. На більшість зросійщеного робітничого класу України

Центральна Рада впливу не мала. І все ж таки з'їзд обрав Всеукраїнську раду робітничих депутатів, яка ввійшла до Центральної Ради як окрема фракція.

А тим часом більшовики робили все можливе, аби захопити владу в Україні. Скориставшись черговою політичною кризою петроградського уряду, спричинену корніловським заколотом, "червоні" почали квапливо формувати загони Червоної гвардії, які в жовтні налічували до 15 тисяч осіб, 3 тисячі з яких дислокувалися в Києві.

З іншого боку, щоб залучитися підтримкою з боку сил національно-визвольного руху, більшовики тимчасово змінили свої гасла щодо національного питання. На початку серпня вони ввійшли до складу Центральної Ради, утворили там фракцію. Звичайно, до цього вдалися не для підтримки Ради, а щоби зруйнувати її зсередини. Про це свідчить проголошена при створенні фракції декларація, у якій зазначалося: "Вступаючи до Центральної Української Ради (навіть назву органу перекручено. - Авт.), ми будемо тут проводити неухильну боротьбу з буржуазією і буржуазним націоналізмом... до повної перемоги пролетарської революції".

Жовтневі події у Петрограді, захоплення влади в столиці Росії більшовиками змінили політичну ситуацію в державі. Як уже зазначалося, Центральна Рада засудила більшовицький переворот, виступивши проти незаконного переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів (тобто проти радянської влади). Після цього керівникам київських більшовиків нічого не залишалося, як вийти зі складу Центральної Ради. Відтепер збройні сили "червоних" не підпорядковувалися українському урядові й могли бути спрямовані проти нього.

Спираючись на ради робітничих і солдатських депутатів, українські більшовики за прикладом своїх петроградських однопартійців розгорнули боротьбу за владу в Києві, спрямувавши удар проти штабу військ Київського військового округу, який мав реальну владу і військову силу. Наприкінці жовтня розпочалися бої у столиці. Центральна Рада, що зберігала нейтралітет, домоглася виведення військ обох сторін із міста і припинення боїв.

Тож, з одного боку, більшовицьке повстання проти представника влади Тимчасового уряду - штабу Київського військового округу - досягло мети: вірні поваленому уряду сили втратили владу; а з іншого - цього разу більшовикам не вдалося стати самим при владі, оскільки на заваді цьому була Центральна Рада.

Тоді "червоні" вирішили діяти інакше. 4 листопада на спільному засіданні більшовицького керівництва та прибічників більшовиків було вироблено тактику непрямого усунення Центральної Ради з політичного обрію за допомогою контрольованого комуністами виборчого процесу всередині рад. Щодо того, чия має бути влада в Україні, двох думок бути не могло: звичайно всенародної Центральної Ради. Однак більшовики хотіли мати справу з іншою Радою під тією самою назвою, створеною шляхом "реконструкції" чинної Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Отже, поки Центральна Рада проводила підготовку до Всеукраїнських установчих зборів, сподіваючись шляхом прямих, загальних і рівних виборів утвердити підвалини нового суспільного устрою України, більшовики намагалися скористатися моментом, аби "переробити" Центральну Раду на свій лад, а точніше - встановити диктатуру однієї (своєї) партії під виглядом диктатури пролетаріату.

Висловлена більшовиками ідея перетворення Ради на Центральний Виконавчий комітет (ЦВК) з'їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів почали інтенсивно поширювати серед народу. Така пропагандистська робота давала результати. У Донецько-Придніпровському регіоні всебічно підтримали ідею скликання з'їзду рад усієї України. Петроградський уряд не приховував, що він на боці українських більшовиків. Тож були всі передумови для перехоплення влади в Україні більшовиками.

25 листопада 1917 р. оголосили про скликання Всеукраїнського з'їзду рад. Більшовики мотивували цей крок: "Досі українські робітники і селяни не мали свого крайового уряду. Центральна Рада, де дуже сильно представлені явні та приховані контрреволюціонери, не може бути урядом, що виявляє волю української робітничої й селянської маси. Тільки радянська влада зможе захистити інтереси величезної більшості українського народу, і тому український з'їзд Рад повинен узяти всю владу до своїх рук".

Варто зазначити, що на Всеукраїнський з'їзд рад запрошували представників рад губернського, міського, повітового рівнів, зокрема тих, що перебували під впливом Центральної Ради та українських національних партій. Але норми представництва були такими, що вирішальну перевагу мали все ж таки представники рад промислових районів і великих міст, які здебільшого перебували під впливом більшовиків.

Удаючись до політичних методів боротьби за владу в Україні, "червоні" не забували і про силу зброї. Вони утворили військово-революційний комітет, який почав готувати нове повстання в Києві. Та Центральна Рада випередила їх, роззброївши віддані більшовикам військові частини.

Не вдалася спроба "червоних" спрямувати на Київ Другий гвардійський корпус. Інші збільшовизовані військові підрозділи теж роззброювали.

