Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 2.6. Міжнародна правосуб'єктність народів, що борються за незалежність (реалізують право на самовизначення)

Характерною рисою сучасного міжнародного права є затвердження принципу рівноправності і самовизначення народів. Становлення цього принципу відбувалося в умовах завзятої боротьби народів різних регіонів світу проти колоніалізму та інших форм залежності. У Статуті ООН принцип рівноправності і самовизначення народів закріплений як загальновизнана норма міжнародного права. Одна з цілей ООН - розвиток дружніх відносин між державами "на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів" (п. 2 ст. 1).

У Статуті ООН й інших документах цієї організації зафіксовано право народів, а не націй, на самовизначення. Зроблено це, мабуть, тому, що існують полі- і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосування до поліетнічних народів викликало б очевидні труднощі. Щоб уникнути цього і був закріплений принцип самовизначення народів, який передбачає самовизначення нації або націй як складової того або іншого народу. Професор А. Ейде (Норвегія), член Підкомісії ЕКОСОР із попередження дискримінації і захисту меншин, аналізуючи міжнародно-правове поняття "народ", абсолютно справедливо зазначає, що під народом слід розуміти демос, а не етнос.

Принцип самовизначення народів отримав подальший розвиток у таких міжнародних актах: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнята на 15-й сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. В останній декларації, зокрема, проголошується: "Через принцип рівноправності і самовизначення народів, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, а кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту"1. Аналогічне положення закріплено в ст. 1 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права 1966 р. і в ст. 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., які є загальними міжнародними договорами.

Зазвичай народи реалізують право на самовизначення під керівництвом національно-визвольних рухів, організацій і фронтів, які й виражають їх суверенну волю на міжнародній арені, а щодо самих народів здійснюють законодавчі й виконавчі функції. Таким чином, народи стають учасниками міжнародно-правових відносин, тобто суб'єктами міжнародного права. Так, народ Намібії реалізував право на самовизначення під керівництвом Народної організації Південно-Західної Африки (СВАПО), Анголи - Народного руху за визволення Анголи (МПЛА), Алжиру - Фронту національного визволення (ФНВ) Алжиру. Боротьбу палестинського народу за створення власної держави очолює Організація визволення Палестини (ОВП). Після здобуття незалежності національно-визвольні рухи, організації і фронти, як правило, стають правлячими політичними партіями у своїх країнах.

На відміну від держав, які за міжнародним правом не можуть застосовувати силу або загрозу силою, народи, що реалізують право на самовизначення, мають право застосовувати всі форми боротьби, у тому числі озброєну. Насамперед це стосується тих випадків, коли метрополія насильно перешкоджає здійсненню права на самовизначення.

Як і держави, народи, що реалізують право на самовизначення, мають повну міжнародну правосуб'єктність і належать до первинних суб'єктів міжнародного права. Вони можуть встановлювати відносини з державами і міжнародними організаціями, брати участь у роботі міжнародних конференцій, укладати двосторонні й багатосторонні міжнародні угоди.

Необхідно підкреслити, що право на самовизначення мають лише ті народи, у яких немає своїх національних держав, наприклад, палестинці або курди. При цьому не слід плутати право національних меншин захищати свою національно-культурну самобутність із правом народів на самовизначення. Відповідно до ст. 27 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права 1966 р., національним меншинам не може бути відмовлено у праві користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і користуватися рідною мовою. Іншими словами, національні меншини мають права добиватися у межах держав, на території яких вони проживають, створення для них національно-культурної або національно-територіальної автономії, але не права на самовизначення, оскільки за чинним міжнародним правом воно їм не належить.

За законодавством деяких держав специфічними правами користуються нечисленні корінні народи (кримські татари, ескімоси, саамі, ненці, ханти, мансі та ін.). Міжнародно-правовий статус корінних народів поки остаточно не визначений. З 1982 р. діє Робоча група ООН з корінного населення, яка і займається вказаною проблемою. Робоча група підготувала проект Декларації ООН про права корінних народів. Декларація була прийнята на 61-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2007 р. У цьому документі перераховані права і свободи, які повинні належати корінним народам. Серед цих прав було зафіксовано і право корінних народів на самовизначення (Преамбула і ст. 3). Проте в ст. 4 Декларації встановлено, що реалізація права корінних народів на самовизначення стосується автономії або самоврядування в питаннях, що належать до їх внутрішніх і місцевих справ, а також шляхів і засобів фінансування їх автономних функцій1.