Основи держави і права України - Ортинський В.Л. - 7.2. Джерела земельного права

Норми земельного права містяться у джерелах земельного права — нормативно-правових актах, які регулюють земельні суспільні відносини.

За своєю юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Серед законів особливе місце належить Конституції України, яка була ухвалена 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу і є джерелом усіх галузей права України, в тому числі й земельного.

У Конституції врегульовані лише найважливіші земельні відносини, зокрема, щодо власності на землю. Так, у ст. 13 зазначено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу; ст. 14 закріплює, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.

До інших законів — джерел земельного права — можна віднести Земельний кодекс України, Закони України "Про оренду землі", "Про плату за землю", "Про охорону земель", "Про землеустрій", "Про державний контроль за використанням та охороною земель" та ін.

Оскільки земельні відносини регулюються не тільки нормами земельного права, а й інших галузей, то до джерел земельного права можна віднести й значну кількість нормативно-правових актів суміжних галузей законодавства — цивільного, адміністративного, аграрного тощо.

Ядром усієї системи джерел земельного права є Земельний кодекс України, який був ухвалений 25 жовтня 2001 р. та набув чинності 1 січня 2002 р.

Земельний кодекс України є нормативно-правовим актом кодифікованого характеру, основою розвитку всього земельного законодавства України. Він конкретизує положення Конституції України щодо регулювання земельних відносив, визначає основний зміст практично всіх інститутів земельного права.

Земельний кодекс розпочинається із загальних положень, які визначають завдання та принципи земельного законодавства. Детально окреслено в кодексі повноваження Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування, виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Кодексом закріплено основи правового режиму всіх категорій земель, порядок державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів, врегульовано порядок виникнення, реалізації та припинення права власності та інших прав на землю.

7.3. Право власності на землю

Інститут права власності на землю є одним із основних правових інститутів земельного права. Більшість земельних правовідносин є похідними від відносин права власності на землю.

Право власності на землю в об'єктивному розумінні, тобто як правовий інститут земельного права, є сукупністю правових норм, що регулюють особливу сферу відносин із приводу володіння, користування та розпорядження землею.

Право власності на землю можна розглядати не тільки як правовий інститут, а й як суб'єктивне право у вигляді сукупності повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження землею.

Загальні, найбільш важливі положення, що стосуються регулювання відносин власності на землю, відображені в Конституції України. Конституція гарантує право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою винятково відповідно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності на землю, які є рівними перед законом.

Специфіка відносин права власності на землю відображена у земельному законодавстві, зокрема, у Земельному кодексі України.

Земельний кодекс України (ст. 78) розкриває зміст права власності на землю як сукупність повноважень володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою.

Основним повноваженням власника є володіння землею, яке створює необхідні юридичні передумови для здійснення двох інших повноважень — користування та розпорядження. Володіти землею може і не власник, але тільки згідно з законом. Володіння землею здійснюється шляхом перенесення на місцевість проектів землеустрою з закріпленням меж земельної ділянки в натурі.

Право користування землею — це закріплена законом можливість господарської експлуатації землі і використання ІЗ корисних властивостей. Право користування тісно пов'язане з легітимністю володіння.

Право розпоряджатися землею — це встановлена законом можливість визначати юридичну долю земельної ділянки (право продавати земельну ділянку, дарувати її тощо).

Найбільш поширеним об'єктом права власності на землю є земельна ділянка — частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній розміщуються.

Земельний кодекс України визначає і суб'єктів права власності — осіб, яким земельні ділянки можуть належати на правах власності. Ними є:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо (через місцеві референдуми або через органи місцевого самоврядування (місцеві ради) — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Земельний кодекс України закріплює три форми власності на землю: приватну, комунальну і державну. Суб'єкти різних форм власності на землю є рівноправними.

Досить поширеною є приватна власність на землю, яка була запроваджена Законом України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. Земельний кодекс України визначає особливості права приватної власності на землю. Найбільш чисельною групою суб'єктів права приватної власності на землю є громадяни. За Земельним кодексом України 1992 р., тільки громадяни України могли бути приватними власниками земельних ділянок. Нині й іноземні громадяни, й особи без громадянства в низці визначених законом випадків можуть теж бути власниками земель в Україні.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, які раніше були надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Особливістю права приватної власності на землю громадян України є те, що вони мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок у власність тільки для конкретних цілей і не більше визначених законом розмірів, зокрема:

а) для ведення фермерського господарства;

б) для ведення особистого селянського господарства — не ! більше 2-х гектарів;

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;

г)для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25, у селищах — не більше 0,15, в містах— не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

Для вказаних цілей і не більше зазначених розмірів земельні ділянки громадянам України передаються безоплатно.

Суб'єктами права приватної власності на землю є також юридичні особи, але не всі, а тільки засновані громадянами України, та юридичні особи України. Вони можуть набувати земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г)за іншими підставами, передбаченими законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності тільки на землі несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, а також за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами та іноземними юридичними особами, протягом року підлягають відчуженню.

Право комунальної власності на землю як окрема форма власності Земельним кодексом України закріплена вперше.

Її суб'єктами є територіальні громади сіл, селищ, міст (жителі відповідного населеного пункту).

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, окрім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Земельний кодекс визначає перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, зокрема, землі загального користування населених пунктів, землі під залізницями, автомобільними шляхами, під об'єктами природно-заповідного фонду та ін.

Територіальні громади сіл, селищ, міст реалізують своє право власності на землі через відповідні органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради. Бони набувають землю у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності; прийняття спадщини; придбання за цивільно-правовими угодами.

Право державної власності на землі набувається і реалізується державою в особі органів державної виконавчої влади — Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, районних державних адміністрацій.

У державній власності перебувають усі землі України, окрім земель приватної та комунальної власності.

Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної ділянки.

У виняткових випадках іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій. Правовий режим таких земель визначається міжнародними договорами.

Право власності на земельну ділянку виникає після отримання її власником документа, що засвідчує право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації.

Право власності на земельну ділянку засвідчується державними актами.