Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 20.7. Мирне врегулювання спорів у рамках Ради Європи і Європейського Союзу

Рада Європи (РЄ) як найстаріша європейська міжурядова організація накопичила певний досвід мирного врегулювання спорів.

Комітет міністрів РЄ, що проводить засідання на рівні міністрів закордонних справ держав-членів не рідше двох разів на рік, є форумом, де обговорюються проблеми співробітництва і політичні питання, що мають спільний інтерес. Комітет також ухвалює рішення про те, які дії повинні бути зроблені щодо пропозицій Парламентської асамблеї, Конгресу місцевої і регіональної влади Європи і конференцій різних міністрів, що регулярно проводяться РЄ. Вказана діяльність, поза сумнівом, сприяє попередженню і мирному врегулюванню конфліктів і спорів у рамках РЄ.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) як консультативний орган цієї організації є своєрідною трибуною для публічних дебатів і висунення ініціатив, покликаних сприяти стабільній, безконфліктній співпраці європейських держав. Так, у квітні 1998 р. на засіданнях ПАРЄ обговорювалася ситуація в Косово (Югославія), яка становила загрозу стабільності й миру на Балканах. У результаті обговорення асамблея прийняла рекомендації з метою попередження і недопущення озброєних сутичок у цьому краї Союзної Республіки Югославія.

Одна з головних цілей РЄ - захист прав людини. Ці права закріплені в найважливішому документі РЄ - Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Відповідно до положень Конвенції в 1959 р. було створено Європейський суд з прав людини, який правомочний розглядати спори між державами - учасницями Конвенції 1950 р. з приводу тлумачення і застосування положень Конвенції та протоколів до неї. Суд також володіє обов'язковою юрисдикцією щодо справ, ініційованих фізичною особою, групою осіб або неурядовою організацією, відповідно до встановлених правил процедури (протокол № 9 до Конвенції).

Поступово активність і авторитет Європейського суду з прав людини зростали, проте колишні громіздкі механізми його діяльності ледве справлялися з навантаженнями, що збільшувалися. Як наслідок, постала необхідність реформування цих механізмів згідно з протоколом № 11 до Конвенції 1950 р., прийнятому в 1994 р. (див. підрозділ 7.4). 13 травня 2004 р., зважаючи на невідкладну потребу змінити певні положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. з метою збереження і підвищення ефективності контрольної системи на тривалий період, головним чином у світлі дедалі більшої завантаженості Європейського суду з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, було прийнято протокол № 14.

Відповідно до ст. 8 протоколу № 14, ст. 28 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. викладена в новій редакції. В ч. 1 цієї оновленої статті зафіксовано: "Стосовно заяви, поданої згідно зі ст. 34, Комітет може одностайним голосуванням:

Ь) оголосити її прийнятною і одночасно постановити рішення по суті, якщо покладене в основу справи питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї, е предметом усталеної практики Суду'4. В англійській версії цього документа вживаються слова "...well-established case-law of the Court".

Отже, протоколом № 14 до Конвенції 1950 p. визнано де-юре наявність не тільки усталеної практики Суду, а більше того, його усталеної прецедентної практики. Саме так сформулював цю норму голова Європейського суду з прав людини Люціус Вільдхабер у виступі на урочистому відкритті судового року: "Протокол № 14 до Конвенції вносить чотири основні процедурні зміни: розгляд суддею одноосібно явно неприйнятних скарг; більш широка компетенція розгляду скарг, які "вже є предметом сталої прецедентної" практики Європейського суду", комітетами з трьох суддів замість палат із семи суддів".

Протокол № 14 передбачає реформу ЄСПЛ, мета якої - значно збільшити пропускну спроможність цієї установи, котра отримує величезну кількість заяв громадян, передусім із країн Центральної та Східної Європи. 27 січня 2010 р. останньою з 47 країн Ради Європи протокол № 14 ратифікувала Росія. При підписанні цього протоколу Росія зробила застереження, згідно з яким вона має право спеціально просити про введення свого судді в комітети суддів, що розглядатимуть справи за її участю. Нагадаємо, що Росія утримує перше місце за кількістю позовів, які перебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини.

Суд Європейського Союзу - один із головних органів його інституційної системи. Держави - засновниці Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) визнали за необхідне створити спеціальний судовий орган з розгляду всіх спорів, пов'язаних з предметом засновницького договору (1951 р.) і правильним його тлумаченням. Досвід цього судового органу став корисним при створенні в 1957 р. Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратома). Відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. (набула чинності з 1993 р.) Європейські Співтовариства були трансформовані в політичне об'єднання, що отримало назву Європейський Союз(ЄС).

В очікуванні приєднання до ЄС нової великої групи держав, чиї демократичні та правові традиції часто не вирізнялися високим ступенем стабільності, необхідно було вжити додаткових заходів щодо запобігання можливим порушенням і відходу від правових стандартів ЄС. Усе це змусило учасників міжурядової конференції під час підготовки Ніццького договору особливу увагу приділити судовій реформі. Цей договір, підписаний у лютому 2001 р., - новий засновницький акт, що вносить зміни до Договору про Європейський Союз і Договори про Європейські Співтовариства та деяких пов'язаних з ними актів. Відповідно до Ніццького договору і доданого до нього Статуту Суду ЄС з подальшими поправками істотно змінилися структура судової системи і статус судових установ ЄС. Сумарно ці зміни полягають у створенні практично триланкової судової системи ЄС, яка містить, по-перше, Суд ЄС, по-друге, Суд першої інстанції, і, по-третє, спеціалізовані судові палати.

