Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 1.5. Наука міжнародного права

Насамперед слід уточнити, що міжнародне право і наука міжнародного права - це тісно пов'язані соціальні явища, але не тотожні. Міжнародне право - це система норм, які об'єднані в інститути та галузі й регулюють суспільні відносини, що складаються на міжнародній арені. А наука - це система ідей, поглядів, концепцій про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, тобто сфера дослідницької (а не регулятивної діяльності), спрямована на отримання нових знань у певній галузі. V нашому випадку такою галуззю є міжнародне право.

Досліджувана галузь людських знань не була відома ні в античну епоху, ні в період раннього середньовіччя. Власне наука міжнародного права почала виділятися у відособлену галузь юридичної науки в XIII-XIV ст. Звичайно, ті або інші проблеми міжнародно-правового характеру розглядалися мислителями античності, проте в контексті більш загальних соціально-філософських і релігійних питань. Цю тенденцію можна простежити в науковій спадщині Конфуція, Лао Цзи, Платона, Арістотеля, Сенеки, Марка Аврелія. Відомий римський мислитель і оратор Цицерон одним із перших спробував виділити в своєму вченні про право міжнародний елемент (наприклад, промова "За Манілієв закон"). Проте найбільший вплив на розвиток науки міжнародного права мали переконання римських юристів III-V ст. Саме вони визначили сферу "права народів" (Ульпіан), підкреслюючи, що право народів є частиною природного права, відмінною від нього тим, що тварини не є його суб'єктами, тобто до останніх належать не тільки держави, а й вільні індивіди. Це цілком зрозуміло, оскільки право народів у Римі регулювало не тільки договірну практику між державами, а й стосувалося діяльності державних органів щодо регулювання юридичного стану іноземців.

Протягом наступного тисячоліття проблеми міжнародного права вивчалися і тлумачилися в основному в контексті релігійних догматів. Такі батьки церкви, як Амвросій Медіоланський і Августин Блаженний, поклали початок цьому напряму. В Північній Італії в кінці XII ст. школою глосаторів1 була зроблена перша спроба відокремлення науки міжнародного права від богослов'я. Надалі цей напрям наукової думки розвинули постглосатори. їх праці підготували родючий ґрунт для розквіту іспанської школи міжнародного права в XVI ст. (Ф. де Вітторіа, Ф. Суарес). Саме Франсіско де Вітторіа, радник короля Карла V, вперше ввів термін "право між народами" (jus inter gentes), У 1651 p. англієць Річард Зьоч теж висунув пропозицію про заміну терміна "право народів" (Jus gentium) поняттям "право між народами" (Jus inter gentes)" Інший британський філософ і політеконом Дж. Бентам у праці "Принципи міжнародного права" (1843 р.) назвав цю наукову галузь "міжнародним правом". Проте творцем класичної науки міжнародного права заслужено вважається голландський мислитель, юрист-міжнародник і дипломат Гуго Гроцій (1583-1645 pp.), який у головній своїй праці "Про право війни і миру" (1625 р.) вперше дав систематичний виклад міжнародного права того часу. І не зважаючи на значні філософські узагальнення і звернення до теологічних джерел, саме у Гроція наука міжнародного права вперше набуває чітко вираженого самостійного і світського характеру.

Слід зазначити, що в інших регіонах світу наука міжнародного права розвивалася аналогічно. Так, на Арабському Сході разом з ортодоксальними релігійними трактатами, в яких розглядалися і юридичні проблеми, зрозуміло, на основі Корану, з часом почали з'являтися філософсько-світські праці, що зачіпали і правові питання.

У Київській Русі наукова думка також зверталася до міжнародно-правових проблем (митрополит Іларіон, Володимир Мономах). На ті або інші аспекти науки міжнародного права звертали увагу у своїх працях Максим Грек, Іван Грозний та ін. У XVII-XVIII ст . наука міжнародного права збагатилася переконаннями російських і українських мислителів Ф. Прокоповича, Ю. Крижанича, Д. Кантеміра, П. Орлика, П. Шафірова.

У міру розвитку і поглиблення знань у галузі міжнародного права почали складатися певні наукові школи. Так, багато видатних філософів - Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, Г. Гегель, І. Кант у своїх творах намагалися з'ясувати природу і першооснову міжнародного права, його соціальні функції. Концепція природного права домінувала у поглядах філософів і юристів, які боролися з феодальними порядками і пропагували буржуазно-демократичні цінності та ідеали. Серед юристів-міжнародників цієї позиції дотримувалися Ж. Барбейрак, В.Т. Золотницький, І.Л. Клюбер, С. Пуфендорф. З цим напрямом розвитку міжнародно-правової думки змагалася школа позитивного права (І.Я. Мозер та ін.), прихильники якої вважали, що міжнародно-правова наука повинна лише збирати, вивчати і коментувати чинні норми міжнародного права, втілені у приписи договорів і конвенцій. Також успішно розвивалася гроціанська школа міжнародного права, прихильники якої (Е. де Ваттель, Г.Ф. Мартене та ін.), підтримуючи позицію свого вчителя, виходили з того, що міжнародне право ґрунтується як на природних законах, так і на угодах між народами - мовчазному (звичаї) або явно вираженому (договорі).

