Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - Розділ 21. ПРАВО ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

21.1. Історія формування права збройних конфліктів

На сучасному етапі розвитку міжнародного права, що розпочався 24 жовтня 1945 р., тобто з моменту набуття чинності Статутом ООН, уперше в історії міжнародних відносин агресивна війна оголошена поза законом. Проте нині, як і протягом усієї попередньої історії людської цивілізації, війна, на жаль, залишається невід'ємним атрибутом міждержавних відносин. Щоправда, не може не викликати задоволення той факт, що вже більше 65 років людство не знає жахів світових воєн.

Загальновизнано, що війна - найжорстокіший і варварський спосіб вирішення міждержавних спорів. Тому ще зі стародавніх часів народи почали здійснювати спроби внесення елементів гуманізму під час веденні воєн, що втілилося в законах і звичаях війни. Так, за староіндійськими Законами Ману вважалося неприпустимим під час війни вбивати старих, дітей і жінок, а також парламентерів, осіб, що здалися в полон, і поранених. Не підлягали захопленню і знищенню храми та інші культові споруди та їх хранителі. В Законах Ману (VII. 90) містилося правило: "Коли (воїн. - В.К., Л.Т.) б'ється з ворогами, хай не вбиває ворога ні віроломною зброєю, ні стрілами, що мають зубцюваті, отруйні або розжарені у вогні наконечники"1. Проте ці правила часто порушувалися.

В указі для військового командування 1386 р. король Англії Річардом II встановлював відповідальність за неналежну поведінку під час проведення воєнних дій. Каралося смертю насильство над некомбатантами того часу (під ними розумілися жінки і неозброєні священики), спалювання будинків й осквернення церков. Принципи подібної відповідальності вносилися в укази угорського короля Фердинанда в 1526 p., імператора Максиміліана II в 1570 р. і короля Швеції в 1621 р. Стаття 100 Військового статуту, затвердженого Густавом II Адольфусом, встановлювала, зокрема, що ніхто не повинен "тиранити над будь-якими священнослужителями, старими людьми, чоловіками або жінками, божевільними і дітьми"1.

Засновник науки міжнародного права Гуго Гроцій у головній праці "Про право війни і миру" (1625 р.) зазначав про необхідність "пом'якшення" права війни. Він категорично заперечував такий спосіб ведення війни, як спустошення країни. На закінчення своєї книги Гроцій звертається із закликом до сумління і миролюбності.

Французький філософ і правознавець Монтескьє (1689-1755) писав, що народи повинні робити під час миру якомога більше добра один одному, а під час війни - якомога менше зла.

З удосконаленням засобів і методів ведення воєнних дій виникла необхідність розроблення й ухвалення міжнародно-правових актів, що регламентують правила війни. До перших таких актів належать Женевська конвенція про захист поранених і хворих під час війни 1864 p., Петербурзька декларація про скасування застосування вибухових та запалювальних куль 1868 р.2 та 13 Гаазьких конвенцій про закони і звичаї війни 1899 і 1907 pp. (Про закони і звичаї суходільної війни, Про відкриття воєнних дій, Про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної війни, Про установку автоматичних контактних підводних мін, Про бомбардування морськими силами під час війни та ін.).

Маючи незаперечне прогресивне значення, Гаазькі конвенції 1899 і 1907 pp. містили і недолік у формі застереження загальності (clausula si omnes), згідно з яким положення конвенцій мали обов'язкову силу лише для договірних держав і лише в тому випадку, якщо воюючі сторони беруть у ній участь. Це застереження значною мірою знижувало ефективність норм Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. Надалі зазначене застереження в договорах подібного роду не застосовувалося.

Друга світова війна призвела до небачених раніше кровопролиття, горя і страждань, що зумовило гостру необхідність вдосконалення законів і звичаїв війни. В 1949 р. було прийнято чотири Женевські конвенції про захист жертв війни: про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни. Ці конвенції на основі досвіду Другої світової війни визначили правовий режим цивільного населення в районах міжнародних збройних конфліктів, визнали за партизанами статус воюючої сторони (комбатантів), заборонили знищення приватної власності, державного і громадського майна, не зумовлене воєнною необхідністю.

У 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. були прийнято два додаткові протоколи. Протокол І стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, а Протокол II спрямований на захист жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру. Додатковий протокол І розширив сферу застосування положень Женевських конвенцій 1949 р., поширивши їх на війни, за допомогою яких "народи ведуть боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації та расистських режимів на здійснення свого права на самовизначення..." (п. 4 ст. 1).

