Інформаційні технології в організації бухгалтерського обліку та аудиту - Івахненков С.В. - Аудиторські докази та методи їх отримання

Щоб скласти висновок про фінансово-майновий стан клієнта, аудитор має визначити конкретні цілі проведення аудиту, досягнення яких дозволить йому підтвердити фінансові документи клієнта або спростувати дані (виявити неузгодженість), наведені в них.

Встановивши конкретні цілі аудиту, аудитор прагне одержати докази на користь кожного конкретного пункту перевірки або всупереч йому. Таким чином, аудитор визначає процедури, які дають йому можливість підтвердити конкретні цілі перевірки і підготувати позитивний висновок або виявити неузгодженість фінансових документів.

Аудит являє собою сукупність дій аудитора. Такі дії аудитора називають аудиторськими процедурами. Основна мета аудиторських процедур — зібрати достатню кількість підтверджень (аудиторських доказів) на користь формування того чи іншого типу аудиторського висновку.

Термін аудиторські докази означає інформацію, одержану аудитором для вироблення думок, на яких ґрунтується підготовка аудиторського висновку та звіту. Аудиторські докази — це первинні документи та облікові записи, які кладуться в основу фінансової звітності, а також підтверджуючої інформації з інших джерел.

Поняття аудиторських доказів й основні шляхи їх отримання наводяться в Міжнародному стандарті № 500 "Аудиторські докази".

Аудитор має одержати таку кількість аудиторських доказів, котра дозволила б зробити необхідні висновки, при використанні яких буде підготовлено аудиторський висновок.

Аудиторські докази одержують після належного поєднання тестів систем контролю та процедур перевірки за змістом.

Тести систем контролю — це перевірки, які виконуються для одержання аудиторських доказів про відповідність структури й ефективність функціонування систем обліку та внутрішнього контролю. Але за деяких обставин докази може бути одержано тільки в результаті процедур перевірки за змістом.

Класифікацію та методи отримання аудиторських доказів наведено на рис. 2.21.

У загальному вигляді аудиторські процедури можна класифікувати так [12, с. 21]:

• розуміння бізнесу, його організації, галузі, в якій здійснюється діяльність підприємства;

Рис. 2.21. Класифікація та методи отримання аудиторських доказів

• вивчення форм й методів обліку, оцінювання впливу законодавчих змін на стан обліково-аналітичного процесу;

• визначення стану об'єкта в натуральному, вартісному вираженні;

• вивчення і аналіз інформації про діяльність підприємства в цілому;

• контроль процесу відображення деяких операцій в обліку (первинні документи, аналітичні, синтетичні та звітні документи).

Метод аудиту — це сукупність способів, прийомів, використовуваних для дослідження стану об'єктів, що вивчаються. Методом аудиту є визначення реального, якісного та кількісного стану об'єктів, виявлення відхилень від базового або нормативного стану й оцінювання цих відхилень за критеріями доцільності й законності.

Найповніший перелік методів аудиту наводять проф. Ф.Ф. Бу-тинсць та Н.М. Малюга [8]. До них належать фактична перевірка, підтвердження, документальна перевірка, спостереження, опитування, перевірка арифметичної точності, аналітичні процедури, сканування, обстеження, спеціальна перевірка, зустрічна перевірка тощо.

Під фактичною перевіркою розуміють огляд або підрахунок аудитором матеріальних активів (виробничих запасів, грошових коштів, цінних паперів, основних засобів тощо), тобто інвентаризацію.

Підтвердження — отримання письмової відповіді від клієнта або третіх осіб для підтвердження точності інформації (наприклад, з дебіторської заборгованості).

Документальна перевірка — перевірка документів та записів. У практиці аудиторів використовуються такі методи документальної перевірки:

• формальна перевірка документів (правильність заповнення всіх реквізитів, наявність необумовлених виправлень, підчищень, справжність підписів посадових та матеріально відповідальних осіб);

• арифметична перевірка (правильність підрахунків у документах, облікових регістрах та звітних формах);

• перевірка документів за змістом (законність і доцільність господарської операції, правильність віднесення операції на рахунки та включення до статей звітів).

Спостереження — отримання загального уявлення про можливості клієнта на основі візуального спостереження.

Опитування — отримання письмової або усної інформації клієнта.

Аналітичні процедури — метод порівнянь, індексів, коефіцієнтів.

Сканування — безперервний перегляд інформації за елементами (наприклад, бухгалтерських первинних документів) з надією знайти будь-що нетипове.

Обстеження — особисте ознайомлення з проблемою.

Спеціальна перевірка — залучення спеціалістів з вузької спеціалізації.

Важливим елементом у плануванні та проведенні аудиту є оцінка аудиторського ризику. Він залежить від особливостей господарської діяльності підприємства, якості функціонування системи внутрішнього контролю підприємства.

Аудиторський ризик полягає в тому, що аудитор може висловити неадекватну думку в тому разі, коли в документах бухгалтерської звітності є значні перекручення, іншими словами, за неправильно підготовленою звітністю буде подано аудиторський висновок без зауважень. Докладно ризик аудиту описується в Міжнародному стандарті № 400 "Оцінка ризиків та внутрішній контроль".

Найважливішою в цьому є оцінка аудитором ризику внутрішнього контролю — ефективності системи внутрішньогосподарського контролю підприємства, тобто її спроможність попереджати і виявляти помилки на підприємстві, оцінка розміру особистого аудиторського ризику невиявлення суттєвих помилок у звітності підприємства, під час проведення аудитором аудиторських процедур і визначення на підставі цього найважливіших напрямів аудиту.

Аудиторський ризик визначається за формулою [44]:

де АР — аудиторський ризик, ВР — внутрішньогосподарський ризик (також називають властивим або притаманним), РК — ризик контролю, РН — ризик невиявлення.

Ризик контролю виражає міру очікування аудитором імовірності пропуску помилок, що перевищують допустиму величину, системою внутрішньогосподарського контролю, тобто ризик наявності помилок в обліку після перевірки системою внутрішнього контролю. Звичайно це значення лежить у межах від 0,3 до 0,5.

Ризик невиявлення виражає міру готовності аудитора визнати ймовірність невиявлення в процесі проведення аудиту помилок, які перевищують допустиму величину. Відповідно до статистики, цей ризик становить близько 0,1 (близько 10 %).

Одержавши значення величини аудиторського ризику, необхідно врахувати, що він має бути прийнятним. Прийнятний аудиторський ризик виражає міру готовності аудитора визнати прийнятною імовірність наявності у фінансовій звітності суттєвих помилок після завершення аудиту і надання клієнту аудиторського висновку.

Більшість аудиторів вважають, що величина прийнятного аудиторського ризику не може перевищувати 5 %, хоча офіційних норм граничного значення аудиторського ризику не встановлено.