Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 5. Визнання юридичних осіб та їх перенесення

Для створення та функціонування об'єднань юридичних осіб, зокрема ТНК, значення має "вихід" окремої юридичної особи, за межі держави, відповідно до законодавства якої вона була створена. Такий "вихід" супроводжується вирішенням проблеми визнання особи іноземними державами. Він означає або ж безперешкодну діяльність юридичної особи у певній державі, або потребу її перенесення в іншу державу. Визнання стосується як статусу особи, зокрема, чи є вона юридичною чи просто спілкою осіб, так і обсягу вже набутої цивільної правосуб'єктності. У другій половині XIX ст. під впливом теорії фікції юридичної особи поширилася концепція про заперечення юридичної особи державою, якщо стосовно їх визнання не було укладено міжнародного договору. Початок XX ст. також відзначений обговоренням у юридичній літературі проблеми визнання юридичної особи, причиною чого стали перші практичні та законодавчі спроби її вирішення, що різнилися між собою.

Нині всі держави, залежно від способу вирішення проблеми визнання юридичних осіб, поділяють на три групи. Першу стано5-вить незначна кількість держав, що визнають іноземну юридичну особу тільки у випадках набуття нею такого права в державі, офіційно визнаній тією, де шукає визнання ця особа. Зазначене підтверджують частини 1 та 2 Закону Великобританії "Про іноземні корпорації". Таких же позицій дотримуються США, проте їх сучасна судова практика з означеної проблеми є суперечливою й схиляється до визнання юридичної особи у будь-яких випадках.

Друга група держав (Франція, Мадагаскар та інші) визнає іноземні юридичні особи тільки на підставі міжнародного договору. Наприклад, ст. 25 Ордонансу Мадагаскару № 62-041 "Стосовно загальних положень внутрішнього права та міжнародного приватного права" від 19 вересня 1962 р. вимагає дотримання дипломатичних договорів чи угод про співробітництво, якщо йдеться про правовий статус юридичних осіб.

У третій групі держав визнання юридичних осіб залежить від використання принципу взаємності, який поширюється і на збіг обсягу правоздатності певного виду юридичної особи в обох державах. Вказане підтверджує ч. 2 ст. 2736 Цивільного кодексу для федерального округу зі звичайних питань та для всієї Республіки з федеральних питань, прийнятого у Мексиці 1928 р.

У науковій літературі вказують також іще на одну групу держав. А саме на відображення законодавством, судовою практикою та доктриною більшістю держав принципу автоматичного визнання правосуб'єктності іноземних юридичних осіб. Ця позиція обґрунтовується відсиланням до § 135 Закону Бегонії "Про загальні принципи Цивільного кодексу" від 28 червня 1994 р., статті 43 та 44 Закону Румунії № 105 "Стосовно регулювання відносин міжнародного приватного права" від 22 вересня 1992 р. Це підтверджує також ч. 1 ст. 429 Цивільного кодексу Монголії 1994 р., ч. 4 ст. 2073 ЦК Перу 1984 р. Крім того, у науковій літературі поряд з твердженням про застосування у більшості держав принципу автоматичного визнання правосуб'єктності іноземних юридичних осіб міститься й заперечувальне твердження з посиланням на практику держав, які дотримуються критерію ефективної осілості. Вказується, що у Франції та Греції не буде визнана іноземна компанія, яка інкорпорована в одній державі, а її адміністративний центр знаходиться в іншій. У Німеччині не буде визнана компанія держави, яка дотримується принципу інкорпорації, з керівними органами в країні, де діє критерій адміністративного центру, не зважаючи на правомірність такої компанії з точки зору права країни інкорпорації. Проте якщо країна місця знаходження керівних органів компанії також притримується критерію інкорпорації, то така компанія буде визнана. У Бельгії, Люксембурзі та Португалії компанія буде визнана, якщо її адміністративний центр знаходиться в одній з цих держав. У цих випадках до компанії застосовуватимуться імперативні норми місцевих законів (примусова натуралізація іноземних юридичних осіб). У Данії не будуть визнані компанії, які не мають зв'язку з цією державою, а також створені відповідно до законодавства держав з критерієм місця знаходження адміністративного центру, але за відсутності там своїх керівних органів.

