Право - Оуенз К. - 7.6.3. Розмежування простих тверджень і договірних умов

Одна зі складнощів, що виникають в англійському праві, пов'язана з тим, що речення, які сторони угоди кажуть чи пишуть у зв'язку з контрактом, не обов'язково вважаються частиною контракту. Натомість вони можуть бути "дутою" рекламою (або вихваленням) чи простим твердженням.

7.6.1. "Дута" реклама

Вивчаючи "намір створити правові відносини" ми бачили, що ті, хто дає рекламні оголошення, схильні перебільшувати достоїнства своїх товарів чи послуг. За умови, що їхні заяви зроблено "загалом кажучи" і вони істотною мірою є справою поглядів, той, хто робить таку заяву, не нестиме відповідальності за законом, якщо заява виявиться необґрунтованою. Причина цього полягає в тому, що англійське право завжди давало тим, хто розміщує рекламні оголошення, певну свободу у формулюванні заяв, у яких вони вихваляють товар.

Малоймовірно, що це може спричинювати серйозні труднощі, коли йдеться про більшість контрактів. Ніхто ж насправді не вірить, що "Судсо" миє чистіше" або що коли людина п'є той чи інший сорт пива, то набуває надприродних здібностей. Однак, якщо заява зроблена конкретніше (наприклад, як у справі "Карболік Смоук Болл Ко"), рекламні Заяви можуть розглядатись як договірні обіцянки або твердження.

7.6.2. Прості твердження

Часто одна сторона робить заяву (усну чи письмову) з метою спонукати іншу сторону укласти з нею контракт. У такому випадку, якщо лише заява не є "дутою" рекламою, можна припустити, що заява стає умовою контракту. Однак це необов'язково буде так. Заява може бути простим твердженням. Просте твердження, яке виявиться фальшивим, називається введенням в оману.

Часто важко вирішити, чи є заява договірною умовою, чи це просте твердження. Однак зробити це необхідно, бо принципи, на основі яких обирається засіб судового захисту при порушенні контракту, відрізняються від тих, які суд застосовує, визначаючи засіб захисту при введенні в оману. Засіб судового захисту при порушенні контракту залежить або від серйозності порушення, або від важливості порушеної умови, і відповідальність при цьому пряма (тобто вона виникає незалежно від того, чи припустилася інша сторона якоїсь помилки). З іншого боку, засіб судового захисту при введенні в оману залежить від стану думок заявника в момент, коли він зробив свою заяву. І хоча нині ці два підходи можуть дати практично один і той самий результат, так буває не завжди. (Див., напр., справу Оскар Чесс проти Вільямс (1957 р.), у якій В. зробила фальшиву заяву про вік машини, яку вона продала позивачеві. Якби заява В. про вік машини була розцінена як договірна умова, позивач мав би право на відшкодування збитків. Але було прийнято рішення, що то було просте твердження, і позивач не одержав ніякого засобу судового захисту взагалі. Зауважте, що попри те, що закон про введення в оману з часу цієї справи зазнав змін, якби цю справу слухали сьогодні, її результат

був би, швидше за все, таким самим. Візьміть до уваги також, що, розглядаючи відшкодування збитків при введенні в оману, присуджуваного на основі делікту, суд керується іншими принципами, ніж присуджуючи відшкодування збитків при порушенні контракту.)

Більше того, хоч твердження про майбутні наміри може дорівнювати договірній умові, воно не може вважатися введенням в оману, якщо заявник змінив свою думку після того, як зробив заяву. У такому разі знову-таки для того, кому зробили заяву, вигідніше, якщо цю заяву буде визнано договірною умовою.

