Міжнародне приватне право - Довгерт A.C. - 3.2. Уніфікація МПрП

3.1. Умови застосування міжнародних договорів у приватноправових відносинах

13. Міжнародні договори історично були і є одним з основних засобів регулювання приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом. За допомогою міжнародних договорів забезпечується як уніфікація норм матеріального права у відповідних сферах регулювання, так і прийняття єдиних підходів до вирішення колізійних питань.

Міжнародний договір застосовується до приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом при дотриманні низки умов. Звичайно, міжнародний договір має бути підписаний уповноваженою на те особою даної держави. По-друге, мають бути виконані всі умови щодо набрання таким договором чинності на міжнародному рівні (наприклад, здійснення обумовленої кількості ратифікацій державами-сторонами). По-третє, держава має дати свою згоду на обов'язковість для неї цього договору. Така згода зазвичай виявляється у формі ратифікації, затвердження, прийняття договору або приєднання до договору (порядок надання згоди встановлюється внутрішнім законодавством про міжнародні договори). Нарешті, кожна держава вправі установити для себе межі застосування положень цього договору на своїй території. Тут необхідно передусім враховувати застереження, які зазвичай держави-сторони міжнародного договору мають право зробити під час підписання, а також наявність чи відсутність у внутрішньому законодавстві положень про пріоритет норм міжнародних договорів перед аналогічними нормами національного законодавства.

14. Стаття 3 Закону України про МПрП встановлює пріоритет норм міжнародних договорів над положеннями цього Закону. Водночас у ст. 1 цього Закону міститься визначення поняття "міжнародний договір", з якого випливає, що пріоритет надається тільки тим міжнародним договорам України, які набули чинності у встановленому порядку. Крім того, предметна сфера дії міжнародних договорів, які регулюють питання приватноправових відносин з іноземним елементом, обмежена тими питаннями, до яких застосовується сам Закон про МПрП (сфера дії Закону визначена його ст. 2).

3.2. Уніфікація МПрП

15. Загальноприйнятим є поділ міжнародних договорів за кількістю учасників на двосторонні та багатосторонні. Останні, в свою чергу, можуть бути поділені на універсальні (наприклад, укладені в рамках ООН, Гаазької конференції з міжнародного приватного права тощо) та регіональні (ЄС, Рада Європи, СНД тощо).

Починаючи з кінця XIX ст., на міждержавному рівні ведеться робота з уніфікації як матеріальних, так і колізійних норм, що регулюють приватноправові відносини з іноземним елементом. Значну роль у цьому процесі відіграють міжнародні організації, що здійснюють підготовку міжнародних договорів у сфері МПрП.

16. У країнах ЄС протягом тривалого часу діяла низка договорів з уніфікації МПрП, серед яких варто відзначити Римську конвенцію 1980р. про право, що застосовується до договірних зобов'язань. Наразі на зміну цій Конвенції прийшов Регламент ЄС № 593/2008 від 17 червня 2008 р. про право, що застосовується до договірних зобов'язань (Рим 1). Відповідно до положень права ЄС, регламент є актом прямої дії у країнах ЄС і не може бути модифікований актами національного законодавства. Тепер норми Риму та Регламенту ЄС № 864/2007 від 11 липня 2007р. про право, що застосовується до недоговірних зобов'язань (Рим 11) поступово замінюють відповідні норми європейських регіональних договорів та внутрішніх законів.

У 2010 р. в ЄС прийнято Регламент про право, що застосовується до розлучення та правової сепарації (Рим 111). Якщо взяти до уваги численні документи ЄС з міжнародного цивільного процесу (зокрема, Регламенти Брюссель І, 11, 111, то можна, з певним припущенням, сказати, що у новому столітті з'явилася досить повна кодифікація європейського міжнародного приватного права, як його розуміють на Заході.