Спроби уніфікувати норми про визнання правосуб'єктності юридичних осіб на універсальному рівні не мали успіху. Йдеться про першу з них - згадувану Конвенцію про визнання правосуб'єктності іноземних товариств, асоціацій та установ, розроблену в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права та підписану 1 червня 1956 р. Норми Конвенції зрідка застосовуються у судовій практиці країн, що її ратифікували, навіть стосовно юридичних осіб третіх держав з посиланням на те, що оскільки держава (Франція, Бельгія, Нідерланди) ратифікувала Конвенцію, її принципи стали обов'язковими для національних судів, незважаючи на те, що Конвенція не набрала чинності. З цього приводу, наприклад, відомою є практика німецьких судів (рішення Кат-mergericht Berlin та Oberlandesgericht Hamburg) по справах про мінімально допустиму суму внеску у статутний капітал англійської компанії, з місцем знаходження на території Німеччини.

Саме на універсальному рівні вперше було запропоновано відмежувати юридичні особи від осіб без такого статусу та пропонувалися принципи визнання іноземної юридичної особи. Проте вони не були безумовними, прагнучи відобразити компроміс між критеріями інкорпорації та осілості (ефективної осілості), у результаті чого кожна держава - учасниця Конвенції продовжувала визнавати іноземні юридичні особи за власними нормами.

Отже, проблема визнання юридичних осіб не була вирішена на універсальному рівні.

На регіональному рівні вирішити проблему визнання іноземних юридичних осіб мала згадувана у цій дисертації Брюссельська конвенція про взаємне визнання компаній від 29 лютого 1968 р.

Державам - членам ЄС Конвенція пропонувала взаємно визнавати юридичні особи з: 1) певним правовим зв'язком з однією з держав - членів ЄС (утворені відповідно до її законодавства);

2) юридико-фактичним зв'язком з територією держави - члена ЄС (відповідно до статуту знаходяться на вказаній території);

3) економічною діяльністю з метою отримання прибутку (статті 1 та 2). Саме такі юридичні особи могли користуватися свободами, наданими у межах ЄС.

Брюссельська конвенція 1968 р. мала на меті врегулювати й визнання товариств без прав юридичної особи (ст. 8).

Конвенція містила важливі положення, відповідно до яких, по-перше, держава-учасниця могла заявити про застосування імперативних норм свого законодавства до тих осіб, що фактично знаходяться на її території, хоч і були створені відповідно до законодавства іншого учасника (ч. 1 ст. 4). У науковій літературі справедливо оцінюють це право як уступку тим державам - членам ЄС, які для визначення правосуб'єктності юридичної особи застосовують закон її реального місцезнаходження. По-друге, ч. 1 ст. 7 Конвенції допускала відмову держави-учасниці у визнанні за іноземними особами деяких прав і повноважень, якими не володіли такі самі товариства та юридичні особи. Однак вони не могли бути позбавлені здатності мати права та обов'язки, укладати договори, вчиняти інші юридичні дії та виступати у суді.

Іншими словами, Конвенцією передбачалося запровадити норму, відповідно до якої у випадку, якщо компанія інкорпорована в одній з держав - членів Співтовариств, а її адміністративний центр знаходиться в іншій державі-члені, то будь-яка третя держава Європейських Економічних Співтовариств зобов'язана визнавати таку компанію. До того ж держава місцезнаходження адміністративного центру наділялася правом застосовувати до таких компаній імперативні норми власних законів, яким підпорядковуються аналогічні типи місцевих компаній, зокрема, норми, які регулюють створення та припинення компаній. Водночас знаходження адміністративного центру компанії поза територією країн Європейських Економічних Співтовариств надавало державам можливість відмовляти таким компаніям у визнанні на підставі відсутності "серйозного зв'язку" їх діяльності з економікою однієї з країн "Спільного ринку".

Як зауважувалося, через ненабрання Конвенцією чинності, торговельні товариства та юридичні особи договірних держав так і не потрапили до кола суб'єктів, на які мало поширюватися їх визнання.

