Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 19.6. Міжнародні стандарти поводження із правопорушниками

Незважаючи на те, що особи, які порушили закон, становлять суспільну небезпеку, міжнародне співтовариство, стурбоване можливістю зловживань щодо них з боку владних структур, розробило низку документів, що містять стандарти поводження із правопорушниками. У більшості випадків ці документи належать до категорії "м'якого права", тобто не є юридично обов'язковими для урядів. Проте багато держав використовують положення таких документів у національному законодавстві.

У 1955 р. на Конгресі ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками було прийнято Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими, які пізніше були схвалила ЕКОСОР.

Ці правила не мають на меті докладний опис зразкової системи пенітенціарних закладів, а призначені лише для того, щоб на основі загальновизнаних досягнень сучасної думки і з урахуванням основних елементів найбільш ефективних систем висловити те, що зазвичай вважається за правильне з принципової і практичної позицій у сфері поводження з ув'язненими та управління пенітенціарними закладами. Правила складаються з частини І "Загально-застосовувані правила" і частини II "Правила, застосовувані до особливих категорій""

У частині І визначаються принципи застосування правил (безсторонність, неприпустимість дискримінації, повага до релігійних і моральних переконань ув'язнених); порядок реєстрації ув'язнених і диференціації їх за категоріями; вимоги до приміщень пенітенціарних закладів, особистої гігієни, одягу, харчування спецконтингенту; норми медичного обслуговування; заходи підтримки дисципліни і покарання; вимоги до персоналу пенітенціарних закладів та ін.

Правилами, зокрема, встановлюється, що всі приміщення, якими користуються ув'язнені, особливо спальні, мають відповідати всім санітарним вимогам, причому належну увагу слід звертати на кліматичні умови, на кубатуру цих приміщень, на їх мінімальну площу, на освітлення, опалення і вентиляцію (ст. 10). Ув'язненим, які не мають права носити цивільний одяг, слід видавати комплект спецодягу, що відповідає кліматичним умовам і дає змогу підтримувати їх здоров'я в задовільному стані. Цей одяг не повинен мати ні образливого, ні принизливого характеру (п. 1 ст. 17). Кожному ув'язненому необхідно забезпечувати їжу, достатньо поживну для підтримання його здоров'я і сил, що має достатньо добру якість, добре приготовану і подану (п. 1 ст. 20).

Дисциплінарні покарання можна накладати тільки відповідно до закону або адміністративних розпоряджень, причому жоден ув'язнений не може піддаватися повторному покаранню за одну і ту саму провину (non bis in indem). Тілесні покарання, утримання в темній камері та жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність види покарання за дисциплінарну провину слід заборонити (ст. 31).

Органи управління пенітенціарною системою повинні піклуватися про ретельний відбір персоналу всіх категорій, оскільки ефективна робота тюремних закладів залежить від сумлінності, гуманності, компетентності й особистих якостей цих співробітників. Усі співробітники місць утримання завжди повинні поводитися і виконувати свої обов'язки так, щоб бути прикладом для ув'язнених і завоювати їх повагу (ст. 48), У міру можливості до штату співробітників пенітенціарних закладів слід включати достатню кількість психіатрів, психологів, соціальних працівників, учителів і викладачів ремісничих дисциплін. У своїх відносинах з ув'язненими персонал закладів має право вдаватися до насильства тільки з метою самозахисту або у разі спроб до втечі, так само як і у випадках активної або пасивної протидії наказам, що ґрунтуються на чинних законах і правилах (п. 1 ст. 54).

У другій частині правил містяться положення про мету і завдання позбавлення волі засуджених, критерій їх класифікації та індивідуалізацію, про характер праці і відпочинку в місцях утримання, ставлення до психічнохворих і тих, які страждають розумовими недоліками, ув'язнених і т. ін.

У 1979 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Кодекс поведінки посадовців з підтримання правопорядку. Кодекс складається з 8 статей і коментарів до них, що містять правила поведінки посадовців, призначених або обраних, пов'язаних із застосуванням права, які мають поліцейські повноваження, особливо уповноважені на затримання правопорушників. У ст. 1 кодексу підкреслюється, що такі посадові особи служать громаді і захищають усіх від протиправних актів з високим ступенем відповідальності, необхідним їх професії. Під час виконання своїх обов'язків посадовці з підтримання правопорядку поважають і захищають людську гідність та підтримують і захищають права людини відносно всіх осіб (ст. 2), тобто також щодо правопорушників. Жоден посадовець із підтримання правопорядку не може вчинювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких дій, що є катуваннями або іншими жорстокими, нелюдськими або такими, що принижують, гідність видами поводження і покарання (ст. 5). Ці посадовці забезпечують повну охорону здоров'я затриманих ними осіб, зокрема вживають негайні заходи з надання медичної допомоги у разі потреби (ст. в). Посадовці з підтримання правопорядку поважають закон і цей Кодекс. Використовуючи всі можливості, вони також запобігають і всебічно перешкоджають усім їх порушенням.

