Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - Розділ 2. СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1. Поняття суверенітету

Існування держав і необхідність їх взаємодії одна з одною зумовили об'єктивну потребу регулювати відносини між ними правовими засобами. Тривалий період в історії людської цивілізації держави були єдиними учасницями міжнародних відносин, регульованих нормами права, тобто суб'єктами міжнародного права. В основі міжнародної правосуб'єктності держав лежить притаманна їм особлива політико-правова властивість - суверенітет. Під суверенітетом держав слід розуміти верховенство на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах. Ця властивість визначає характер прав і обов'язків держав як суб'єктів міжнародного права.

Для аналізу поняття "суверенітет" слід згадати етап утворення суверенних держав у Європі, де в період раннього середньовіччя існувала складна ієрархічна система супідрядності між різними сюзеренами і васалами.

Так, французький вчений Ж. Воден у 1576 р. опублікував працю "Шість книг про республіку", де зіставив суверенітет з необмеженою владою монарха (суверена), оскільки його особа ототожнювалася з державою (відповідно до відомої формули короля Людовіка XIV "держава - це я"). У цей період теоретичне обґрунтовування суверенітету виконувало роль ідейної зброї в боротьбі з феодальною роздробленістю і створювало необхідні передумови для утворення могутніх централізованих держав. Але лише з ліквідацією феодалізму носієм суверенітету почала розглядатися держава як така1.

Ж. Боден для позначення сутності таких держав запропонував термін "державний суверенітет" (summa potestas), що став з того часу загальноприйнятим. Він розумів державний суверенітет як незалежну від внутрішніх законів вищу стосовно громадян владу держави. Водночас учений визнавав, що і суверенна влада держави підлегла божественному, природному і міжнародному праву. Проте він ніколи не стверджував, що держава взагалі є вищим правопорядком, а лише вчив, що вона є вищою владою щодо підданих, тобто вищою світською інстанцією.

Поняття державного суверенітету з часом уточнив Е. де Ваттель, який ввів такі його ознаки - "самоврядування" і "незалежність". Він сказав про це так: "Кожна самоврядна в якій би то не було формі нація, не залежна від іноземної нації, є суверенною державою". З цього видно, що самоврядування становить внутрішню, а незалежність - зовнішню сторону суверенітету, з чого випливає поняття суверенної держави як повністю самоврядного і тому незалежного співтовариства. У цьому ключі висловився М. Губер у рішенні третейського суду у справі "Пальмас": "Суверенітет означає незалежність у взаємовідносинах між державами".

У період Французької буржуазної революції в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і Конституції 1791 р. вперше був закріплений принцип належності суверенітету народу. Згодом цей принцип став невід'ємним елементом більшості конституцій держав світу. Так, ст. 5 Конституції України проголошує: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". З принципу народного суверенітету безпосередньо випливають принципи невтручання і рівності.

У доктрині міжнародного права є концепції "абсолютного суверенітету", "обмеженого суверенітету" і "повного суверенітету". У зв'язку з тим, що В цьому світі абсолютний лише Бог, то навряд чи можна визнати концепцію "абсолютного суверенітету" такою, що відповідає реальному стану речей, оскільки права і свободи будь-якої держави на міжнародній арені не можуть мати абсолютного, нічим не детермінованого характеру, тому що вони не повинні заподіювати шкоди законним правам та інтересам інших держав.

Щодо концепції "обмеженого суверенітету" можна сказати, що суверенітет - це така політико-правова категорія, яка не знає якісної диференціації і частковості, тобто немає суверенітету вищої або нижчої якості, як і немає "трохи" або "обмежено" суверенних держав. Обмеження суверенітету означає фактично його відсутність. У міжнародному праві поширена думка про єдність і неподільність суверенітету1. При цьому слід розрізняти суверенітет і компетенцію держав. Компетенція - це сукупність прав і обов'язків держави як суб'єкта міжнародного права. Звичайно, між суверенітетом і компетенцією держави існує взаємозв'язок і взаємозалежність, проте ці поняття не ідентичні. Якщо суверенітет єдиний і неподільний, то ті або інші права держава може передати або обмежити на основі міжнародного договору або одностороннього зобов'язання на користь, скажімо, міжнародної організації або іншої держави (держав) для досягнення мети, що задовольняє цю державу і міжнародне співтовариство в цілому. Наприклад, держави обмежили своє право застосовувати превентивні або примусові дії на користь Ради Безпеки ООН за наявності загрози миру, порушень миру або актів агресії (ст. 39-42 Статуту ООН). За Договором про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності між СРСР і США1987 p., сторони ввели стосовно одна одної інститут інспекції на місцях з метою перевірки виконання положень Договору. Проте в обох прикладах не йдеться про обмеження суверенітету держав (їх верховенство на територіях, як і незалежність у міжнародних відносинах, не викликають сумнівів), а має місце обмеження певних прав держав для досягнення мети щодо забезпечення миру і безпеки. І це абсолютно нормальне явище, оскільки ще Гете писав: хто хоче всього, той не хоче нічого і нічого не досягне; тільки шляхом самообмеження можна досягти чогось. Це твердження однаковою мірою може застосовуватись як до індивідів, так і до держав.

На основі викладеного вище можна зробити висновок, що насправді існує повний суверенітет держави (визначення його подано на початку підрозділу), який властивий будь-якій державі з моменту її виникнення. Як суверенне утворення держава ipso facto (через факт свого існування) є суб'єктом міжнародного права. При цьому міжнародна правоздатність держави не залежить від волевиявлення інших учасників міжнародних відносин.