Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 12.7. Міжнародна територія спільного користування

Міжнародною територією спільного користування є величезні простори, на які не поширюється суверенітет або юрисдикція будь-якої держави. Це відкрите море і повітряний простір над ним, морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Протягом тривалого часу правовий статус подібних просторів та їхніх ресурсів визначався за допомогою понять, запозичених з римського права, - terra nullius (нічийна земля) і res communis (річ, що перебуває у спільному користуванні). Використання римських цивільно-правових понять у міжнародному праві піддавалося в міжнародно-правовій науці обґрунтованій критиці, оскільки їх тлумачення і застосування до конкретних ситуацій спричинювали чимало суперечностей.

Нічийною землею (terra nullius) визнавалася сухопутна територія, що не належить жодній державі, заволодіти якою, однак, могла будь-яка держава з дотриманням спочатку правил фіктивної, а пізніше ефективної окупації. Правила фіктивної окупації нічийної землі зводилися до того, що її відкриття представниками будь-якої держави й залишення на ній символічних знаків - королівських штандартів, хрестів з написами про належність відкритої землі відповідному монархові, давали титул на цю землю. У зв'язку зі значними труднощами у визначенні пріоритету у відкритті тієї або іншої землі замість правил фіктивної окупації terra nullius були вироблені правила ефективної окупації. Суть їх така: 1) нічийна земля може ставати частиною якоїсь держави за допомогою окупації, якщо міжнародне право допускає це; 2) окупація повинна мати не фіктивний, а фактичний характер, тобто супроводжуватися заходами, спрямованими на встановлення контролю та юрисдикції на окупованій території з боку відповідної держави; 3) держава, що окупує, повинна нотифікувати всім зацікавленим урядам про заволодіння нічийною землею за допомогою ефективної окупації. Незважаючи на те, що концепція ефективної окупації terra nullius не здобула загального визнання, починаючи з XVIII ст. вона широко застосовувалася аж дотепер у доктрині та практиці міжнародного права, а також у судових і арбітражних рішеннях.

Res communis, або territorium communis omnium, - це простір, що перебуває у спільному користуванні всіх народів, на який не може поширюватися суверенітет жодної держави, наприклад, відкрите море. Правовий режим таких просторів визначається міжнародним порядком і багатосторонніми угодами. Головна відмінність території цього виду від нічийної землі полягає в тому, що вона не може бути об'єктом окупації і поширення на неї державного суверенітету. Історії міжнародних відносин відомі випадки, коли території, визнані на основі міжнародного звичаю або договірних норм як res communis, деякими державами розглядалися як terra nullius, що призводило до непорозумінь і конфліктів. Так, Англія в XVH ст. відстоювала концепцію mare clausum (закритого моря), відповідно до якої її домініоном мали визнаватися величезні простори Атлантичного океану аж до Америки і Гренландії на заході та Норвегії на сході, включаючи Англійський канал.

Щодо арктичного архіпелагу Свальбард (Шпіцберген) до середини XIX ст. склався звичай спільного користування і неналежності його будь-якій державі. У 1872 р. цей статус архіпелагу був підтверджений в Угоді про Шпіцберген між Швеціею-Норве-гією2 і Росією. Однак у міжнародних відносинах він помилково вважався нічийною землею (terra nullius). Це дало привід Німеччині в 1898 р. спробувати анексувати архіпелаг, але протидія Росії не дозволила здійснитися німецьким планам.

У зв'язку із суперечностями в тлумаченні й застосуванні концепцій terra nullius і res communis у міжнародному праві, широке визнання в міжнародно-правовій науці здобула концепція міжнародної території спільного користування (МТСК). Юридична природа МТСК полягає в непоширенні на неї суверенітету будь-якої держави, у зв'язку з цим виникає необхідність її охорони і раціонального використання в інтересах усього людства.

У рамках МТСК є різні правові режими щодо певних територій, які визначають порядок діяльності суб'єктів міжнародного права з метою їх освоєння і використання. Ці правові режими встановлюються за допомогою міжнародного порядку або міжнародних договорів, наприклад, Договором про Антарктику 1959 p.; Договором про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 p.; Женевськими конвенціями з морського права 1958 р. і Конвенцією ООН з морського права 1982 р. Важливим положенням міжнародно-правового режиму територій спільного користування є те, що вони використовуються (Антарктика, небесні тіла) або резервуються для використання (Світовий океан) виключно з мирною метою.

Нині стало очевидно, що концепція спільного користування (res communis) застаріла. Розвиток науки і техніки відкрив широкі можливості для використання простору й ресурсів, що перебувають за межами державних кордонів. Вони набули великого значення для економіки, транспорту, зв'язку і, зрозуміло, безпеки всіх країн.

У результаті постала концепція спільного надбання людства (res communis humanitatis). З часом вона трансформувалася в концепцію спільної спадщини людства, у якій принциповим моментом є захист інтересів не тільки нинішнього, а й майбутніх поколінь. Концепція стосується просторів і ресурсів, які за самою своєю природою не можуть перебувати під суверенітетом тієї або іншої держави. Вона охоплює відкрите море, глибоководне дно, Антарктику, повітряний простір поза державними кордонами, космос. Із цього переліку видно, яка велика і значна спільна спадщина людства1.