Визнання юридичних осіб може відбуватися через застосування норм, які хоч і не вказують прямо на таке визнання, проте ці особи чи компанії визнаються учасниками цивілістичних відносин. Наприклад, регулювання правовідносин за участю компанії держави, що не є членом ЄС, передбачають ст. 1 Директиви 98/78 ЄС Європейського парламенту та Ради від 27 жовтня 1998 р. щодо додаткового нагляду за страховими компаніями в страховій групі, Додаток І п. 2.4 "Пов'язані страхові компанії чи компанії, що здійснюють перестрахування, головний офіс яких знаходиться на території держав, що не є членами", Додаток II, назва якого: "Додатковий нагляд за страховими компаніями, що є дочірніми компаніями страхової холдингової компанії, компанії, що здійснює перестрахування чи страхової компанії держави, що не є членом". Відповідно до Директиви 94/19 ЄС Європейського парламенту і

Ради від 30 травня 1994 р. щодо схем гарантування депозитів у державах - членах ЄС також визнаються кредитні установи, головний офіс яких розташований у державі, що не є членом Співтовариства.

Отже, на регіональному рівні проблема визнання юридичних осіб вирішується успішніше, ніж на універсальному.

Держави ЄС схиляються до автоматичного визнання іноземних юридичних осіб, проте відсутність гармонізації національного законодавства держав - членів Союзу гальмує застосування цього принципу.

Конвенції, що не набули чинності та чинні засвідчують, що суб'єктами визнання стають юридичні особи та особи, не наділені таким статусом. Проте навряд чи доцільними є у конвенціях матеріально-правові норми, які визначають поняття чи містять ознаки юридичної особи (наприклад, Гаазька конвенція про визнання правосуб'єктності іноземних товариств, асоціацій та установ від 1 червня 1956 р.).

Оскільки деякі теорії визначення "національності" юридичної особи та законодавство держав дозволяє перенесення уже існуючої юридичної особи в іншу державу, то виникає не тільки потреба у визначенні "національності" цієї особи, але й у її визнанні. Вивчаючи це питання, доцільно зауважити використання у юридичній науці різної термінології. Наприклад, Ю. М. Юмашев, А. В. Асосков вказують на перенесення адміністративного центру юридичної особи, аналізуючи законодавство та практику ЄС, О. В. Кадишева застосовує поняття: "перенесення місця знаходження компанії", ототожнюючи його з перенесенням "адміністративного центру". Загалом на вибір термінології впливає законодавство держав та практика його застосування.

Зауважувалося, що теорія інкорпорації дозволяє безперешкодне перенесення юридичними особами адміністративного центру з однієї держави в іншу. Правовим наслідком таких дій є припинення чи збереження уже існуючої правосуб'єктності юридичної особи. Для ТНК перенесення адміністративного центру її учасників має прикладне значення. Для них важливим є збереження за учасниками цивільної правосуб'єктності. Як правило, юридичні особи мають "національність" тільки однієї держави. Донині актуальним залишається твердження, відповідно до якого біпатризм (стосовно компаній - Г. Ф.) вважається переважно винятком із загального правила, ніж нормальним явищем1. Проблема перенесення юридичної особи з однієї держави в іншу частково обговорювалася у науковій літературі України та в інших державах, зокрема, в аспекті перенесення її адміністративного центру2.

Норми про перенесення компаній містить національне законодавство. Наприклад, відповідно до ч. З ст. 33 Цивільного кодексу Португалії 1966 р. перенесення з однієї держави до іншої місця знаходження колективної особи не припиняє її правосуб'єктності, якщо при цьому узгоджуються закони держав - місця попереднього і майбутнього знаходження.

