Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - Розділ XV. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ З НЕДОГОВІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

1. Умови настання деліктного зобов'язання в національних правових системах

Загальною декларацією прав людини, затвердженою та проголошеною Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, за кожною людиною визнається право на життя, свободу, особисту недоторканність (ст. 3), честь і репутацію (ст. 12), на власне майно (п. 2 ст. 17). У разі порушення цих прав особа може звернутися до компетентного суду з позовом про їх ефективне поновлення (ст. 8 Загальної декларації) . До речі, ці положення деталізуються Конституціями держав та іншим законодавством. .

Це законодавство та інші джерела права регулюють умови, за яких є можливою відповідальність за зобов'язаннями, що виникають із заподіяння шкоди. Вони були та залишаються предметом доктринальних досліджень вчених усіх держав. Не була винятком і радянська правова наука . Не становить винятку стосовно досліджень зазначених положень й наука сучасної України.

Деліктним зобов'язанням у міжнародному приватному праві є правовідношення з "іноземним елементом", зміст якого полягає у праві чи обов'язку потерпілої особи вимагати в межах та способами, вказаними у нормах джерел права, відновлення чи компенсації порушених прав особою (делінквентом), що протиправними діяннями заподіяла шкоду потерпілому. Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами виникнення зобов'язань з делікту є: 1) заподіяння шкоди особі чи майну; 2) протиправність діяння; 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою делінквента та заподіяною шкодою; 4) вина делінквента. Іноді відповідальність за делікт може наставати за меншої кількості умов.

Шкода - це не тільки умова виникнення деліктного зобов'язання у будь-якій правовій системі, а й міра деліктної відповідальності . За відсутності шкоди не можна говорити про виникнення зобов'язання з делікту. Але трактування шкоди не є однозначним та абсолютно визначеним у всіх правових системах. Традиційно під шкодою розуміють несприятливі, негативні наслідки, які настають із порушенням чи зменшенням належних потерпілому майнових чи особистих немайнових прав.

Для відшкодування шкоди в більшості правових систем застосовують: відновлення попереднього стану пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошову компенсацію; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, яку неможливо оцінити в грошах, скажімо публікацією спростування інформації. У більшості держав шкода підлягає відшкодуванню повністю. Тобто відшкодовуються прямі збитки, упущена вигода, немайнові, моральні збитки. Обмеження можуть установлюватися законом. Визначення розміру збитків часто є досить складним процесом, особливо за визначення збитків, заподіяних здоров'ю, коли іноземці залишають країну, не пройшовши відповідного медичного обстеження; за оцінки збитків, завданих автотранспорту, коли виникає питання відновлювального ремонту в межах держави, де заподіяно шкоду, чи в межах іншої держави; за обчислення у грошовому еквіваленті немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Водночас слід враховувати обґрунтованість вирахування суми збитків у грошах у зв'язку з постійним коливанням курсу валют. Вирішення зазначених питань залежить переважно від позиції суду.

Викладене є характерним для шкоди як умови настання деліктного зобов'язання у правових системах "сім'ї континентального права". Для цієї "сім'ї" характерною є й компенсація немайнової шкоди. Законодавство може вказувати на її відшкодування, обмежуючи певними випадками (наприклад, ст. 354 Цивільного кодексу Угорщини, ст. 445 Цивільного кодексу Польщі). Так, ст. 847 німецького Цивільного уложення вказує, що у разі заподіяння тілесного ушкодження, протиправного позбавлення волі, посягання на жіночу честь суд має право призначити потерпілій особі деяку справедливу винагороду за немайнову шкоду.

В інших державах законодавство не згадує про майновий чи немайновий характер шкоди, як це є, скажімо, у статтях 1382, 1383 Цивільного кодексу Франції. Проте тут суди все ж задовольняють позови про відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Приміром, компенсації підлягає моральна шкода, заподіяна батькам внаслідок смерті їх дитини в залізничній катастрофі. Чоловікові відшкодовуються моральні збитки за порушення дружиною подружньої вірності, причому відшкодування присуджується з особи, яка вчинила перелюбство з цією жінкою. Норми щодо грошової компенсації моральної шкоди не передбачено й Цивільним кодексом Іспанії, але суд може встановлювати таку компенсацію, ґрунтуючись на принципах права.