Нова хвиля боротьби більшовиків за владу в Україні піднялася після відомого Ультиматуму Раднаркому Росії Центральній Раді (4 грудня 1917 р.), який означав початок українсько-більшовицької війни. Що спричинило появу ультиматуму?

Улітку 1917 р. на Дону було утворено військовий уряд на чолі з генералом Каледіним. Після жовтневого більшовицького перевороту для боротьби з ним уряд Росії стягує війська під командуванням В. Антонова - Овсієнка. У свою чергу, Каледін знімає з фронту козачі частини, скеровуючи їх на Дон. Центральна Рада дала згоду пропускати війська через свою територію в обмін на зобов'язання Каледіна не перешкоджати поверненню з Дону на батьківщину українських військових частин.

Така взаємовигідна угода стривожила РНК Росії, відтак було видано ультиматум. У ньому російський уряд, з одного боку, визнає Центральну Раду, шанобливо ставиться до суверенітету Української держави, визнає право українського народу та УНР відокремитися від Росії чи вступити з нею у договірні відносини; а з іншого - український парламент звинувачують у тому, що той не визнає радянської влади в Україні й відмовляється негайно скликати Всеукраїнський з'їзд рад.

Російський уряд висунув чотири ультимативні вимоги, давши на їх виконання 48 годин: а) відмовитися від дезорганізації фронту (йшлося про утворення українського фронту Першої світової війни з українських військових частин); б) не пропускати через Україну війська на Дон та в інші регіони Росії, де існують ворожі радянській владі уряди; в) не чинити перешкод більшовицьким військам, які прямують на південний фронт; г) припинити роззброєння більшовицьких військ і червоногвардійських загонів на території України.

Такий-от "щирий" і "добросусідський" був перший документ міждержавних стосунків України з більшовицькою Росією.

На початку грудня 1917 р. роботу оргкомітету зі скликання Всеукраїнського з'їзду рад було завершено, і 4 грудня в Києві за участю понад 2,5 тисячі делегатів він розпочав роботу. Але сподівання більшовиків руками своїх однодумців здійснити державний переворот не виправдалися: більшовицьких делегатів приїхало замало - 130, а планували не менше 2 тисяч. До того ж, репутацію більшовиків "підмочив" щойно прийнятий ультиматум уряду Росії Центральній Раді, який означав фактичне оголошення війни. Коли цей документ зачитали делегатам, у більшості він викликав обурення.

Всеукраїнський з'їзд рад висловив цілковиту підтримку Центральній Раді, й делегатам-більшовикам нічого не залишалося, як залишити засідання. З Києва вони переїхали до Харкова під захист радянської влади та її збройних формувань (у ніч проти 9 грудня там було здійснено більшовицький збройний переворот і повалено владу Центральної Ради). В Харкові "червоні" об'єдналися з делегатами обласного з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну і конституювалися як Перший Всеукраїнський з'їзд рад (11-12 грудня 1917 р.). З'їзд висловився за встановлення радянської влади в Україні І проголосив її Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Безперечно, такий з'їзд не можна було вважати легітимним. І не тільки тому, що там були представники лише 89 рад - понад 300, які діяли на той час в Україні. А й тому, що делегати представляли тільки частину українського суспільства (робітників і солдатів). На з'їзді не було репрезентовано селянство, інтелігенція тощо. Не було тут і розмаїтого партійного представництва.

Для РНК Росії цей акт мав важливе юридичне значення. Адже завдяки йому створювалася видимість, нібито радянська Росія не воює проти української держави - УНР, а відстоює у боротьбі з націоналістичною та антинародною Центральною Радою право на існування радянського уряду, створеного представниками трудящих України1. Не спромігшись свого часу "перебудувати"" Центральну Раду шляхом переобрання її складу, більшовики вирішували проблему іншим шляхом: створювали паралельну, радянську УНР і поступово витісняли Центральну Раду з території України за допомогою зброї.

Щодо відносин із радянською Росією, з'їзд проголосив Українську республіку федеративною частиною Російської держави. ЦВК України дістав доручення "негайно поширити на територію Української Республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значення".

Харківський з'їзд рад закінчив роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) рад України у складі 41 особи, більшовиків за партійною приналежністю. А тоді вже ЦВК затвердив перший радянський уряд України - Народний секретаріат. Подібність назви до найменування уряду Центральної Ради (Генеральний секретаріат) теж невипадкова. До речі, більшовицькі агітатори, намагаючись скомпрометувати уряд Центральної Ради, активно поширювали чутки, що він "Генеральний", бо складається із самих буржуазних генералів.

Отже, новостворена радянська державність була привнесена в Україну ззовні, а не органічно сформувалася всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками і підкорювалися залізній партійній дисципліні, перетворювало його на "кишеньковий уряд" російської РНК. Але й цього Росії виявилося замало. Свого соратника Г. Орджонікідзе В. Ленін призначив тимчасовим надзвичайним комісаром України,

Таким чином, на початку 1918 р. на території УНР існувало два уряди, які однаково заявляли, що вони "народні" й "українські". Відразу між ними розпочалася "війна декретів". Одним із перших Народний секретаріат видав Декрет про скасування заборони на вивезення хліба з України до Росії. Далі опублікував постанову про нечинність усіх розпоряджень Генерального секретаріату.