Чимало норм про перенесення іноземних об'єднань (юридичних осіб) в іншу державу або з іншої держави містить Закон Ліхтенштейну "Про зміни у регулюванні стосовно осіб і товариств" від 30 жовтня 1996 р. Порівняно із законодавством інших держав цей Закон надзвичайно "лояльно" регулює перенесення об'єднань, дозволяючи не припиняти вже набуту ними правосуб'єктність, не вимагаючи: 1) нового заснування у Ліхтенштейні, чи 2) перенесення своєї ділової діяльності, чи 3) перенесення органу управління (у разі перенесення іноземного об'єднання з-за кордону в Ліхтенштейн) (ч. 1 ст. 233 Закону). Тут же передбачено і правову підставу та умови такого перенесення, які аж ніяк не обтяжують об'єднання, а тільки сприяють упорядкованій діяльності їх занесення до публічного реєстру держави. Закон навіть не в усіх випадках передбачає занесення іноземного об'єднання, перенесеного в Ліхтенштейн, до реєстру. Поширення на нього права Ліхтенштейну є можливим і тоді, коли виявляється чітко вирізнювана воля підпорядкуватися праву держави Ліхтенштейн, існує достатній зв'язок з країною Ліхтенштейн і відбулося приведення об'єднання у відповідність до права Ліхтенштейну (ч. 4 ст. 233). Норми, які вказують на перенесення об'єднання з Ліхтенштейну за кордон, побудовані так, що вони містять правові підстави перенесення, і не "втручаються" у правову сферу іноземної держави (ст. 234 Закону). На думку автора цієї частини підручника, доцільно запозичити у законодавство України також правотворчий досвід стосовно перенесення юридичних осіб, що є у законодавстві цієї держави, приєднавшись до висловленої у науці України пропозиції про запровадження в Україні інституту перенесення доміцилію юридичної особи1. Таким чином, доцільною є принципова зміна законодавства України на користь можливого безперешкодного, з точки зору приймаючої держави, перенесення юридичної особи (її адміністративного центру) з іноземної держави в Україну зі збереженням її правосуб'єктності шляхом внесення до реєстру юридичних осіб України через використання спеціально полегшеної для цього процедури. Таке перенесення має сенс, якщо уже набута правосуб'єктність не припиняється, і не повинна бути винятковим явищем. Вказана зміна законодавства зумовить автоматичне визнання в Україні перенесеної юридичної особи.

У випадках перенесення юридичної особи виникають питання про його правові наслідки, підстави та умови. За твердженням іноземних вчених, наприклад, В. Т. Аллена у державах вже допускається не тільки переведення юридичної особи з реєстру однієї держави в іншу і forum для інкорпорації, але й подвійна інкорпорація, за якої у реєстрах двох держав фіксуються дві юридичні особи, що фактично є однією й тією самою корпорацією (Д. Джексон). Зазначене підтверджує, зокрема, ч. З § 18 Указу Угорщини № 13 "Про міжнародне приватне право" від 31 травня 1979 р., яка допускає реєстрацію юридичної особи за правом кількох держав.

Законодавство держав, наприклад, членів ЄС, засвідчує таке. Переміщення юридичної особи з Німеччини та Бельгії означає припинення статусу юридичної особи. У Франції та Люксембурзі таке переміщення можливе, якщо з державою, в яку переводиться юридична особа, укладена спеціальна угода про можливість переведення із збереженням статусу юридичної особи. В Італії та Португалії перенесення органів управління юридичної особи допускається тоді, коли воно не суперечить законодавству країни, в яку юридична особа переносить місцезнаходження своїх органів, при цьому правосуб'єктність юридичної особи не припиняється (наприклад, п. З ст. 25 Закону Італії № 218 "Реформа італійської системи міжнародного приватного права" від 31 травня 1995 р., ч. З ст. 33 Цивільного кодексу Португалії 1966 р.).

Незважаючи на те, що Великобританія дотримується теорії інкорпорації, що, як зауважувалося, не породжує змін, пов'язаних з правом заснування компанії у випадку перенесення такої, її законодавство дозволяє перенесення органів управління для компаній з місцем знаходження на території Об'єднаного Королівства тільки з дозволу державного органу (фінансового управління).

