Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 20.3. Сторони та учасники збройного конфлікту

У міжнародному гуманітарному праві прийнято розділяти сторони та учасників збройних конфліктів. Під сторонами розуміють держави та інші суб'єкти міжнародного права, які формально або фактично є учасником воєнних дій проти однієї або декількох держав, чи інші суб'єкти міжнародного права. До останніх належать нації, що борються за свою державність, державоподібні утворення та МО. Саме вони є учасниками всіх правовідносин, що виникають у процесі ведення війни.

Формально положення Женевських конвенцій, як і більшість міжнародних договорів, адресовані до держав-учасниць. Сьогодні чи не всі члени міжнародної спільноти є учасниками Женевських конвенцій 1949 р. Майже така ситуація з Додатковими протоколами. Однак не всі держави однаковою мірою зв'язані з цим правом через різні зміни обсягу і значення ратифікацій та приєднання до гуманітарних договорів. Ця обставина зумовлена тим, що обсяг дії гуманітарного права обмежений відповідальними застереженнями та заявами про розуміння, зробленими державами під час підписання або ратифікації договору, що містить норми, які застосовують під час збройних конфліктів.

Зауважимо, що в гуманітарному праві, як і в більшості галузей міжнародного права, зобов'язання держав є переважно односторонніми, а не взаємними.

Порівняно з іншими галузями міжнародного права норми міжнародного гуманітарного права чітко закріплюють обов'язки всіх, хто бере участь у збройному конфлікті.

Суть міжнародного гуманітарного права як "класичної галузі міжнародного права" зводиться до таких основних тверджень: по-перше, в ньому величезного значення надається державі та повазі державного суверенітету; по-друге, в гуманітарній діяльності, основою якої є це право і при здійсненні якої сповідується принцип нейтральності, особлива роль відводиться конфіденційності методу переконання.

Більшість норм міжнародного гуманітарного права мають імперативний характер. На них не поширюється "принцип взаємності", тобто воююча сторона не може відмовитись від їх дотримання навіть тоді, коли друга сторона їх порушує. Ці норми не підлягають денонсації під час збройних конфліктів.

Хоча варто зазначити, що з формальної точки зору норми гуманітарного права сформульовані таким чином, що їх суб'єктами можуть виступати лише держави (про це прямо йдеться в більшості конвенцій), на які покладається обов'язок змусити свої збройні сили й інших учасників збройних конфліктів, що знаходяться під їх контролем, виконувати норми гуманітарного права.

Стосовно учасників збройних конфліктів, то ними можуть бути виключно фізичні особи. Міжнародне гуманітарне право поділяє учасників збройних конфліктів на дві труті: комбатантів (воюючі) та некомбатантів (невоюючі).

Згідно з Додатковим протоколом І, "особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті (крім медичного та духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право брати безпосередню участь у воєнних діях" (ст. 43, п. 2). Інакше кажучи, комбатанти мають право воювати. Це означає, що дозволено застосовувати силу і навіть убивати, і вони при цьому не несуть персональної відповідальності за свої дії, яка б мала місце, коли б вони вчиняли як звичайні громадяни.

До учасників збройних конфліктів відносять:

а) особовий склад збройних сил;

б) населення неокупованої території, яке стихійно береться за зброю;

в) учасників руху опору;

г) інші категорії осіб, що користуються захистом.

До першої групи належать усі особи, що входять до складу збройних сил сторони конфлікту: кадрові військові, добровольці, члени ополчення.

Міліція, поліція та інші воєнізовані організації можуть бути прирівняні до збройних сил за умови, що сторона, яка ввела їх до складу збройних сил, оголосить про це всім іншим сторонам конфлікту. При невиконанні такої умови членів особового складу цих сил розглядатимуть як цивільних осіб.

Таким чином, особи зі складу збройних сил мають право на ведення воєнних дій, і всі без винятку, незалежно від звань або національності, - на статус військовополоненого в разі захоплення у полон. Водночас комбатант не має повної свободи дій, оскільки засоби і методи, за допомогою яких він може вести бойові дії, обмежені чинним міжнародним правом.

Сприяючи посиленню захисту цивільного населення від наслідків воєнних дій, комбатанти зобов'язані відрізняти себе від цивільного населення під час нападу або воєнної операції, що є підготовкою до нападу. Під час збройних конфліктів виникають такі ситуації, коли через характер воєнних дій комбатант не може відрізнити себе від цивільного населення. Тоді він зберігає статус комбатанта, якщо відкрито носить зброю під час кожного воєнного зіткнення і коли перебуває на очах у противника під час розгортання в бойові порядки, що передують початку нападу, в якому він має взяти участь.