Додатковий Протокол II стосується захисту жертв збройних конфліктів, що відбуваються на території будь-якої держави-учасниці між її збройними силами й антиурядовими мілітаризованими силами або іншими організованими озброєними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дає їм можливість здійснювати безперервні та узгоджені воєнні дії і застосовувати цей Протокол (п. 1 ст. 1). Іншими словами, положення цього Протоколу поширюються на внутрішні збройні конфлікти.

Додатковий Протокол П не застосовується до випадків порушення внутрішнього порядку та виникнення обстановки внутрішньої напруженості, таких як безладдя, окремі та спорадичні акти насильства й інші акти аналогічного характеру, оскільки вони не є збройними конфліктами (п. 2 ст. 1).

Важливими міжнародними угодами в цій сфері також є: Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.; Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) та токсичної зброї та про їх знищення 1972 р.; Конвенція про заборону воєнного або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію, 1981 р. і три протоколи до неї; Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та її знищення 1993 р.

Важливу роль у справі обмеження і заборони недозволених методів ведення війни відіграють статути Міжнародних воєнних трибуналів у Нюрнберзі і Токіо 1945 р. та Конвенція про незастосовність строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 р.

У розвитку законів і звичаїв ведення війни брали і далі беруть активну участь міжнародні організації, як міжурядові, так і неурядові: Ліга Націй, ООН, Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Ліга товариств Червоного Хреста, Інститут міжнародного права, Асоціація міжнародного права та ін.

У доктрині міжнародного права сформувалася думка, що міжнародно-правові норми, які встановлюють закони і звичаї війни, утворюють самостійну галузь міжнародного права - право збройних конфліктів. її базис утворюють основні принципи міжнародного права, а також галузеві принципи: гуманності; обмеження засобів і методів ведення війни; захисту прав учасників збройних конфліктів, а також цивільного населення; повага до нейтралітету.

Галузеві принципи права збройних конфліктів є основоположними правилами поведінки воюючих сторін. Вони мають загальний характер і поширюються на всю сферу збройної боротьби, а також утворюють морально-правову основу для конкретних норм цієї галузі. Останні спрямовані на регулювання поведінки воюючих сторін у конкретних ситуаціях.

У доктрині міжнародного права трапляється поняття "міжнародне гуманітарне право" як назва цієї галузі міжнародного права. Проте більш доцільною вважаємо класифікацію міжнародного гуманітарного права як підгалузі права міжнародних конфліктів, чиї норми покликані захищати права й інтереси в період військових дій. Доктрина і практика сучасного міжнародного права свідчать про те, що цю галузь доцільніше іменувати "правом збройних конфліктів", оскільки вона містить не тільки гуманітарні норми, а й загальні правила ведення воєнних дій, що мають істотне значення у воєнний час.

Об'єктом регулювання цієї галузі міжнародного права є відносини, що складаються між суб'єктами міжнародного права у процесі збройних конфліктів.

У зв'язку з тим, що сучасне міжнародне право - це право миру, термін "війна" використовується в доктрині та міжнародній практиці рідко. Замість нього вживається поняття "збройний конфлікт". Так, у Женевських конвенціях 1949 р. використовуються переважно терміни "міжнародний збройний конфлікт" і "неміжнародний збройний конфлікт".

Під першим терміном розуміють збройне зіткнення між суб'єктами міжнародного права, наприклад, державами або державою (метрополією) і національно-визвольним рухом. Неміжнародний збройний конфлікт означає зіткнення із застосуванням зброї між організованими антиурядовими групами і збройними силами уряду в межах певної держави. Іноді збройні зіткнення такого роду переростають у міжнародний збройний конфлікт, тобто відбувається інтернаціоналізація внутрішнього збройного конфлікту. У публіцистиці такі конфлікти іменуються громадянськими війнами.

Проблема класифікації збройних конфліктів на міжнародні та неміжнародні породжує чимало теоретичних і практичних питань, пов'язаних із поширенням на них норм міжнародного права. Багато юристі в-міжнародників відзначають необхідність вироблення одноманітних підходів до вирішення цієї проблеми з метою забезпечення ефективного захисту прав воюючих сторін і цивільного населення під час збройних конфліктів.