Наведені приклади зумовлюють такі висновки стосовно правових наслідків перенесення юридичної особи - учасника ТНК за межі держави. По-перше, перенесення юридичної особи - учасника ТНК в іншу державу може призвести до повної втрати чи повного збереження цим учасником уже набутої цивільної правосуб'єктності. Так, критерій інкорпорації дозволяє переносити місцезнаходження органів управління юридичною особою, а тому не породжує проблем для держав, які дотримуються цього критерію (винятків небагато, наприклад, Великобританія). Проте критерій осілості, якого дотримується більшість держав - членів ЄС (за винятком Великобританії, Ірландії та Нідерландів), вимагає фактичного розпуску юридичної особи у державі перебування та заснування у державі, до якої переноситься особа. У цих випадках відбувається припинення уже існуючої правосуб'єктності юридичної особи - учасника ТНК та набуття певного обсягу цивільної правосуб'єктності за законодавством іншої держави.

На думку автора цієї роботи, перенесення юридичної особи з однієї держави в іншу визначає певний ступінь її підпорядкування чи непідпорядкування імперативним і диспозитивним нормам обидвох держав, а отже, від цього залежить зміст її цивільної правосуб'єктності. Потреба вирішити вказані питання призвела до появи вже згадуваної у цій роботі теорії нашарування.

У державах - членах ЄС питання перенесення юридичних осіб постає з особливою гостротою. Причиною такої ситуації є невідповідність норм національного законодавства держав - членів ЄС, які переважно відображають теорію осілості, інтеграційній меті ЄС, вираженій, зокрема, у Договорі про ЄС, Плані дій для єдиного ринку, прийнятого на Амстердамському саміті, одним з напрямів якого є введення нових правил з транскордонного злиття компаній. У діяльності юридичних осіб виникло питання про те, норми яких джерел права слід застосовувати для вирішення питань про перенесення юридичної особи. У ЄС це норми законодавства держав. Зазначене підтверджує рішення Суду Співтовариств від 27 вересня 1988 р. по справі англійської газети "Daily Маіі" (1988 p.). Зміст справи полягав у тому, що інвестиційна холдингова компанія "Daily-Маіі and General Trust PLC", інкорпорована у Великобританії, хотіла перенести місце перебування своєї адміністрації у Нідерланди, після чого продати більшу частину оборотного капіталу, підпорядкувавши юридичні дії з продажу податковому законодавству Нідерландів, та придбати на прибуток від продажу деяку частину власних акцій, не сплачуючи податку. Проте законодавство Великобританії, а саме розділ 482 (1) "Іпсоте and Corporation Taxes Act" 1970 р. вказує на можливість зміни місцезнаходження британської компанії тільки, як зазначалося, з дозволу певного органу фінансового управління цієї держави.

Суд Співтовариств вирішував, зокрема, питання про те: 1) чи слід вважати норми діючих на той час ст. 52 (нині - 43) (про свободу заснування та економічної діяльності компаній) і норми ст. 58 (нині - 48) (про прирівняння засад правового статусу компаній ЄС до правового статусу фізичних осіб) Договору про ЄС такими, що забороняють перенесення місця перебування правоздатної компанії з управлінням у країні - члені ЄС в іншу країну, що є членом ЄС без попереднього дозволу чи схвалення держави; 2) чи вимагає свобода вибору місця проживання необмеженого застосування критерію інкорпорації.

Суд вказав на: 1) безпосередню дію зазначених норм Договору про ЄС у державі перебування юридичної особи, з якої здійснюється її переміщення; 2) найважливіший принцип європейської інтеграції - свободу місця проживання; 3) заборону зазначеними нормами Договору про ЄС обмежувати свободу місця знаходження компанії, зазначивши водночас відсутність протиріччя між податковим актом Великобританії та свободами проживання й економічної діяльності, проголошеними Договором.

Відповідно до висновків, яких дійшов Суд Співтовариств, юридичні особи створюються в умовах національного правопорядку, існують тільки на їх підставі. Саме національний правопорядок певної держави визначає порядок створення юридичних осіб та механізм їх функціонування. Право на перенесення місця перебування адміністрації юридичної особи з однієї держави ЄС в іншу зі збереженням уже набутої правоздатності не випливає з прав на свободу проживання та економічної діяльності, передбачених вказаними статтями Договору про ЄС. Таке право може випливати тільки з директив, що покликані виконувати координуючу функцію (ст. 54 - нині це 44) або з міжнародних договорів (ст. 220 - нині це 293). Рішення Суду Співтовариств викликало неоднозначну реакцію від його схвалення прихильниками теорії осілості до твердження про невдалість.

