Конституційне (державне) право зарубіжних країн - Бесчастний В.М - Парламентські фракції.

Партійні об'єднання депутатів найчастіше називаються партійними фракціями, але можуть називатися й по-іншому. Якщо у ФРН використовується класичне найменування – фракція, то у Франції, Італії та інших країнах партійні фракції прийнято називати парламентськими групами. У Великобританії вони офіційно називаються парламентськими партіями. В Австрії, Польщі, Хорватії – партійними клубами. Іноді застосовуються дві назви, наприклад, партійна фракція і депутатська група. Термінологічної тотожності в цих двох поняттях немає: партійна фракція складається з депутатів, які обиралися за списками однієї партії й представляють цю партію в парламенті, а депутатська група є, наприклад, об'єднанням депутатів, що утворилося вже після виборів, скажімо, з безпартійних депутатів або депутатів, які вийшли з партійних фракцій.

Порядок утворення партійних фракцій досить докладно визначається регламентами палат. У деяких випадках порядок і спосіб утворення фракцій дуже прості й нічим не обмежуються. Наприклад, у Нідерландах один депутат може оголосити себе фракцією, якщо яку-небудь партію представляє в палаті він один. В інших країнах можуть бути формальні вимоги до утворення фракції. Наприклад, відповідно до вимог бундестагу ФРН необхідно, щоб фракція включала тільки депутатів, які є членами однієї партії, фракція повинна налічувати не менше б % усього складу бундестагу, тобто не менше 25 депутатів.

Регламенти інших парламентів також закріплюють ці питання. Наприклад, регламент парламенту Австрії – Національної ради – передбачає, що фракція (там вона називається "клуб") може мати мінімум 5 депутатів.

До речі, такий мінімум може бути різним для верхньої і нижньої палат. Наприклад, для утворення фракції (парламентської групи) у французькому сенаті необхідне об'єднання 14 сенаторів, а в Національних зборах – ЗО депутатів. Для утворення фракції в сенаті Італії необхідно 10 сенаторів, а в палаті депутатів – 20.

У багатьох країнах не потрібно доказів належності до партії. Депутати, об'єднавшись, можуть назвати себе якоюсь фракцією або представниками партії. Деякі фракції можуть приєднувати до себе так званих "гостей" – депутатів, які співчувають цій партії. Думка цих гостей іноді враховується у вирішенні якихось питань, а іноді – ні. У мінімум, необхідний для утворення фракції, вони не включаються. Вони доповнюють фракціїо вже після її утворення.

Чому такі моменти в багатьох країнах так скрупульозно регламентуються? Справа в тому, що партійні фракціїв більшості випадків наділені більш широкими і вагомими повноваженнями, ніж один депутат або навіть невелика група депутатів, організаційно не оформлених. Фракції беруть участь у формуванні керівних органів палат. Наприклад, кандидатів під час обрання спікерів, їхніх заступників, керівників комітетів і комісій висувають партійні фракції.

Комісії та комітети палат утворюються, як правило, на основі пропорційного представництва від фракцій, і більші фракції мають зазвичай більше представництво в комісіях і комітетах. Фракції дуже впливають на роботу палати. Вони вносять питання до порядку денного, беруть участь у спорах і дебатах, у деяких парламентах (наприклад, у Нідерландах) голосування проходить у фракціях, тобто при голосуванні встає керівник фракції й повідомляє, "за" чи "проти" фракція. Тому питання вирішується здебільшого заздалегідь, а голосування у фракціях має практично формальний характер.

Фракції використовують свій вплив, контролюючи діяльність уряду. Наприклад, фракції в деяких країнах можуть ініціювати таку форму парламентського контролю, як інтерпеляція. Інтерпеляція (лат. interpellate – переривання мови) – звернення до уряду або члена кабінету від імені депутатської групи з вимогою дати пояснення з якого-небудь питання. Як правило, вона супроводжується більш серйозними наслідками, ніж простий усний або письмовий запит до уряду. На підставі отриманої відповіді депутати мають право порушувати нові питання й навіть дебатувати питання про довіру до уряду.