Правовий статус комбатанта поширюється також на цивільне населення неокупованих територій, яке при наближенні ворога стихійно, на власний ризик береться за зброю для боротьби з противником, не встигнувши сформуватись у регулярні війська, якщо воно носить зброю відкрито й дотримується законів та звичаїв війни. Потрібно зазначити, що такий стан "стихійності" триває недовго, оскільки йдеться лише про спроби відтіснити ворога. Тому що з настанням окупації населення не може продовжувати боротьбу на законних підставах у межах такого виду виступів.

Питання статусу учасників руху опору, тобто ополчень та загонів добровольців, що не належать до регулярних збройних сил, було розв'язане ще в другій половині XIX ст. У ст. 9 Брюссельської декларації 1874 р. закладені правові основи, згідно з якими цій категорії осіб надавали статус комбатанта. Вони були перенесені майже без змін у Гаазьке положення про закони та звичаї сухопутної війни від 18 жовтня 1907 р. (ст. 1) і Женевську конвенцію III 1949 р. (ст. 4А, п. 20). За цими документами, правом на участь у воєнних діях і отримання статусу військовополоненого в разі захоплення в полон володіють члени особового складу таких сил, діяльність яких відповідає одній основній умові та чотирьом умовам, які можна розглядати як формальні.

Основною умовою є приналежність руху опору "до сторони, що перебуває в конфлікті" згідно зі змістом ст. 2, загальної для всіх чотирьох Женевських конвенцій. Така приналежність може виявлятись або в офіційному визнанні, зробленому від імені уряду, що представляє державу, за інтереси якої бореться цей рух, або у "фактичному зв'язку" між цим рухом і державою, що захищається.

На практиці не завжди легко визначити, чи виконує той чи інший рух державну функцію, чи є відповідним збройним угрупованням, яке переслідує власну мету.

До формальних умов відносять:

1) наявність особи, яка здійснює керівництво і відповідає за поведінку підлеглих;

2) розпізнаваний і явно видимий здалеку розпізнавальний знак;

3) відкрите носіння зброї;

4) дотримання законів та звичаїв війни.

Із розвитком національно-визвольних війн та партизанських рухів друга і третя умови виявились нереальними для виконання. Четверта умова, мала певною мірою дискримінаційний характер стосовно учасників рухів опору, оскільки вони могли користуватись статусом військовополоненого за умови дотримання законів і звичаїв війни, а особи зі складу регулярних збройних сил отримують такий статус незалежно від того, чи дотримуються вони цих законів, чи порушують їх.

Некомбатантами (невоюючими) є особовий склад, що правомочно перебуває у структурі збройних сил воюючої сторони, надає їй усебічну допомогу заради досягнення успіхів у бойових діях, але не бере безпосередньої участі в таких діях. Сюди належать: медичний і духовний персонал, кореспонденти і репортери, інтендантська служба, юридична служба та ін. Некомбатанти не можуть бути безпосереднім об'єктом воєнного нападу противника. Особиста зброя може бути використана лише для самооборони та захисту майна й інших осіб, яких їм доручено.

Під час збройних конфліктів досить часто виникає потреба розмежовувати такі поняття, як "військовий шпигун" і "військовий розвідник", "доброволець" і "найманець".

Згідно зі ст. 29 Положення про закони і звичаї сухопутної війни від 18 жовтня 1907 р., військовий шпигун - це "особа, яка, діючи таємно або неправдиво, збирає або намагається зібрати відомості у районі дії одного із воюючих з наміром повідомити про них противнику". Це положення значно уточнене в Додатковому протоколі І (п. 1 ст., 46): "Будь-яка особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка потрапляє під владу супротивної сторони тоді, коли займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитись як із шпигуном".

Водночас норми гуманітарного права передбачають право на мінімальний захист від свавільних дій противника. Стаття 30 вказаного Положення констатує, що шпигун, якого спіймали на місці, не може бути покараний без попереднього суду. А ст. 31 ще більше захищає його статус. Повернувшись у свою армію і потрапивши згодом у полон, шпигу н визнається військовополоненим і не піддягає жодній відповідальності за попередні свої дії як шпигуна.

Особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони збирає або намагається зібрати інформацію на території, контрольованій супротивною стороною, і носить формений одяг своїх збройних сил, називається розвідником. У разі захоплення противником така особа наділена статусом військовополоненого.