Основи держави і права України - Ортинський В.Л. - 13.3. Процесуальна діяльність суду в цивільних справах. Цивільне судочинство

Цивільне судочинство або цивільна юрисдикція як вид процесуальної діяльності суду здійснюється відповідно до Конституції та Цивільного процесуального кодексу України. Під ними розуміють процедуру розгляду і вирішення судами справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, окрім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (п. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК). Суди також розглядають у порядку окремого провадження (вид непозовного цивільного судочинства) справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання фізичній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісти відсутньою чи оголошення її померлою;

4) усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;

7) передання безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

8) визнання спадщини від умерлого;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

10) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб.

Окрім цього, у порядку окремого провадження розглядаються ще справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст. 234 ЦПК).

Розгляд цивільних справ (судочинство) здійснюється судами загальної юрисдикції. Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

У системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих юрисдикцій. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України.

У нашій державі функціонує 754 суди, в яких працюють близько 6,5 тис. суддів. Судді щорічно розглядають у середньому 200 справ на місяць, а весь суддівський корпус розглядає 6 млн. справ на рік. При такому перенавантаженні суддів важко забезпечити високу якість праці. Тому виникає проблема розвантаження суддів, бодай за рахунок зменшення кількості адміністративних справ, яких доводиться розглядати складу суддів України щорічно понад 3 млн.

Окремі справи, що випливають із цивільних, трудових, житлових, земельних, пенсійних та інших правовідносин, розглядаються і вирішуються органами виконавчої влади, виконкомами місцевих рад, громадськими формуваннями. Тому потрібно з'ясувати поняття "підвідомчість" і "підсудність".

Підвідомчість означає розмежування компетентності між державними органами і громадськими організаціями (формуваннями) щодо вирішення цивільних та інших справ. Відповідна державна установа або громадська організація наділені повноваженнями розглядати і вирішувати лише ті питання, які віднесені до їх відання. У Цивільному кодексі під підвідомчістю судів розуміють коло цивільних справ, що підлягають розгляду і вирішенню судами.

Поняттям підсудності охоплюється розмежування юрисдикції (в розумінні компетенції) між різними судами. Суть підсудності зводиться до встановлення конкретного суду, який повинен вирішити відповідну справу. Підсудність, отже, означає розмежування юрисдикції (компетенції) між різними інстанціями, а також між судами однієї ланки стосовно розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ.

Підсудність прийнято поділяти на родову і територіальну. Родова підсудність характеризує юрисдикцію різних ланок судової системи щодо розгляду і вирішення цивільних справ у першій інстанції залежно від роду справи (предмета цивільного спору) або учасників правовідносин відповідної справи. Принцип цієї підсудності закріплено у ст. 107 ЦПК. Згідно з цією статтею, всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами, тобто місцевими судами як судами першої інстанції.

Територіальна підсудність означає розмежування юрисдикції щодо розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами однієї судової системи залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція. Територіальна підсудність має такі різновиди: загальну, альтернативну, договірну, виняткову і за пов'язаністю справ.

Принцип загальної територіальної підсудності сформульований у ст. 109 ЦПК. Відповідно до цієї статті, позови до фізичної особи пред'являються у суд за місцем п проживання, а позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їх місцем знаходження їх органу. Звідси зрозуміло, що цивільні справи повинні розглядатися у суді за місцем перебування відповідача (громадянина) чи за місцем розміщення юридичної особи (організації).

Альтернативною вважається підсудність, за якою позивачеві надається право вибору суду та до юрисдикції якої віднесено визначену законом категорію справ. Така підсудність у ст. 110 ЦПК названа підсудністю справ за вибором позивача, тобто у суді за місцем проживання позивача або відповідача. Вона встановлена для розгляду у суді справ за позовами про стягнення аліментів (коштів на утримання), про визнання батьківства відповідача; за позовами, що випливають з трудових правовідносин; за позовами про захист прав споживачів та деяких інших. Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи).

Виняткова підсудність означає, що позови з окремих категорій справ повинні пред'являтися для розгляду в суді, чітко встановлюваному законом. Оскільки така підсудність визначена імперативною (наказовою) правовою нормою, сформульованою в ст. 114 ЦПК, застосування інших видів територіальної підсудності для розгляду визначених у ній категорій справ є недопустимим. Це, в основному, справи про право власності на будівлі; пов'язані зі спадкуванням майна; користуванням земельною ділянкою.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у суді за місцем проживання фізичної особи-заявника. Це справи про встановлення, зокрема, таких фактів: а) перебування фізичної особи на утриманні спадкодавця або іншої особи; б) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або отримання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням; в) належності право встановлювальних документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої не збігається з даними, зазначеними у свідоцтві про народження або в паспорті.