Ті посадовці, які мають підстави вважати, що порушення цього Кодексу мало або матиме місце, повідомляють про те, що трапилося, вищі інстанції і, у разі потреби, інші відповідні інстанції або органи, що мають повноваження з нагляду або правового контролю (ст. 8).

У зв'язку з тим, що у практиці правоохоронних органів деяких держав ще не позбулися випадків застосування катувань або інших видів нелюдського поводження і покарання, у 1984 р. була укладена Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (набула чинності з 1987 р.). У Конвенції наводиться розгорнуте визначення поняття "катування" (ст. 1) і встановлюється обов'язок держав-учасниць вживати ефективні заходи законодавчого, адміністративного, судового характеру для попередження актів катування на будь-якій території під їх юрисдикцією (ст. 2). Кожна держава-учасниця зобов'язана забезпечити, щоб навчальні матеріали та інформація щодо заборони катування повною мірою включалися до програм підготовки персоналу правоохоронних органів та інших осіб, які можуть мати стосунок до утримання під вартою і допитів осіб, підданих будь-якій формі арешту, затримання або тюремного утримання, або поводження з ними. Крім того, така заборона повинна вноситися у правила й інструкції стосовно обов'язків і функцій будь-яких таких осіб (ст. 10)1.

Відповідно до ст. 17 Конвенції на 39-й сесії Генеральній Асамблеї ООН був заснований Комітет проти катувань для нагляду за ефективним дотриманням положень Конвенції. Комітет складається з 10 експертів, які обираються державами-учасницями на 4 роки із правом переобрання. Комітет щороку надає доповідь про свою діяльність державам-учасницям і Генеральній Асамблеї ООН. У роботі комітет керується своїми правилами процедури.

У 1987 р. була відкрита для підписання Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (набула чинності 1989 р.). Основою цієї Конвенції є ст. З Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.: "Нікого не може бути піддано катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню". На розвиток цієї норми Європейський суд з прав людини встановив позитивний обов'язок держави забезпечувати необхідні умови утримання ув'язненої особи, які не повинні завдавати їй значного психічного страждання і принижувати людську гідність.

Порушення вказаних вимог були встановлені рішеннями Суду у справах "Полторацький проти України", "Кузнєцов проти України", "Хохліч проти України", "Данкевич проти України" та ін. Але такі порушення відбувалися не тільки в Україні, Польщі та інших країнах Східної Європи. Так, заявник у справі "Дугоз проти Греції", зокрема, скаржився, що в слідчому ізоляторі м. Драпецона налічується 20 камер. Іноді там тримають під вартою до 100 осіб. Щоночі кількість ув'язнених у камері заявника зростала вдесятеро, залежно від загальної кількості осіб під вартою. Ліжок у камері не було, а матраци, простирадла чи ковдри затриманим не видавалися. Камери були брудні і санітарних засобів не вистачало, оскільки вони були розраховані на значно меншу кількість осіб. Спостерігався дефіцит гарячої води, тривалі періоди її взагалі не було. Бракувало свіжого повітря чи природного денного світла, а також не було подвір'я для прогулянок. Єдиним простором, де затримані могли пройтися, був коридор, що вів до туалетів. Внаслідок переповненості камери заявник не міг навіть читати книжку. Досить поширеною практикою було жорстоке поводження з боку охоронців.

У Конвенції 1987 р. передбачено несудовий механізм позитивної дії, що ґрунтується на відвіданні місць утримання спецконтингенту, на додаток до судових механізмів Європейської комісії і Суду з прав людини, які повинні реагувати на факти, що відбулися. Таким несудовим механізмом є Європейський комітет із питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню (ЄКПК). Він покликаний попереджати можливі фізичні або моральні зловживання щодо осіб, позбавлених свободи. Комітет складається з незалежних і неупереджених експертів по одному від кожної держави, що ратифікувала Конвенцію. Члени ЄКПК уповноважені відвідувати будь-які місця утримання під вартою (в'язниці, поліцейські дільниці, психіатричні лікарні і т. ін.) з метою з'ясування характеру поводження з особами, що перебувають у них. За необхідності ЄКПК може надавати рекомендації зацікавленій державі з метою посилення захисту таких осіб від жорстокого поводження. Україна бере участь в обох конвенціях проти катувань.