Суд Співтовариств визнав пріоритет національного законодавства держав - членів ЄС перед установчим Договором про ЄС. Оскільки норми цього Договору не встановлюють критеріїв визначення "національності" юридичних осіб, тому вони не придатні для вирішення питання про правові наслідки перенесення юридичної особи з однієї держави - члена ЄС в іншу цього ж Союзу. До того ж, виникнення юридичних осіб об'єктивно ґрунтується на нормах національного законодавства. Отже, юридичні особи повинні дотримуватися, насамперед, імперативних норм держави, за законодавством якої вони утворені (норми згадуваного податкового законодавства Великобританії є імперативними). Джерела права ЄС, до яких належать директиви та міжнародні договори, можуть відповідно або координувати норми законодавства держав - членів ЄС, або встановлювати уніфіковані правила перенесення юридичних осіб.

Із вказаного можна зробити ще й висновок про залежність існування цивільної правосуб'єктності юридичної особи не тільки від норм цивільного законодавства, але й від юридичних норм публічного права.

Таким чином, сьогодні питання перенесення юридичної особи з однієї держави - члена ЄС в іншу, а відтак і їх цивільної правосуб'єктності, регулюють національні матеріально-правові норми держав-членів, а також застосовуються національні колізійні норми. При цьому значення мають не тільки норми приватного права, але й публічного.

Проте відсутність гармонізованого національного законодавства, а також директив, міжнародних договорів тощо не є перепоною для здійснення перенесення. Це засвідчило рішення Європейського суду по справі "Centros" 1999 p. Зміст справи полягав у тому, що зареєстрована у Великобританії компанія "Centros Ltd" бажала зареєструвати свою філію у Данії, яка дотримується теорії інкорпорації. Міністерство торгівлі Данії відмовило у реєстрації з мотивів господарської бездіяльності компанії "Centros" за місцем її реєстрації, а також вважаючи наміри "Centros" спрямованими не на відкриття філії, а штаб-квартири та здійснення у Данії господарської діяльності. Таким чином засновники компанії прагнули здійснити обхід датського законодавства стосовно оплати мінімального статутного капіталу, необхідного для створення компанії, що могло призвести до порушення інтересів кредиторів Данії. Європейський суд визнав відмову у реєстрації філії обмеженням свободи вибору місця діяльності, а отже, й порушенням Договору про ЄС. Було вказано на можливість створення компанії у державі - члені Союзу з ліберальними нормами та відкриття в інших державах філій цієї компанії, що не вважається зловживанням свободою вибору місця діяльності. Бездіяльність компанії за місцем реєстрації та проведення діяльності за місцезнаходженням філії, не надає державі прав позбавляти компанії права обирати місце діяльності.

До кінця 60-х років XX ст. порядок перенесення юридичних осіб у Співтовариствах регулювався тільки національним законодавством. Створення єдиного ринку ЄС призвело до прийняття у 1961 р. Генеральної програми, яка передбачала усунення всіх обмежень, що стосувалися свободи створення компаній у державах - членах ЄС. Ось уже декілька років ЄС обирає певні способи та форми виразу загальнообов'язкових норм. Серед них згадувана Постанова Ради ЄС про Статут Європейського товариства від 8 жовтня 2001 р. та проект Чотирнадцятої директиви про перенесення місця знаходження компанії в іншу державу - член ЄС зі зміною для компанії застосовуваного права, який розроблявся Комісією ЄС і вперше був опублікований у квітні 1997 р., а потім заслуховувався 2004 р.

Уніфіковані норми Статуту Європейського товариства, як одне з джерел європейського приватного права, були прийняті з метою створення універсальної європейської та денаціоналізованої форми компанії (організації, фірми)1. Очевидно, що ці норми спрямовані на порівняно легке визнання і перенесення компаній.