На додачу розпочалася і збройна боротьба. Тут неабияку роль відіграла військова допомога з боку Росії. В середині січня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко сформував ударну силу більшовицьких військ, спрямувавши їх на Київ. Аби полегшити "червоний" наступ військ на столицю, київські більшовики 16 січня розпочали збройне повстання проти Центральної Ради, центром якого став завод "Арсенал". Заворушення було жорстоко придушене.

Тими-таки днями сталася трагедія на станції Крути.

26 січня 1918 р. більшовицькі війська зайняли Київ, а згодом радянську владу було встановлено на сході, в центрі й півдні України. Розпочалася жорстока, кривава громадянська війна. Різні регіони, повіти і навіть міста проголошували себе "республіками" і комунами, а місцеві ради - "Радами народних комісарів". У Криму виникла Таврійська республіка, на півдні - Одеська, на Миколаївщині - Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна. Створювали раднаркоми у Луганську, Старобільську та інших містах Донбасу. Місцеві ради відмовлялися підпорядковуватися вищим органам влади, буквально трактуючи більшовицьке гасло "вся влада радам".

Проявом місцевого сепаратизму стало утворення наприкінці січня 1918 р. Донецько-Криворізької республіки, яку очолив більшовик Артем (Сергєєв). Вона відразу поставила питання про відокремлення регіону разом із Харковом від України і його входження до складу Росії. Тут було сформовано уряд і загони червоногвардійців.

Перший етап радянського державного будівництва в Україні перервала німецько-австрійська окупація території України впродовж лютого-квітня 1918 р. Від початку наступу окупаційних військ український радянський уряд переїздить із Києва до Полтави, потім - до Катеринослава і, врешті-решт, опиняється за межами України - в Таганрозі. Напередодні німецької окупації Таганрогу права та обов'язки вищих органів державної влади України було передано Повстанському бюро ("революційній дев'ятці"), яке проіснувало до липня 1918 р. і називало себе в деяких документах Народним секретаріатом.

Улітку 1918 р. розпочався новий етап створення соціалістичної Української держави. На початку липня в Москві було сформовано Комуністичну партію більшовиків України (КП(б)У) як складову російської більшовицької правлячої партії. З'їзд українських більшовиків - чи не вперше у світовій практиці - розпустив формально незалежний від нього вищий орган державної влади більшовицької України - Народний секретаріат. Натомість було створено інститут цілком революційно-партійний - Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет на чолі з А. Бубновим. Таким чином, партійний орган став правонаступником органу державного. Але подібні конституційні "дрібниці" були поза увагою нової влади.

З огляду на антигетьманське повстання в Україні, яке спалахнуло у листопаді 1918 р., більшовики вирішують терміново створити замість партійної структури державну - Український радянський уряд. Формально це питання вирішували у Курську 19 листопада 1918 р. До складу Тимчасового робітничо-селянського уряду України (таку офіційну назву він дістав) увійшли члени КП(б)У та Всеукраїнського центрального виконавчого комітету.

На першому засіданні уряд оприлюднив Маніфест до робітників та селян України. У ньому йшлося про повалення влади П. Скоропадського та його уряду, арешт представників гетьманської влади, скасування гетьманських законодавчих актів. Революційній вакханалії відкривав шлях п. 4 Маніфесту, який стверджував: "Всякий принуждающий или уговаривающий исполнять распоряжения гетмана, или Центральной Рады, или их агентов на местах подлежит расстрелу на месте".

Тимчасовий український уряд заявив, що він передасть владу після "придушення контрреволюції та поновлення Радянської влади на місцях" Всеукраїнському з'їзду рад.

Практичну роботу уряду паралізували суперечності між фракціями українських більшовиків. Із метою подолання урядової кризи більшовицьке керівництво Росії ухвалило призначити головою уряду X. Раковського, чиєю позицією було "утвердження пролетарської диктатури в Україні", причому "тільки з допомогою Радянської Росії".

11 вересня 1918 р. Політбюро ЦК РКП(6) за участю В. Леніна, розглянувши питання стосовно українського уряду, ухвалило: "Ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально". Через кілька днів це рішення було виконано. Відтепер від імені українського уряду виступав особисто X. Раковський, який переїжджав до Москви з невеликим штатом канцелярії.

Зрозуміти і пояснити, чому партійні органи (навіть не уряд!) сусідньої Росії так безцеремонно втручалися у внутрішні справи суверенної Української радянської республіки, неможливо. Формальною підставою для цього було рішення кількох комітетів більшовиків України про обов'язкове підпорядкування Української комуністичної партії рішенням ЦК РКП(б). Саме на підставі такої ухвали, прийняті навіть не партійним з'їздом комуністів України, не їхнім ЦК, а нарадою, яка відбулася у липні 1918 р. у Москві, приймали всі принципові рішення щодо України: про персональний склад уряду, програму його діяльності, заходи соціалістичного будівництва тощо.