З XVII ст., все більш помітну роль у процесі розвитку міжнародно-правової наукової думки починає відігравати наука історії міжнародного права. Значний внесок у цю наукову галузь зробив видатний німецький юрист-міжнародник Г.Ф. Мартене (1756- 1821 рр.), який з 1776 р . видавав збірки міжнародних договорів 1577-1802 рр. Після його смерті це видання було продовжено, поки його не замінила серія збірок договорів, що видавалися Лігою Націй.

У XIX ст. на німецьку школу міжнародного права помітно впливала державно-правова теорія Г. Гегеля. Так, його положення про "зовнішнє державне право" А. Лассон і брати Цорнами інтерпретували як заперечення існування міжнародного права. На їхню думку, воля держави на міжнародній арені не детермінована жодними зовнішніми чинниками, а тому немає підстав і для міжнародного права.

Проте найпоширенішою міжнародно-правовою науковою думкою в цей період була історико-позитивна. Найяскравішими її представниками були Д. Кент, Ф. фон Ліст, І.К. Блюнчлі, Е. фон Ульман.

Помітний підйом науки міжнародного права спостерігався в XIX ст. і в Росії. В цей час з'явилися авторитетні праці з різних аспектів міжнародного права М.О. Безобразова, Л.О. Камаровського, М.М. Коркунова, В.Ф. Маліновського, Ф.Ф. Мартенса, В.А. Уляницького та ін.

При цьому слід згадати харківську школу міжнародного права, представники якої (Д.І. Каченовський, Т.Ф. Степанов, А.М. Стоянов, В.П. Даневський) досягли значних висот у розвитку міжнародно-правової думки. Так, підручник В.П. Даневського "Посібник для вивчення історії і системи міжнародного права" (1892 р.) вважався одним із кращих у дореволюційній Росії. Професор Харківського університету Д.І. Каченовський був першим вітчизняним юристом-міжнародником, який відкрив для Західної Європи досягнення російської науки міжнародного права. Він виступив ініціатором створення міжнародної асоціації юристів-міжнародників та інституту міжнародного права, який був фактично відкритий у 1873 р. у м. Гент (Бельгія) незабаром після його смерті.

Не можна не згадати ще одного видатного юриста-міжнародника, що жив і працював в Україні, - В.А. Незабитовського. У праці "Вчення публіцистів про міждержавне володіння" (1860 р.) він уперше висунув ідею, яка згодом стала класичною в буржуазній концепції території, про те, що територія повинна розглядатися не як об'єкт, а як просторова межа державної влади.

Відомі російські юристи-міжнародники висвітлювали проблеми теорії й історії міжнародного права, війни і миру, морської війни і каперства та багато інших.

У першій половині XX ст. помітний внесок у західну науку міжнародного права зробили Д. Анцилотті, Г. Кельзен, Г. Лаутерпахт, А.Д. Мак-Нейр, Л. Оппенгейм, Ш. Руссо, Ж. Ссель, А. Фердросс, П. Фошиль, Ч.Ч. Хайд та ін.

Радянська наука міжнародного права, незважаючи на марксистсько-ленінську ортодоксальну спрямованість багатьох досліджень, досягла певних результатів у розробці теоретичних та історичних питань, проблем міжнародного морського, повітряного, космічного права й інших галузей сучасного міжнародного права. Серед радянських учених-юристів можна виділити таких авторитетних фахівців у галузі міжнародного права: В.Е. Грабарь, В.М. Дурденевський, Б.М. Кліменко, Ф.І. Кожевников, В.М. Корецький, Є.О. Коровін, С.Б. Крилов, І.С. Перетерський, Г .І. Тункін, Д.І. Фельдман, M.B. Яновськийтаін.

Після розпаду СРСР у російській науці міжнародного права успішно працювали, а багато хто і продовжує працювати, відомі юристи-міжнародники: Ю.Я. Баскін, К.А. Бекяшев, І.П. Бліщенко, P.M. Валєєв, Г.М. Вельямінов, B.C. Верещетін, Л.І. Волова, Г.В. Ігнатенко, А.Я. Капустін, А.Л. Колодкін, Ю.М. Колосов, В.І. Кузнецов, Г.І. Курдюков, М.Л. Лазарев, I.I. Лукашук, Ю.М. Малеєв, CO. Малінін, С.Ю. Марочкін, А.П . Мовчан, Л.А. Моджорян, С.В. Молодцов, А.М. Талалаєв, О.І. Тіунов, Є.Т. Усенко та ін.

В українській науці міжнародного права сьогодні плідно працюють В.І. Акуленко, В.Ф. Антипенко, Г.О. Анцелевич, М.О. Баймуратов, М.В. Буроменський, В.Г. Буткевич, О.В. Буткевич, В.А . Василенко, В.Н. Денисов, А.І. Дмитрієв, О.В. Задорожній, H.A. Зелінська, О.О. Мережко, М.М. Микієвич, В.В. Мицик, В.І. Муравйов, О.М. Шемякін та ін. На жаль, нещодавно пішли з життя такі метри української науки міжнародного права, як О.Ф. Висоцький, В.І. Євінтов, К.К. Сандровський, B.C. Семене.

Чимало авторитетних юристів-міжнародників працюють і в інших республіках колишнього СРСР (Л.А. Алексідзе, Ю.Р. Б-ярс, П.М. Куріс, Р.Ф. Мамедов, P.A. Мюллерсон та ін.).