Підготовка цивільних справ та їх розгляд у суді. Кожна особа має право в порядку, встановленому Цивільним процесульним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Процесуальним засобом реалізації права на звернення до суду в цивільній справі виступає позов (позовна вимога). Позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформляється і передається судді в порядку черговості. Отже, позов є процесуальним засобом заведення цивільної справи в суді. Право на позов як право на судовий захист охоплює два такі поняття; 1) право на пред'явлення позову; 2) право на задоволення позову. Особа, яка звертається до суду за захистом порушених майнових, трудових та деяких інших прав, називається позивачем, а інша фізична особа чи юридична особа, яка притягається до справи у зв'язку з пред'явленням до неї позивачем позовних вимог, називається відповідачем, Позивач і відповідач розглядаються як сторони у судовому процесі. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні й юридичні особи, а також держава. Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої й оформленої в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом.

Позовна заява до суду подається у письмовій формі з її копіями та копіями всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів. Неналежно оформлена позовна заява може бути підставою для постановлення суддею ухвали про залишення заяви без руху. Тому варто зазначити про вимоги, які пред'являються до неї. Позовна заява повинна містити:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місце знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий;

3) зміст позовних вимог;

4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

7) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. До позовної заяви також додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Якщо позовна заява подається представником позивача, до неї додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (ст. 119 ЦПК).

Не всі громадяни належно підготовлені для оформлення позовних вимог, юридично грамотного відстоювання своїх інтересів у судах при розгляді відповідної цивільної справи. Тому виникає потреба в процесуальному представництві.

У навчальній юридичній літературі цивільне процесуальне представництво визначається як такі юридичні відносини, за якими одна особа-представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Процесуальне представництво, або представництво у суді, є добровільним, законним, статутним чи представництвом на підставі статутів, положень.

Підготовка цивільних справ до судового розгляду. Після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. У справах позовного провадження особи, які беруть участь у справі, — це сторони, треті особи (які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, або які не заявляють самостійних вимог), представники сторін та третіх осіб.

Водночас із копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу судом надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а третій особі — копія позовної заяви.

Відповідач після отримання копії ухвали про провадження у справі та позовної заяви може подати суду письмове заперечення проти позову, а також пред'явити зустрічний позов.

З дня відкриття провадження у справі протягом одного місяця повинно бути призначено й проведено попереднє судове засідання. Воно має на меті з'ясування можливості врегулювання спору між сторонами до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Якщо спір на попередньому судовому засіданні не врегульовано, суд у порядку підготовки до судового розгляду справи, відповідно до ст. 130 ЦПК:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;

3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;

4) з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює терміни їх подання;

5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі фахівця, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;

6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;

7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів для забезпечення позову тощо.

Про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду, суд постановляє ухвалу.

Судовий розгляд цивільної справи. Метою діяльності суду щодо розгляду цивільних справ, тобто юрисдикції (судочинства), є захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави, встановлення об'єктивної істини у справі. Суд, будучи об'єктивним і неупередженим, створює необхідні умови для всебічного й повного дослідження обставин справи. У процесі його діяльності розкривається зміст і демократичний характер принципів процесуального права, які сприяють досягненню зазначеної мети.

Суд, який розглядає справу по суті, тобто суд першої інстанції, повинен безпосередньо дослідити докази у справі, заслухати пояснення осіб, які беруть у ній участь, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами, оглянути речові докази. Розгляд цивільної справи відбувається в судовому засіданні, в якому головує голова суду або суддя (у місцевому суді), голова, його заступник або суддя-доповідач (в інших судах). Згідно зі ст. 160 ЦПК, під час одноособового розгляду справи в суді першої інстанції головуючим є суддя, який розглядає справу. У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання й оголошує, яка справа розглядатиметься. Оголошує склад суду, а також прізвища експерта, перекладача, фахівця, секретаря судового засідання і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, право заявляти відводи.

Розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з'ясовується, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укладати мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду.

Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі. Разом із тим, суд досліджує докази, допитує свідків, оголошує висновок експерта, пропонує сторонам та іншим особам дати додаткові пояснення для доповнення матеріалів справи.

Вислухавши додаткові пояснення і вирішивши заявлені при цьому клопотання осіб, які беруть участь у справі, суд постановляє ухвалу про завершення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів"

У судових дебатах виступають з промовами особи, які беруть участь у справі. Першим повинен виступати позивач або його представник. Промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки належить відповідачеві та його представникові.

Після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. Судові рішення викладаються удвох формах: 1) ухвали; 2) рішення. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після судового розгляду. Відповідно до ст. 215 ЦПК, рішення суду повинно складатися з такого:

1. Вступної частини із зазначенням:

— часу та місця його ухвалення;

— найменування суду, що ухвалив рішення;

— прізвищ та ініціалів секретаря судового засідання;

— імен (найменувань) сторін, які брали участь у справі;

— предмета позовних вимог.

2. Описової частини із зазначенням:

— узагальненого викладу позиції відповідача;

— пояснень осіб, які беруть участь у справі;

— інших доказів, досліджених судом.

3. Мотивувальної частини із зазначенням:

— встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин;

— мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;

— чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;

— назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

4. Резолютивної частини із зазначенням:

— висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю або частково;

— висновку суду щодо суті позовних вимог;

— розподілу судових витрат;

— терміну й порядку набуття рішенням суду законної сили та його оскарження.

Весь процес (уся процедура) судового засідання щодо розгляду справи повністю фіксується за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Водночас із проведенням фіксування технічними засобами секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання.