Але, можливо, найголовніше в їхній діяльності це те, що в парламентських республіках і монархіях фракції беруть безпосередню участь в утворенні й формуванні уряду. Якщо фракція має абсолютну більшість у парламенті, то вона й створює Уряд, якщо чисельність замала, то фракції об'єднуються й утворюють коаліційний уряд.

У ряді країн парламентські фракції фактично є керівним-ядром і реальним керівництвом тієї або іншої партії. Лідер парламентської фракції – це одночасно лідер всієї партії. Він визначає політику партії й представляє її в парламенті.

У Великобританії вся парламентська діяльність пов'язана з існуванням фракції. Фракція, що має більшість у парламенті, Утворює уряд, лідер цієї фракції стає прем'єр-міністром. Друга за чисельністю фракція є офіційною опозицією. Лідер фракції меншості стає "лідером опозиції її Величності" й очолює "тіньовий кабінет".

Фракції мають керівництво. Керівництво може бути ідеологічним і процедурним. Лідер партії завжди є загальним керівником фракції, але низка фракцій має також процедурних керівників. В англосаксонських країнах вони називаються "батоги" (whips). Вони наглядають за порядком голосування, за тим, щоб члени фракції правильно голосували, не спізнювалися на голосування, ведуть підрахунок голосів, сповіщають про необхідні речі своїх членів тощо. Вони підпорядковуються такому фактичному лідерові й допомагають йому.

Керівним органом фракції, як правило, є загальні збори депутатської групи. Вони можуть називатися по-різному: "конференція", "збори". В Америці застосовується термін "кокус". На цих зборах виробляються загальні напрями діяльності фракції, вирішуються організаційні питання, питання про те, як голосувати за конкретним законопроектом. Потім ці рішення неухильно виконуються. У ряді країн роботою фракції керує (координує) спеціальний орган. У ФРН – це "виконавчий комітет" фракції, у Франції – "бюро", у Швеції – "довірча рада", що є керівним органом фракції.

У більшості західних країн партійна дисципліна всередині фракцій дуже сувора. Якщо депутат її не дотримується, він виключається з фракції. Втративши партійну підтримку, будучи "звільненим" із партійної фракції, він втрачає половину своїх можливостей, а може, й більше. Тому депутатові, якщо він хоче будувати свою політичну кар'єру, доводиться підкорятися. Рядові депутати, яких часто називають "задньолавни-ки", якогось реального впливу на роботу фракції не справляють. Основним способом виявити себе є можливість ставити запитання членам уряду або виступити з цікавим повідомленням під час дебатів.

У парламентах можуть бути інші органи й структурні частини, крім комісій, комітетів і партійних фракція. У деяких країнах, наприклад, є спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери. Існує посада "омбудсман", або "народний захисник", про яку йшлося вище.

Парламенти створюють так звані рахункові палати або комісії. їх завдання – перевіряти виконання й дотримання статей бюджету. Деякі парламенти створюють інші контрольні органи або призначають спеціальних посадових осіб. Наприклад, у ФРН є уповноважений бундестагу у справах оборони й армії.

У країнах зі значною кількістю депутатів у палаті, крім загальних парламентських комісій і комітетів, великі партійні фракції можуть створювати свої невеликі спеціальні комісії або комітети всередині фракції. Вони готують питання для роботи в парламентських комісіях і комітетах, виробляють політику фракції з питань оборони, у справах молоді, з питань роботи й т. ін. Такі органи, наприклад, є у ФРН.

Слід зазначити, що є дві моделі відносин парламентаріїв усередині фракції – британська й американська. Британська модель передбачає дуже жорстку дисципліну й підпорядкування депутатів партійним рішенням. Американська модель – це значна свобода депутатів і слабка партійна дисципліна, хоча там теж є так звані "батоги". Ці системи склалися історично. Британська (канадська, австралійська та ін.) специфіка пояснюється тим, що за такої системи парламент фактично підлеглий уряду й відіграє роль законодавчого органу при кабінеті. У США Конгрес – це дуже сильний самостійний орган, і конгресмени відчувають себе впливовими політиками. Природно, члени однієї партії узгоджують свої позиції, але партійною дисципліною вони зв'язані не дуже жорстко.