Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 20.1. Поняття "ситуація" і "спір"

20.1. Поняття "ситуація" і "спір"

Міжнародні відносини - складне соціальне явище, обумовлене безліччю чинників. Держави, будучи основними учасницями цих відносин, перебувають на різних рівнях соціально-економічного розвитку, мають специфічні політичні та інші інтереси, забезпечення яких періодично призводить до сутичок і конфліктів між ними. У Статуті ООН і більшості міжнародно-правових актів розбіжності між державами позначаються поняттями "ситуація" і "спір".

Час від часу держави в односторонньому порядку намагаються вирішити те або інше міжнародне питання (про лінію проходження кордону, територіальну проблему та ін.). Подібна поведінка може призвести до ситуації, що загрожує міжнародному миру і безпеці.

Міжнародний спір, на відміну від ситуацій, характеризується наявністю виявлених і сформульованих суперечностей між державами щодо предмета спору. Держави свої претензії одна до одної обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права. Не можна визнати наявність міжнародного спору, якщо одна держава пред'являє претензії до іншої, що не приймає їх або погоджується з претензіями частково. Міжнародний Суд ООН зазначав, що "односторонні домагання не утворюють спору". Для будь-якого міжнародного спору характерна наявність розбіжностей з питання факту або норми права, конфлікту юридичних поглядів або інтересів між двома суб'єктами міжнародного права.

У положеннях розділу VI "Мирне вирішення спорів" (ст. 33- 38) і розділу VII "Дії щодо загрози миру, порушень миру і актів агресії" (ст. 39-51) Статуту ООН використовують терміни "спір" і "ситуація". Наприклад, ст. 34 Статуту ООН свідчить: "Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, яка може призвести до міжнародного напруження або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки"1. Водночас ні ця стаття, ні інші положення Статуту ООН не надають визначення понять "спір" і "ситуація". Статут ООН показує лише, що ситуації і спори можуть бути двох видів: такими, що або загрожують міжнародному миру і безпеці, або ні. Зрозуміло, що ця диференціація є відносною, оскільки і ситуація, і спір за певних обставин можуть містити загрозу для міжнародного миру і безпеки.

У західній доктрині міжнародного права здійснювалися спроби поділяти міжнародні спори на політичні та юридичні. Процедура судового або арбітражного вирішення спору, на думку прихильників цієї концепції, має поширюватися тільки на юридичні спори. Політичні спори слід вирішувати іншими засобами, наприклад, шляхом переговорів, посередництва, примирення і т. ін. Польський юрист-міжнародник М. Ляхс, висловлюючи поширену позицію, зазначав, що майже всі спори між державами мають як політичний, так і юридичний аспект, оскільки право і політика перехрещуються у багатьох напрямах2. У зв'язку з цим навряд чи можна кваліфікувати якусь міжнародну суперечку як суто політичну або суто юридичну.

Згідно із сучасним міжнародним правом держави зобов'язані вирішувати свої спори мирними засобами.

20.2. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Однією з відмітних рис сучасного міжнародного права є наявність у ньому принципу мирного вирішення міжнародних спорів. У п. З ст. 2 Статуту ООН проголошується: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку та справедливість".

Загальновідомо, що головна мета ООН - підтримка міжнародного миру і безпеки. Один із напрямів досягнення цієї мети - залагодження мирними засобами згідно з принципами справедливості і міжнародного права міжнародних спорів та ситуацій, які можуть призвести до порушення миру (п. 1 ст. 1). Він отримав підтвердження в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та багатьох інших документах Організації Об'єднаних Націй. Внесення принципу мирного вирішення міжнародних спорів і тісно пов'язаного з ним принципу незастосування сили або погрози силою до Статуту ООН, на думку багатьох юристів-міжнародників, ознаменувало початок якісно нового етапу в розвитку правового регулювання міжнародних відносин - сучасного міжнародного права.

Історія формування принципу мирного вирішення міжнародних спорів розпочалася з Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 рр., ініційованих Росією. Серед 13 конвенцій, прийнятих на них, були: Конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок і Конвенція про обмеження у використанні сили при стягненні за договірними борговими зобов'язаннями. Обидві конвенції передбачали обмеження застосування збройної сили для вирішення міжнародних суперечностей. Проте такі формулювання, як "по можливості", "наскільки дозволять обставини" залишали державам-учасницям право вибору між воєнними і мирними засобами вирішення міжнародних спорів.

У Статуті Ліги Націй було зафіксовано зобов'язання вдаватися до мирних засобів для врегулювання спорів, що "можуть спричинити собою розрив" (ст. 12). Статутом заборонялося застосування сили проти члена Ліги Націй, що виконував рішення третейського суду по суті спору, або одноголосне рішення Ради, або резолюцію Асамблеї Ліги, прийняту більшістю голосів (ст. 15). Проте якщо не було одностайного рішення Ради або рішення Асамблеєю Ліги не приймалося, члени цієї організації були вільні чинити так, як вважали належним для збереження права і правосуддя. Іншими словами, після вичерпання процедури мирного врегулювання спору держави - члени Ліги Націй були вільні вдаватися до сили.

У 1924 р. Ліга Націй прийняла Протокол про мирне вирішення міжнародних спорів, який так і не набув чинності.

Значний внесок у формування принципу мирного вирішення міжнародних спорів зробив Паризький договір про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. (Пакт Тріана - Келлога). У ст. 2 Договору його учасники визнали, що "врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди відбуватися тільки мирними засобами"1. Паризький договір 1928 р. заборонив війну як "знаряддя національної політики", проте в ньому не містилося повної заборони застосування сили або погрози силою в міжнародних відносинах.

Тільки зі створенням Організації Об'єднаних Націй і схваленням Статуту ООН принцип мирного вирішення спорів став загальнообов'язковим правилом поведінки держав, тобто отримав характер імперативної норми міжнародного права. Статут ООН закріпив зобов'язання вирішувати міжнародні спори суто мирними засобами, забороняючи вдаватися до сили або погрози силою.

Надалі цей принцип був закріплений у багатьох міжнародно-правових актах: засновницьких документах регіональних організацій (ЛАД, ОАД, ОАЄ та ін.); Основах взаємовідносин між СРСР і США 1972 р.; Заключному акті НБСЄ 1975 р.; Конвенції ООН з морського права 1982 р.; Декларації про попередження і припинення спорів і ситуацій, що можуть спричинити порушення міжнародного миру і безпеки 1988 р.; Паризькій хартії для нової Європи 1990 р. та ін.