У правових системах вказаної "сім'ї" моральна шкода відшкодовується й тоді, коли ушкодження здоров'я є тривалим чи сильно утруднює участь потерпілого в суспільному житті, або іншим способом погіршує життя цієї особи (ст. 354 Цивільного кодексу Угорщини). Відповідно до одного з роз'яснень Верховного суду Болгарії компенсації підлягає моральна шкода, що виразилась у стражданнях та втраті моральної підтримки близькими, родичами потерпілого внаслідок його смерті.

У "сім'ї континентального права" відшкодовують також немайнову шкоду, заподіяну внаслідок: приниження особистої гідності; зменшення ділового авторитету, престижу фірми; дифамації (поширення відомостей, які ганьблять особу, хоч і відповідають дійсності, але ця особа прагне зберегти певну таємницю особистого життя); моральних страждань, надмірних хвилювань, викликаних втратою речі - пам'ятки про близьку людину, яка померла; зменшення шансів молодої жінки вдало вийти заміж через утворення на її тілі рубців після травми чи іншого зменшення можливості досягнення успіху в майбутньому; збільшення витрат на певні цілі в разі заподіяння тілесних ушкоджень і т. ін.

Вимога відшкодувати немайнову шкоду може заявлятися разом із майновими вимогами (наприклад, про відновлення порушених прав споживача) або ж самостійно (скажімо, за дифамації*). Водночас законодавство майже всіх правових систем не наводить чітких критеріїв, за якими суд повинен визначати право відшкодовувати немайнові збитки позивачеві. Так, цивільне законодавство Болгарії, Мексики передбачає, що відшкодування немайнових збитків визначається судом "по справедливості". Уникнути оцінних критеріїв у таких ситуаціях неможливо.

Вимоги про відшкодування моральних збитків пред'являються тільки потерпілим. Кредитори не можуть пред'явити за нього такий позов навіть у разі його банкрутства, коли до кредитора переходять усі права вимоги, в т. ч. і право на пред'явлення позову. Якщо потерпілий за життя не вимагав відшкодування йому немайнових (моральних) збитків, то його спадкоємці також не мають права пред'являти такий позов. Проте судовій практиці окремих держав, зокрема Франції, пред'явлення вказаних позовних вимог є відомим.

Законодавство правових систем "сім'ї континентального права" передбачає умови, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, взявши до уваги матеріальний стан особи, яка заподіяла шкоду, і потерпілого, ступінь їхньої вини (ст. 44 Зобов'язального закону Швейцарії).

У "сім'ї загального права" розуміння змісту поняття "майнова шкода" є практично таким самим, як і в "сім'ї континентального права". Водночас тут відоме поняття "номінальна шкода", яке використовується судом у випадках, коли позивач не зазнав реальних збитків. За наявності обставин, що особливо обтяжують вину відповідача, суд може присудити з нього винагороду "у вигляді покарання" чи "для прикладу". Таке може трапитися тоді, коли позов спрямовано передовсім на встановлення права позивача, а не на відшкодування йому майнової шкоди, якої фактично не було чи розмір якої не можна встановити. "Номінальна" винагорода присуджується незалежно від суми дійсно завданих збитків. У державах "сім'ї загального права" суди уникають розглядати питання про відшкодування моральної шкоди, оскільки це пов'язано з використанням досить складних методик розрахунків розміру відшкодування.

Обов'язок доказування наявності шкоди лежить на позивачеві. Якщо суд виносить рішення відшкодувати шкоду, то він не обговорює питання про те, як позивач повинен розпорядитися отриманою сумою. Це стосується відшкодування як майнової, так і немайнової шкоди.

У системі мусульманського права відшкодовуються шкода, заподіяна майну та особі, прямі збитки й упущена вигода. Для зобов'язань, що виникають із деліктів, цій системі права відомою є майбутня шкода (негативні наслідки, що можуть виявлятися через деякий час). Немайнова, в т. ч. моральна, шкода почала компенсуватися після впливу на цю систему законодавства держав "сім'ї континентального права". Так, ст. 222 Цивільного кодексу Єгипту хоч і вказує на принципову допустимість відшкодування моральної шкоди, проте не визначає випадків, коли таке відшкодування є можливим.

За національною правовою системою Японії шкода також поділяється на майнову та моральну. Відшкодовуються пряма шкода й упущена вигода. Оскільки специфікою заподіяних збитків іноді може бути довгочасний чи пожиттєвий розлад здоров'я, законодавство Японії передбачає таку форму відшкодування, як пожиттєва пенсія, та альтернативну їй - одноразова виплата. Практика судів цієї держави схиляється до останньої форми відшкодування збитків. Моральні збитки оцінюються з огляду на страждання, заподіювані звичайній особі, а також на підставі звичаю та принципу справедливості. Так, відшкодовуються моральні страждання, пов'язані з інвалідністю, порушенням честі особи тощо. Проте, якщо внаслідок відшкодування шкоди потерпілий може безпідставно збагатитися, суд із присуджуваної суми відшкодування вираховує суму можливої вигоди. Особа, яка повністю відшкодувала шкоду, набуває права власності на пошкоджений предмет. Тобто за японським законодавством, як і за законодавством більшості правових систем, на делікт поширюється інститут заміщення (ст. 422 Цивільного кодексу Японії).

Специфічним у вказаній правовій системі є вирішення питання відшкодування шкоди в разі смерті потерпілого. Близьким покійного відшкодовується майнова шкода у розмірі заробітку, який він міг би отримати за весь період до його можливої природної смерті (береться до уваги середня тривалість життя людини). При цьому із зазначеної грошової суми вираховуються кошти, що витрачалися б на життя самого потерпілого. Водночас близьким покійного повинна надаватися й одноразова грошова компенсація. Останнє ґрунтується на рішенні Верховного суду Японії від 24 червня 1964 р.

Наступною умовою виникнення зобов'язань з делікту є протиправність діяння. Вона притаманна зобов'язанням, що виникають з деліктів у всіх правових системах, і передбачається цивільним законодавством. Причому кількість нормативних актів із цього питання постійно зростає. У деяких правових системах протиправність діяння може визначатися судовою практикою, прецедентами, доктриною, звичаями, мораллю.

Протиправність може виявлятись у двох формах: дії та бездіяльності. Останнє поняття іноді передається іншим терміном, наприклад "упущенням". В усіх правових системах на протиправний характер дій вказується або безпосередньо в нормі права, або це випливає з принципів законодавства. Що ж до бездіяльності, то часто за формулювання умов деліктного зобов'язання цей термін не використовується. Проте майже всі правові системи визнають протиправну бездіяльність умовою зобов'язання. Вважається, що її протиправний характер визначається невиконанням обов'язку, покладеного на особу законом.

Чимало правових систем як вид протиправності діяння виокремлюють зловживання правом, відповідно до якого обов'язок відшкодувати шкоду виникає у разі, якщо суб'єктивне право здійснюється саме з метою заподіяння шкоди. У багатьох національних правових системах цивільні протиправні діяння поділяються на делікти та квазіделікти (мовби делікти). В усіх державах передбачаються умови, які виключають протиправність, скажімо, крайня необхідність, необхідна оборона.

Вказане є характерним для правових систем "сім'ї континентального права". Визначення загального поняття протиправності діянь тут міститься в цивільних кодексах і застосовується до будь-яких фактичних складів деліктів (ст. 1382 Цивільного кодексу Франції). Воно конкретизується іншими актами держави. У зв'язку з цим виклад деліктів у законодавстві держав зазначеної "сім'ї" права отримав назву "генерального" делікту.

Прикладом досить чіткого визначення протиправності діянь може бути регламентація нормативними актами Німеччини діяльності засобів масової інформації. Так, створений Німецькою радою преси 1992 р. Кодекс преси (принципи журналістики) містить загальноприйняті принципи діяльності органів друку. Цей Кодекс логічно доповнює федеральні закони земель Німеччини про пресу, приміром бранденбурзький Закон про пресу від 13 травня 1993 р., Закон про пресу Мекленбургу - Західної Померанії від 6 червня 1993 р. та ін., узгоджуючи їх із цивільним та кримінальним законодавством Німеччини з питань регламентації роботи журналістів, охорони прав читачів та осіб, що дають інтерв'ю, авторів листів тощо1. Норми вказаних актів чітко визначають дії, які хоч і відповідають формально реалізації прав і свобод, але все ж є протиправними. Така правова регламентація діяльності засобів масової інформації забезпечує свободу інформації, визначає випадки порушення прав автора, принципу конфіденційності, а також принципів журналістської діяльності. Якщо протиправність діяння недостатньо визначена законодавством, суди ФРН та інших держав "сім'ї континентального права" можуть вирішувати це питання самостійно.

У "сім'ї загального права" застосовується система сингулярних (окремих) деліктів, тобто в законодавстві чи практиці передбачено самостійні фактичні протиправні діяння, які викликають настання зобов'язання з протиправного заподіяння шкоди.

У доктрині існують дві протилежні теорії протиправності. Згідно з першою (традиційною) англо-американському праву відоме чітко визначене число правопорушень, за межами яких деліктна відповідальність виключається. Тобто діяння не є протиправним, якщо немає форми позову, як-от: погроза фізичним насильством, усний наклеп тощо. Згідно з другою теорією (еволюційною), відповідальність за протиправне діяння настає завжди, крім випадків, коли воно дозволене законом.

Своєрідними в "сім'ї загального права" є обставини, які виключають неправомірність діяння. Крім позовного захисту, загальне право Великобританії та США допускає необхідну оборону та самодопомогу як способи охорони володіння. Приміром, титульний (законний) володілець нерухомості та рухомого майна може застосувати такий спосіб самодопомоги, як "розумну силу" проти особи, що порушує чи загрожує порушити володіння. Відповідальність за шкоду в разі самодопомоги не настає, якщо вона здійснюється у певних межах.

У мусульманській правовій системі категорія протиправності не отримала чіткого нормативного визначення. Арабські юристи розуміють протиправність діяння як неправомірність чи недозволенність. В основному діяння вважаються протиправними, якщо вони порушують релігійні норми, право власності й особисті права. Суди самостійно встановлюють протиправність, керуючись нормами моралі та етики. Тут не вважається протиправним діяння, якщо воно було вчинене у разі необхідності виконання службового обов'язку чи наказу керівного органу (особи), а також у деяких інших випадках (ст. 197 Цивільного кодексу Іраку, ст. 135 Кодексу зобов'язань Лівану).

У правових системах держав Далекого Сходу, зокрема в Японії, протиправність діянь трактується законодавством як порушення права та заподіяння шкоди (ст. 709 Цивільного кодексу Японії). Цивільно-правова відповідальність може наставати у разі порушення норм кримінального, цивільного законодавства, а також публічного порядку чи норм моралі навіть за відсутності порушення конкретних норм закону.

Цивільні кодекси держав Далекого Сходу передбачають обставини, за наявності яких зобов'язання із заподіяння шкоди не виникає. Наприклад, ведення чужих справ без доручення; визнання шкідливих дій корисними для підтримання публічного порядку та високого рівня моралі; згода потерпілого на заподіяння шкоди. Проте така згода не повинна суперечити вимогам законодавства, публічному порядкові, моралі суспільства.

Причинний зв'язок як умову виникнення деліктного зобов'язання визнають усі національні правові системи. Але цивільне законодавство жодної з них не визначає цього поняття, його змісту й порядку встановлення. Ці питання вирішуються судовою практикою.

У всіх правових системах вважається, що відшкодуванню підлягає лише така шкода, яка є причинно обумовлена протиправним діянням. Останнє повинно викликати цю шкоду. Оскільки нерідко шкода заподіюється декількома пов'язаними між собою діяннями, дослідження судом причинно-наслідкового зв'язку між ними та шкодою часто є складним процесом. Ця складність зумовила існування кількох правових теорій причинного зв'язку. Але жодна з них не гарантує встановлення істинної причини шкоди. Останнє слово залишається за судом. Тому з мотивів відсутності причинного зв'язку нерідко відхиляються позови про відшкодування шкоди, викликаної віддаленими наслідками аварії, приміром, викидами радіації чи отруйних речовин.

Серед існуючих теорій на судову практику більшості національних правових систем істотно впливають теорії еквівалентного (рівноцінної й необхідної умови) та адекватного (типового) причинного зв'язку. Відповідно до теорії еквівалентності протиправна дія повинна бути обов'язковою умовою заподіяння шкоди, і в разі її відсутності шкода не настає. Згідно з теорією адекватного причинного зв'язку такий зв'язок констатується, якщо протиправна дія суттєво збільшує можливість настання шкідливих наслідків. Застосування кожної з цих теорій приводить до різних практичних результатів. Друга є більш поширеною у судовій практиці держав.

У деяких спеціальних складах деліктів виникає необхідність встановлення не однієї, а кількох ланок причинного зв'язку. Скажімо, у разі заподіяння шкоди здоров'ю необхідно встановити наявність причинного зв'язку, по-перше, між протиправною поведінкою і ушкодженням, по-друге, між тілесним ушкодженням і втратою працездатності. Кількість ланок причинного зв'язку, які підлягають доказуванню, може бути різною залежно від виду делікту. Це, своєю чергою, сприяло виникненню теорії достатності встановлення причинного зв'язку.

Іноді висловлюється сумнів щодо закономірності застосування поняття причинного зв'язку до бездіяльності. У сучасних умовах, коли чимало видів діяльності створюють небезпеку для навколишнього середовища, питання про причинність (каузальність) бездії виникає особливо часто.

У державах "сім'ї континентального права" досить поширеним є відшкодування шкоди за відсутності адекватного причинного зв'язку. У Франції, Німеччині, Швейцарії не відшкодовується непряма шкода. Суди України за вирішення спорів беруть до уваги безпосередній причинний зв'язок1.

Для судової практики держав "сім'ї загального права" характерним є встановлення каузальності, з огляду на те, умисно чи необережними діями заподіяно шкоду. Вважається, що в разі навмисного заподіяння шкоди дії завжди перебувають у достатньому причинному зв'язку з наслідками. Тому в країнах загального права не відшкодовується так звана досить віддалена шкода. Теорія та практика у цій правовій "сім'ї" розцінює каузальність як категорію, притаманну свідомості особи, а не як об'єктивну категорію. У Великобританії вважається, що особа, яка допустила недбалість, не повинна відповідати за наслідки, яких жодна передбачлива людина не може передбачити.

У системі мусульманського права, як і в інших правових системах, питання причинного зв'язку недостатньо досліджено. В арабській доктрині (Ірак, Йорданія, Єгипет, Ліван, Сирія) набули поширення теорії рівноцінності умов та адекватності причинного зв'язку.

Згідно з першою теорією всі причини, необхідні для досягнення певного результату, є рівноцінні та в сумі становлять загальну причину. Кожна зі складових вважається як окрема причина шкоди, тобто будь-яка умова, без якої не настав би негативний результат. Наприклад, легкий удар можна розцінювати як причину смерті людини, а отже, і як умову виникнення деліктного зобов'язання. Згідно з другою теорією результат повинен бути логічним наслідком діяння. Якщо раніше судова практика використовувала першу теорію, то сьогодні перевага надається другій.

Для визначення причинного зв'язку у вказаній правовій системі має значення так звана стороння зовнішня причина. її наявність є підставою для звільнення особи від відповідальності. Тобто необхідно, аби шкода виникла внаслідок впливу непереборної сили, випадкової дії самої потерпілої особи чи таких самих діянь інших осіб. Але законодавство чітко не визначає вказаних обставин (ст. 165 Цивільного кодексу Єгипту, ст. 166 - Сирії, ст. 211 - Іраку, ст. 261 - Йорданії, п. 1 ст., 122 Кодексу зобов'язань Лівану).

За японським законодавством до уваги береться реальний безпосередній причинний зв'язок між протиправною дією та шкодою. Доводити наявність такого зв'язку повинен позивач (потерпілий).

Вина у більшості правових систем вважається суб'єктивною умовою деліктного зобов'язання й виражає психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її результатів. Це найскладніше й недостатньо визначене поняття, до того ж не завжди обов'язкове для настання відповідальності за делікт. Тому дедалі частіше законодавством правових систем передбачається принцип безвинної відповідальності ("об'єктивної"; такої, що ґрунтується на ризику). Мова йде про закони стосовно відшкодування шкоди, викликаної використанням ядерної енергії, автотранспортних засобів, проведенням гірничих робіт тощо.

Дещо нетрадиційний вияв принципу вини в усіх правових системах зумовлюється особливостями делінквента - юридичними особами. Винна відповідальність у правовідношенні за участю юридичної особи часто заміняється об'єктивною відповідальністю. Існує також чимало проблем у розмежуванні відповідальності юридичної особи та її працівників і розподіл вини між ними.

Вказане є характерним для держав "сім'ї континентального права". У них зобов'язання, що ґрунтується на принципі вини заподіювана шкоди, є правилом, яке закріплюється в кодифікованих нормативних актах, хоч іноді й не досить чітко (статті 1382-1386

Цивільного кодексу Франції; статті 823, 826 німецького Цивільного уложення; ст. 41 швейцарського Зобов'язального закону).

Найчастіше вина за законодавством правових систем зазначеної "сім'ї" має дві форми: умисел та необережність (ст. 1382 Цивільного кодексу Франції; ст. 823(1) німецького Цивільного зводу). В одних випадках вина презюмується (ст. 1384 Цивільного кодексу Франції - за чужі дії, наприклад слуг), в інших її доведення покладається на потерпілу особу (більшість правових систем).

У цій "сім'ї" значення має наявність чи відсутність вини під час виконання професійних обов'язків певними працівниками, скажімо особами медичного персоналу, адвокатами. В окремих випадках законодавство може передбачати можливість настання зобов'язань з деліктів без вини. Такою є, зокрема, відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки у випадку заподіяння шкоди; батьків чи осіб, які їх заміняють, за шкоду, заподіяну неповнолітніми дітьми (ст. 1919 Цивільного кодексу Мексики); керівників шкіл, навчальних майстерень, коледжів, інших навчальних закладів за шкоду, заподіяну неповнолітніми під час занять (ст. 1920 цього ж Кодексу); власників тварин, у разі заподіяння шкоди останніми (ст. 2326 Цивільного кодексу Чилі, ст. 2353 Цивільного кодексу Мексики).

Законодавство систем "сім'ї континентального права" передбачає також обставини, за яких відповідальність із делікту не виникає, якщо, скажімо, шкода, заподіяна тваринами, настала внаслідок нерозумних дій самої потерпілої особи або ж внаслідок випадку чи непереборної сили (ст. 1929 Цивільного кодексу Мексики).

У "сім'ї загального права" судова практика базується на принципі винної відповідальності; англійські юристи вважають вину найважливішою умовою деліктного зобов'язання. Тут вирізняють дві форми вини - умисел і необережність. Під виною заподіювана шкоди розуміють вину "соціальну", яка може не збігатися з особистим уявленням про правомірність певної дії та її наслідки. Характерним є застосування "об'єктивної" відповідальності за оцінки необережної вини заподіювача шкоди. Для визначення форми вини використовується поняття "розсудливої" людини. У цій правовій "сім'ї" також характерним є розширення кола випадків безвинної відповідальності, приміром за шкоду, викликану: вогнем; домашніми та дикими тваринами; небезпечною рухомістю чи спорудами; іншими сторонніми предметами, здатними заподіяти збитки.

У системі мусульманського права вина не завжди є обов'язковою умовою настання зобов'язання з делікту. Це зумовлено впливом ісламу, оскільки він не визнає вину підставою відповідальності (Ірак, Йорданія). Тому для настання зобов'язання з делікту тут використовують теорію відповідальності за ризик.

Водночас законодавство тих держав, на яких найбільше вплинули інші правові системи, все ж передбачає вину як умову настання деліктного зобов'язання (наприклад, Єгипет, Ліван, Сирія). У цих державах винний характер діяння визначається його неправомірним змістом.

За цивільним законодавством Японії поширеною є відповідальність за вину, яка має форми умислу, необережності та грубої необережності. Цивільне законодавство Японії також допускає настання зобов'язань без вини. Мова йде про спеціальні делікти, передбачені Цивільним кодексом Японії (статті 714-718), спеціальним законодавством, як-от: Законом про гірничу справу 1950 р.

Регулювання зобов'язань з делікту в правових системах держав Африки, Мадагаскару, Індії, в індуському праві є схожим до регламентації у праві їхніх колишніх метрополій, зокрема Англії, Франції, Голландії.