17. У країнах Латинської Америки уніфікація колізійного права відбувається у рамках роботи відповідних конференцій американських держав, а також створеної у 1948 р. Організації американських держав. Характерною особливістю розвитку кодифікації МПрП країн цього регіону є те, що важливу роль у цьому процесі відіграють положення міжнародних актів: договорів Монтевідео та Міжамериканських конференцій з МПрП і, звичайно ж, одного з найвидатніших у світі зразків регіональної кодифікації та уніфікації МПрП - Кодексу Бустаманте 1928 р., який також набув чинності на підставі міжнародної конвенції. Багато положень латиноамериканських кодифікацій запозичено з Кодексу Бустаманте й договорів Монтевідео, крім того, подекуди у відповідних законах містяться відсилання до текстів міжнародних договорів.

Однак, незважаючи на інтенсивну уніфікацію МПрП, країнам регіону вдалося зберегти власну специфіку правового регулювання у сфері колізійного права. Після невдалих спроб дійти консенсусу з деяких питань МПрП особи, відповідальні за прийняття Кодексу Бустаманте, зробили кілька застережень щодо можливості альтернативного застосування законодавства відповідної держави-учасниці.

Істотним досягненням на шляху уніфікації колізійних правил договірних відносин стала Міжамериканська конвенція 1994 р. про право, що застосовується до міжнародних контрактів.

Колізійне право країн Латинської Америки має певні особливості. Правова доктрина цих держав виходить з того, що сфера виникнення можливих колізій законів різних країн не обмежується галузями приватного права (цивільного, сімейного, трудового тощо), а включає кримінальні і кримінально-процесуальні відносини, а також регулювання окремих громадянських прав політичного характеру (наприклад, права на політичний, дипломатичний, територіальний притулок). Міжнародне приватне право країн Латинської Америки (особливо його колізійна складова) виникло на основі континентальної доктрини (школи римського приватного права) і з часом потрапило під сильний вплив північноамериканської школи МПрП (особливо доктрини Дж. Сторі).

18. Країни Латинської Америки раніше за європейські країни підготували і прийняли міжнародні договори з уніфікованими колізійними нормами. Протягом 1888-1889 рр. шість латиноамериканських країн (Аргентина, Парагвай, Перу, Уругвай, Болівія, Бразилія) на Першому південноамериканському міжнародному конгресі в Монтевідео прийняли 9 конвенцій (т.з. Договори Монтевідео 1889 р.), які по суті можна розглядати як широкомасштабний кодекс МПрП, що регулює не лише приватноправові, а й кримінальні та процесуальні правовідносини з іноземним елементом.

Через 50 років (1939-1940 роки) у Монтевідео був скликаний Другий південноамериканський міжнародний конгрес, на якому було прийнято 9 конвенцій, що повинні були замінити конвенції, прийняті на першому конгресі.

В обговоренні і підписанні конвенцій брали участь ті саме держави, що й на першому конгресі, але ратифікували їх у повному обсязі лише Перу та Уругвай. Аргентина ратифікувала 6 із 9 конвенцій. Кожен із Договорів Монтевідео 1939-1940 рр. (Договори Монтевідео 1940 р.) має положення про те, що він замінює собою відповідний Договір Монтевідео 1889 р Таким чином, у державах-учасницях Першого та Другого конфесій застосовуються або конвенції 1889 р., або конвенції 1940 р., оскільки кожна з них діє лише у відносинах між державами, що її ратифікували. Незважаючи на обмежену кількість учасників, Договори Монтевідео 1889 та 1940 рр. істотно вплинули на національні кодифікації колізійного права багатьох держав Латинської Америки, навіть на тих, що не беруть участі у відповідних конвенціях.

19. Значним досягненням уніфікації колізійного права на регіональному рівні стало прийняття досить відомого у середовищі колізіоністів нормативного акта - Кодексу Бустаманте, названого іменем його автора, відомого кубинського вченого і дипломата, автора фундаментального тритомного курсу з міжнародного приватного права Антоніо Санчеса де Бустаманте-і-Сірвен.