Відповідно до порядку, передбаченого ст. 8 Постанови, СТ може переносити свій зареєстрований офіс з однієї держави ЄС в іншу, не втрачаючи своєї правосуб'єктності, у тому числі цивільної, без необхідності проходження ліквідаційно-створюваних процедур. Передбачено, що реєстрація юридичних осіб за новим місцем знаходження відбувається тільки після видачі компетентним органом за місцем знаходження попереднього адміністративного центру особливого сертифікату, який підтверджує виконання необхідних формальностей. Юридична особа виключається з попереднього реєстру. Отже, норми Постанови не допускають подвійної реєстрації. До того ж процедура перенесення адміністративного центру передбачає виконання формальностей, спрямованих на захист інтересів кредиторів, державних органів, учасників компанії.

У проекті Чотирнадцятої директиви про переміщення статутного місцезнаходження комерційних організацій між державами-членами запропоновано декілька принципових положень, спрямованих на гармонізацію національного законодавства держав - членів ЄС. По-перше, нею дозволено перенесення компаній з однієї держави в іншу. По-друге, правовими наслідками перенесення передбачено: а) збереження юридичної особи як правового утворення без ліквідації та повторного заснування; б) реєстрація нового місцезнаходження компанії; в) зміна для компанії застосовуваного права (ст. 3). Правовою підставою перенесення компанії пропонується вважати її внесення до нового реєстру та вилучення з попереднього. Правовими умовами перенесення компанії пропонується вважати: 1) наявність рішення про зміну місця знаходження компанії, прийнятого зборами її учасників, кредиторами та представниками працівників; 2) опублікування плану перенесення з метою забезпечення прав та інтересів осіб, причетних до юридичної особи; 3) внесення змін до статуту компанії; 4) виконання органами обох держав процедурних дій по зміні місця знаходження юридичної особи (завершення та реєстрація нового місця знаходження).

Нині процедурні питання реєстрації місцезнаходження юридичної особи вирішуються за нормами чинної Першої директиви про реєстрацію компаній 68/151/ЄЕС від 9 березня 1968 р. Директива діє у тих державах - членах ЄС, які імплементували її норми у національне законодавство.

Директива передбачає, що внесення та анулювання записів у реєстрі підлягають обов'язковому опублікуванню. З цього моменту нове місцезнаходження компанії стає дійсним для третіх осіб (статті 11-12). Вона поширює свої норми тільки на компанії, що мають статутне та фактичне місцезнаходження в ЄС. її норми дозволяють застосування законодавства обох держав (місця, з якого переноситься юридична особа, та місця, в яке вона переноситься) з мстою захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб.

Ще будучи проектом, Директива отримала позитивні відгуки, їх зміст полягав у тому, що її зможуть забезпечити "прозорість" зміни місця знаходження юридичної особи, захист, хоч і певною мірою, учасників і кредиторів юридичної особи та мобільність компаній у рамках єдиного ринку, що мало сприяти поглибленню економічної інтеграції в межах ЄС. Зазначені сподівання справдилися.

Автор підручника вважає норми Директиви оптимальним варіантом, який можна віднайти для держав ЄС. Проте прийняття Чотирнадцятої директиви не вирішить питань перенесення юридичної особи за межі ЄС або з-за меж ЄС. У цих випадках заінтересовані особи будуть керуватися нормами національного законодавства та міжнародними двосторонніми чи багатосторонніми договорами. Практика створення та схвалення (ратифікація тощо) міжнародних договорів з різних питань засвідчує доцільність укладення з питань перенесення юридичних осіб саме міжнародних двосторонніх договорів.

Отже, у державах ЄС у рамках європейського приватного права пропонуються такі способи вирішення у межах ЄС правових питань, пов'язаних з перенесенням місцезнаходження юридичної особи, які найбільшою мірою сприяють розвитку транскордонної діяльності юридичних осіб.

Законодавство України не містить норм, які дозволяли би з легкістю переносити юридичну особу з реєстру однієї держави в іншу. Воно не передбачає й можливості подвійної реєстрації юридичних осіб. Не містить таких норм і законодавство інших держав СНД. Тому можна стверджувати, що законодавство України, як і інших держав, стосовно перенесення, а відтак і визнання юридичних осіб, розвивається іншим шляхом, ніж той, що передбачений законодавством європейських держав та правом ЄС. Міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України, аналіз яких був здійснений попередньо, передбачають можливість визнання юридичних осіб, але аж ніяк не їх перенесення.