Цивільно-процесуальні терміни. Процесуальна діяльність суду, вчинення процесуальних дій учасниками судового процесу, зокрема, оскарження ними судових рішень та ухвал в апеляційному і касаційному порядку, відбувається у встановлені законом терміни. Термін як період у часі має важливе значення в забезпеченні гарантованості та детального судового захисту суб'єктивних прав громадян і юридичних осіб. Пропуск терміну позовної давності в цивільному чи трудовому праві є підставою для відмови у задоволенні позову. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. Особа у межах такого терміну може захистити своє порушене право в суді шляхом пред'явлення позову. Правова норма, яка встановлює цей термін, міститься в Цивільному кодексі, а отже, є нормою матеріального права.

Цивільні процесуальні терміни — це встановлені законом або призначені судом терміни, у межах яких повинні розглядатися цивільні справи в судах і вчинятися окремі процесуальні дії судом, учасниками процесу, органами виконання судових рішень. Згідно зі ст. 67 ЦПК, терміни, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом, — встановлюються судом. Терміни, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням терміну, встановленого законом або судом. Суд поновлює або продовжує термін, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущений з вагомих причин.

Найбільший загальний інтерес викликають встановлені законом процесуальні терміни стосовно розгляду цивільних справ у суді та оскарження судових рішень і ухвал в апеляційному та касаційному порядку.

Відповідно до ст. 157 ЦПК, суд розглядає справи протягом розумного терміну, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця.

Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження (ст. 294 ЦПК). Право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки. Ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду в більшості випадків.

Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, Апеляційний Суд України.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції Апеляційний суд має право:

1) постановити ухвалу суду про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;

2) скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;

3) змінити рішення;

4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закрити провадження у справі або залишення заяви без розгляду;

5) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду першої інстанції і скерувати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

За наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції апеляційний суд має право:

1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали без змін;

2) скасувати ухвалу й постановити нову ухвалу;

3) змінити ухвалу;

4) скасувати ухвалу й передати питання на новий розгляд суду першої інстанції.

За Законом України "Про судоустрій України", Апеляційний суд України передбачено створити для того, щоб учасники процесу у справах, розглянутих у першій інстанції апеляційними загальними судами, не були позбавленими права на апеляційне оскарження.

Щодо касаційної скарги, то вона може бути поданою до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набуття чинності рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Суд касаційної інстанції має повноваження стосовно оскаржуваних рішень та ухвал апеляційного суду, які має останній щодо рішень та ухвал суду першої інстанції (місцевого загального суду).

Рішення місцевих загальних судів набувають чинності після закінчення терміну подання заяви про апеляційне оскарження у разі, якщо такої заяви не було подано. Якщо ж було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана протягом 20 днів після зазначеної заяви, рішення суду набуває чинності після закінчення вказаного терміну.

Порядок і терміни виконання судових рішень. Умови й порядок виконання судових рішень судів та інших органів (посадових осіб), що, відповідно до чинного законодавства, підлягають примусовому виконанню у разі їх невиконання в добровільному порядку, визначені Законом Україні "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. Згідно зі ст. 20 цього Закону, виконавчі дії проводяться державним виконавцем за місцем проживання, місцем праці боржника або розміщення його майна. Якщо боржником є юридична особа, то виконання проводиться за місцем розміщення його постійно діючого органу або майна.

Підставами відкриття виконавчого провадження є:

1) заява стягувача або його представника про примусове виконання рішення, на основі якого виписується виконавчий документ;

2) заява прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави у суді.

Виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі терміни:

— виконавчі листи та інші документи протягом трьох років;

— накази господарських судів, посвідки комісій з трудових спорів, постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення — протягом трьох місяців;

— інші виконавчі документи — протягом року.

Перебіг термінів для виконання судових рішень розпочинається з наступного дня після набуття рішенням чинності.

Виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії та виконувати рішення, не пов'язані з реалізацією майна боржника, не пізніше, аніж у двомісячний термін з дня надходження виконавчого документа. Однак рішення про стягнення аліментів, заробітної платні в межах платежів, нарахованих за один місяць, а також про поновлення на роботі чи на попередній посаді незаконно звільненого або переведеного працівника підлягають негайному виконанню. Виконання провадження вважається завершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, що прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника.

У разі невиконання у встановлений державним виконавцем термін без вагомих причин рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, державний виконавець, відповідно до ст. 87 Закону "Про виконавче провадження", виносить постанову про накладення штрафу на боржника в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо фізичних осіб, і від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо посадових осіб, та призначає новий термін виконання.

Постанова державного виконавця про накладення штрафу затверджується начальником відповідного відділу Державної виконавчої служби.

На Державну виконавчу службу покладено також обов'язок виконувати рішення Європейського Суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини". Рівно ж названою службою виконуються інші рішення іноземних судів та арбітражів. Згідно зі Законом України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" від 29 листопада 2001 р.1, рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародним договором України.

Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набуття ним чинності, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом терміну, що перевищує три роки, яке може бути пред'явлено до виконання впродовж усього терміну проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.