Кодекс був прийнятий 1928 р. в Гавані на VI Міжнародній конференції Панамериканського союзу. Його ратифікували 15 латиноамериканських держав: Куба, Гватемала, Гондурас, Панама, Перу -в повному обсязі; Бразилія, Гаїті, Домініканська Республіка, Нікарагуа і Венесуела - зробили застереження щодо окремих статей; Болівія, Коста-Ріка, Чилі, Еквадор і Сальвадор - зробили застереження загального плану про те, що Кодекс не застосовується, якщо він суперечить їх внутрішньому праву та міжнародним договорам за їх участю.

Кодекс Бустаманте складається зі вступу та чотирьох книг (437 статей): перша книга - "Міжнародне цивільне право" - регулює питання МПрП, що стосуються фізичних осіб, майнових відносин, включно із питаннями спадкування та підстав набуття майнових прав (по суті, зобов'язальні відносини); друга книга - "Міжнародне торговельне право" - колізійні питання торгового права (торгівля та торговельна комісія, позика, перевезення товарів, страхування, вексельний обіг, цінні папери, строки позовної давності; третя книга - "Міжнародне кримінальне право" - положення про застосування кримінальних законів, якщо злочин вчинено на території іноземної держави, яка ратифікувала Кодекс; четверта книга - "Міжнародний процес" - загальні принципи судочинства, підвідомчість цивільних і торговельних справ, питання підвідомчості у кримінальних справах, видача правопорушників, судові вимоги та доручення, відводи, докази, касаційні скарги, банкрутство, виконання рішень іноземних судів.

20. Слід згадати також уніфікацію, що проводиться в рамках Конференції міністрів юстиції іберо-американських держав.

Співробітництво між іспано- та португальськомовними державами Європи і Америки почалося наприкінці XIX ст., коли на Першому іберо-американському юридичному конгресі в Лісабоні обговорювались питання уніфікації міжнародного приватного права країн Латинської Америки, Іспанії і Португалії. Обґрунтовуючи свої позиції спільністю мови, культури, релігії і традицій у країнах Латинської Америки та Іберійського півострова, Іспанія наполягала на досягненні єдиних підходів до вирішення правових питань. Також розглядалася можливість приєднання Іспанії до Кодексу Бустаманте.

З ініціативи Іспанії у Мадриді створено Іспано-луїзіано-американський інститут міжнародного права.

У рамках Інституту регулярно скликаються Конференції міністрів юстиції, на яких схвалено низку конвенцій з питань правової допомоги, визнання та виконання судових рішень (Конвенція про інформацію з правових питань, що містяться в чинному законодавстві і практиці його застосування (1972 р.), Конвенція про правову допомогу (1972 р.), Конвенція про єдину систему виконання судових та арбітражних рішень (1975 р.), Конвенція про спрощену легалізацію публічних документів (1975 р.), Конвенція про видачу витягів з актів цивільного стану (1978 р.). Ці конвенції базуються на аналогічних конвенціях, прийнятих у Європі. Якщо врахувати, що з аналогічних питань прийняті також міжамериканські конвенції, то можна вважати, що з допомогою іберо-американських конвенцій було здійснено наближення процесів європейської та американської уніфікації з питань міжнародного приватного права (див. Доронина Н. Г. Международно-договорная унификация коллизионного права стран Латинской Америки. Материалы по иностранному законодательству и международному частному праву ВНИИСЗ. -Т. 44. - М., 1989. - С. 114-134).

3.3. Міжнародні організації та підготовка міжнародних договорів у сфері МПрП
4. Питання звичаю та судової практики як джерел міжнародного приватного права
ГЛАВА 5. Джерела міжнародного приватного права в Україні
1. Історичний огляд джерел міжнародного приватного права в Україні
2. Сучасні джерела міжнародного приватного права в Україні
РОЗДІЛ ІІ. Загальні положення міжнародного приватного права
ГЛАВА 6. Основні засади міжнародного приватного права
1. Принципи міжнародного приватного права
2. Правові режими. Взаємність
ГЛАВА 7. Колізійні норми
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru