Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 20.5. Засоби та методи ведення війни

У доктрині міжнародного права під засобами ведення війни потрібно розуміти зброю та інші засоби, що застосовуються збройними силами воюючих сторін для завдання шкоди і поразки противникові, а під методами ведення війни - порядок і способи використання засобів ведення війни.

Відповідно, всі засоби і методи ведення війни можна умовно поділити на дозволені (законні) та недозволені (незаконні). Такий поділ є здебільшого доктринальним, докладно проаналізованим у дослідженнях з міжнародного гуманітарного права. Стосовно змісту конвенцій цієї галузі, то тут немає чіткого поділу на засоби і методи ведення бойових дій, оскільки ці норми почергово закріплюють їх призначення.

Недозволеними засобами ведення війни є всі види зброї, застосування яких суперечить принципам і нормам міжнародного права, що діє під час війни.

Каталог заборонених засобів ведення війни формувався паралельно з розвитком науково-технічного прогресу та вдосконаленням нових видів зброї. Переломними стали Гаазькі мирні конференції, які прийняли низку конвенцій з цього питання. Зокрема, ст. 22 Положення про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р. передбачала, що "воюючі сторони не користуються необмеженим правом у виборі засобів завдання шкоди противнику". Цей принцип став також джерелом низки специфічних заборон у військовій справі. Зокрема, ст. 23д Гаазького положення містить заборону застосування "зброї, снарядів або речовин, що здатні завдати надмірних страждань". Під надмірними стражданнями потрібно розуміти наслідки, нічим не виправдані з огляду воєнної необхідності.

Заборона використання отрути й отруйної зброї, передбачена ст. 23а Гаазького положення, сьогодні має значення здебільшого в історичному плані. Важливішим сьогодні є Женевський протокол 1925 р. (хоч і його важко назвати новітнім), який проголосив, що "застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів, однаковою мірою, як і всіх аналогічних рідин, речовин і процесів, справедливо засуджене громадською думкою цивілізованого світу", і додав сюди ж згоду Високих Договірних Сторін "поширити цю заборону на бактеріологічні засоби ведення війни".

Женевський протокол 1925 р. забороняє використання на війні біологічної (бактеріологічної) зброї. У сучасному розумінні до бактеріологічних засобів належать не лише бактерії, а й такі мікроорганізми, як віруси та рикетсії, про які нічого не було відомо на час підписання протоколу.

Подальші переговори з приводу загальної заборони біологічної зброї привели до укладення міжнародної угоди. 10 квітня 1972 р. була відкрита для підписання Конвенція про заборону виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення.

Стосовно подальшого обмеження використання зброї масового знищення варто назвати Конвенцію про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення 1993 р. Ця Конвенція забороняє застосування всіх видів хімічної зброї і передбачає знищення всіх її запасів упродовж 10 років з моменту набуття нею чинності для держави, яка її ратифікувала. З юридичного боку вона володіє більш ефективним механізмом імплементації, включаючи механізм контролю, перевірки на місці, що наштовхує на думку про те, чи немає у цій системі елементів, які могли б бути предметом рецепції, у відповідних випадках "mutatis mutantis", стосовно Конвенції про біологічну зброю.

Поза всяким сумнівом, Конвенція про заборону хімічної зброї стала значним кроком у справі гарантування миру та безпеки у світі, який забороняє ще один вид зброї масового знищення, а також вагомим внеском у розвиток гуманітарних принципів.

З появою і розвитком ядерної зброї розпочався досить важливий історичний етап, пов'язаний з тим, що людина отримала в розпорядження засіб, який становить загрозу для подальшого існування людства. Відповідно виникла потреба переосмислення принципів і розвитку міжнародного гуманітарного права. З огляду на це, неможливо було ухилитись від розгляду питання про такі засоби ведення бойових дій, невибірковість дій яких не дає змоги розрізняти комбатантів і цивільне населення.

8 липня 1996 р. Міжнародний суд ООН у консультативному висновку щодо законності погрози та використання ядерної зброї зазначив, що застосування будь-якого виду ядерної зброї було б порушенням норм гуманітарного права: підставою для такого твердження було передусім те, що ця зброя має надзвичайно руйнівний характер і, зокрема, розсіює радіоактивне випромінювання, яке неконтрольовано і невибірково знищує як комбатантів, так і цивільних осіб.

У1980 р. була прийнята Конвенція про заборону й обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатись такими, що завдають надмірних ушкоджень чи мають невибіркову дію (з трьома Протоколами до неї). Вона стала першим після 20-х років XX ст. договором, що регулював питання стосовно звичайної зброї. Норми цієї Конвенції та протоколів поєднували різні елементи міжнародного гуманітарного права і договорів з контролю над озброєнням. Варто зауважити, що перелік і зміст заборонених засобів ведення війни закріплені не в самій Конвенції, а в протоколах до неї. Це стосується І Протоколу про невідшукувані осколки, які не можна виявити в людському тілі за допомогою рентгенівських променів. П Протокол забороняє та обмежує застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв під час збройних конфліктів на суші, а також встановлення їх з метою перешкодити подоланню прибережних вод, водних шляхів та річок. Норми цього Протоколу поширюються також на неміжнародні збройні конфлікти, що відбуваються на території будь-якої договірної сторони. III Протокол визначає заборону чи обмеження застосування запалювальної зброї. Згідно зі ст. 1 Протоколу, запалювальна зброя може бути у вигляді вогнеметів, фугасів, снарядів, ракет, гранат, мін, бомб та інших пристроїв із запалювальними речовинами, які використовують для підпалу об'єктів або спричинення людям опіків через дію полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають унаслідок хімічної реакції, яка досягає цілі.

13 жовтня 1995 р. був прийнятий IV Протокол про осліплюючу лазерну зброю. Цю угоду вважали вагомим здобутком в історії контролю над озброєннями, оскільки рішення про заборону застосування лазерної зброї було досягнуто, перш ніж її застосували в бою.

Важливою подією на підтвердження ефективного застосування положення Конвенції 1980 р. стало прийняття 27 листопада 2003 р. Протоколу про вибухонебезпечні наслідки війни (V Протокол), який зобов'язує договірні сторони після припинення активних воєнних дій проводити такі заходи на підконтрольних їм територіях: а) визначення та оцінка загрози, створеної вибухонебезпечними наслідками війни; б) оцінка та пріоритетність потреб і практичної реалізації з точки зору маркування і розмінування, ліквідації або знищення; в) маркування і розмінування, ліквідація або знищення вибухонебезпечних наслідків війни; г) реалізація кроків з мобілізації ресурсів на проведення цих заходів.

Своєрідним розвитком заборони застосування вибухонебезпечних рештків війни стала Конвенція про заборону застосування накопичення запасів, виробництва та передавання протипіхотних мін і про їх знищення від 18 вересня 1997 р.

За останні роки багато збройних конфліктів були безпосередньо пов'язані з загрозою навколишньому середовищу, зокрема з довготривалим хімічним забрудненням на суші, забрудненням водного середовища й атмосфери, неможливістю використання земельних ресурсів через наявність мін та інших небезпечних предметів, загрозою джерелам водопостачання. Наслідки таких загроз впливають не лише на країни, що беруть участь у конфлікті, а й на цивільних осіб, вони відчутні тривалий час після завершення збройного конфлікту.

18 травня 1977 р. у Женеві була підписана спеціальна Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, в якій "засобами впливу на природне середовище" вважаються будь-які засоби для зміни - через цілеспрямоване управління природними процесами - динаміки, складу або структури Землі, включаючи біосферу, літосферу, гідросферу й атмосферу або космічний простір (ст. 2).

У міжнародному гуманітарному праві заборонені засоби і методи ведення війни неподільні. Згідно зі ст. 37 Додаткового протоколу І, заборонено вбивати, завдавати поранень або брати в полон противника, вдаючись до віроломства. Ним вважаються дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і примусити його повірити, що він має право на захист і зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, маючи на меті обманути довіру.

Заборонено віддавати наказ не залишати нікого в живих, погрожувати цим противнику або вести воєнні дії таким чином.