Внаслідок реформування Суд ЄС отримав статус найвищого судового органу ЄС. Він розглядає у першій інстанції порівняно обмежену категорію справ, вирішення яких має істотне значення для забезпечення єдності та цілісності європейського права. За ним в основному зберігається преюдиціальна юрисдикція. Він виконує функції касаційного і конституційного судів.

Спеціалізовані судові палати покликані сприяти Суду першої інстанції при розгляді деяких справ, виокремлених в особливу категорію. Статус спеціалізованих судових палат певною мірою нагадує Суд першої інстанції у момент його створення в 1988 р. Це випливає з рішення Ради від 2 листопаду 2004 р., що вносить зміни до Статуту Суду ЄС і створює Суд у справах цивільної служби.

Подальший розвиток судової системи ЄС передбачає створення трьох самостійних судових інстанцій: Суду ЄС, Суду загальної юрисдикції і спеціалізованих судів, що є не просто допоміжними палатами, а самостійною судовою інстанцією. Одночасно передбачається внесення змін до порядку формування і юрисдикції судових установ1. Згідно з положеннями, що діяли до реформи, передбаченої Ніццьким договором, члени Суду ЄС призначалися за спільною згодою урядами держав-членів строком на 6 років. Держава - учасниця ЄС мала одне місце в Суді ЄС, а потім і в Суді першої інстанції. Вона також висувала кандидата на заміщення місця в Суді ЄС.

Принцип "одна держава - один суддя" визначав чисельний склад Суду ЄС. Єдине коригування вносила вимога непарного числа суддів. Напередодні розширення у 2004 р. їх кількість дорівнювала 15 (після розширення досягла 25). Необхідність подібної системи комплектування мотивувалася не стільки рівноправністю держав-членів, скільки доцільністю представництва всіх національних правових систем, що мало сприяти досягненню ефективності та врахуванню різноманіття національних форм і методів правового регулювання при розгляді справ у Суді ЄС. В основному аналогічно формувався і Суд першої інстанції. Крім суддівського корпусу, до складу Суду ЄС увійшли також 8 генеральних адвокатів.

Судді та генеральні адвокати призначаються з осіб, чия незалежність не викликає сумнівів і які відповідають вимогам, що висуваються в їх країнах до претендентів на найвищі судові посади, або є юристами, що мають визнану кваліфікацію. Призначення здійснюють уряди держав - членів ЄС на 6-річний строк з можливістю переобрання. Судді зі свого складу обирають голову Суду і першого генерального адвоката строком на три роки, причому можливе переобрання голови на новий період. Голова є керівником Суду.

Основна функція генеральних адвокатів полягає у виробленні мотивованих висновків, що надаються Суду після заслуховування сторін. У них уточнюється сутність спору, розглядаються норми, які можуть бути покладені в основу рішення, а також пропонується вирішення спірного питання.

Справи у Суді ЄС і Суді першої інстанції розглядають палати з трьох або п'яти суддів, а також Велика палата, що складається з 11 суддів. Крім того, можливе проведення пленарних засідань. Голів палат обирають самі судді. Рішення по суті виноситься не менше ніж трьома суддями в палатах із трьох або п'яти суддів, у Великій палаті - сімома суддями з 11.

Пленарні засідання Суду ЄС проводяться головним чином для вирішення організаційних питань або розгляду справ, що мають особливе значення. Кворум пленуму має становити не менше 11 суддів.

Суди ЄС покликані забезпечити одноманітне тлумачення і застосування права ЄС на всьому просторі й у всіх сферах, що підпадають під юрисдикцію Співтовариств і Євросоюзу. Організація роботи Суду ЄС має чимало схожих рис з організаційно-правовим механізмом Міжнародного Суду ООН.

Відповідно до засновницьких документів ЄС держави-учасниці не будуть використовувати для вирішення спорів, що належать до тлумачення і застосування договорів, інші засоби, ніж ті, які зафіксовані в самому договорі. У більшості випадків Суд ЄС володіє юрисдикцією з таких спорів. Суд не може розпочати розгляд справи за власною ініціативою. Він правомочний виносити рішення тільки у справах, переданих на його розгляд сторонами, що сперечаються, і у межах конкретного спору. Оскарженню рішення Суду не підлягають.

До обов'язків Суду належить забезпечення правильності тлумачення договорів та їх виконання (ст. 164 Договору про ЄЕС 1957 p.), а також контроль за законністю обов'язкових рішень ЄС, прийнятих згідно з угодами (ст. 31 Договору про ЄОВС1951 р. і ст. 173 Договору про ЄЕС 1957 p.).

Особливістю Суду ЄС є та обставина, що позивачами в ньому можуть виступати всі суб'єкти права ЄС, тобто органи Союзу, держави - члени ЄС, а також їх фізичні та юридичні особи і національні судові органи.

13 грудня 2007 р, офіційно підписано Лісабонську угоду, яка передбачає реформування судової системи ЄС Так, після набрання нею чинності 1 грудня 2009 р. судова система ЄС складається з Європейського суду, Суду першої інстанції та спеціалізованих судів. У Європейському суді створюються, три додаткові посади генеральних адвокатів. У процесі реформування Суд ЄС набуває статусу вищого судового органу ЄС.