7.6.3. Розмежування простих тверджень і договірних умов

Різниця між ними залежить від думки суду, яку він, поглянувши на справу об'єктивно, матиме стосовно намірів сторін. Суд повинен вирішити, чи мала сторона, яка зробила заяву, намір дати договірну обіцянку (див. справу Хейлбат Саймонс проти Баклтона (1913 р.)). У цій справі апелянти, які були торговцями каучуком у Лондоні, підписалися на значну кількість акцій компанії "Філісока Раббер енд Прод'юс Естейтс". Вони дали вказівку Дж. (менеджеру їхньої Ліверпульської філії) дістати форми заяв на акції в Ліверпулі. Дж. у розмові з В. згадав назву компанії. Згодом Б. зателефонував Дж. з контори В. і сказав: "Я так зрозумів, що ви купуєте каучукову компанію", — на що Дж. відповів "так". Тоді Б. запитав у Дж., чи має він які-небудь проспекти. Дж. сказав, що не має. На це Б. запитав, чи все з нею в порядку. Дж. відповів: "Ми S купуємо". Б. сказав: "Для мене цього цілком досить". Після цього Б. придбав велику кількість акцій компанії.

Деякий час акції продавалися за ціною вище номіналу, але коли з'ясувалося, що на плантації, яка згідно з проспектом буцімто належала компанії "Філосола, не вистачає каучуконосних дерев, ціна на акції впала. Б. подав позов із звинуваченням у навмисному введенні в оману, заявивши, що істотною умовою контракту було те, що товариство є каучуковою компанією, а насправді воно нею не було. Справа розглядалася журі, яке ухвалило, що ніякого введення в оману не було. Однак воно прийняло рішення, що компанію справді не можна описувати як каучукову і що апелянти Дж. дали договірну обіцянку в тому сенсі, що то була каучукова компанія. Таким чином, суддя присудив Б. відшкодування збитків за порушення контракту. Палата лордів прийняла рішення, що заява про те, що компанія була каучуковою, не містила наміру, що це має бути договірна обіцянка. Б. головним чином цікавився, чи з компанією "все в порядку", а не тим, каучукова це компанія або ні. Вимогу Б. про відшкодування збитків було відхилено.

Є певні фактори, які застосовуються судами для з'ясування намірів сторін.

1. Робиться припущення, що документ, який виглядає як завершений контракт, насправді є контрактом у цілому.

Це випливає з правила про виключення усних доказів. Згідно з цим правилом докази, що доповнюють, змінюють документ чи суперечать йому, не беруться до уваги. Тож усні заяви, не внесені до документа, розглядатимуться переважно як твердження, а не як договірні умови.

Наприклад, у справі Вайттінгтон проти Сіла Хейна (1900 р.) компанію, яка займається вирощуванням першосортної птиці, спонукали взяти в оренду ділянку землі на підставі усної заяви про те, що земля в належному санітарному стані. Насправді ж там необхідно було виконати великий обсяг робіт з організації стоку. Позивач подав позов, вимагаючи відшкодування збитків за порушення контракту та його анулювання на підставі введення в оману. Позивачеві присудили право анулювати контракт на підставі введення в оману, але не відшкодування збитків за порушення контракту.

У справі Рутледж проти Маккея (1954 р.) мотоцикл був уперше зареєстрований 17 жовтня 1930 р. Один із власників значно модернізував машину так, що вона в багатьох відношеннях виглядала як пізніша модель, і зумів дістати новий технічний паспорт з датою реєстрації 9 вересня 1941 р. Нинішній продавець придбав машину після того, як це сталося, і не ніс ніякої відповідальності за неправильний запис дати реєстрації в журналі обліку. 23 Жовтня 1943 р. продавець у відповідь на запитання потенційного покупця (позивача) сказав, що мотоцикл зареєстровано наприкінці 1941 р. або в 1942 р. 30 жовтня продавець і позивач уклали контракт продажу і підписали меморандум про взаєморозуміння, в якому не була вказана дата реєстрації. Покупець з'ясував справжню дату і подав позов на продавця за порушення контракту. Рішення: заява про дату реєстрації була простим твердженням, а не договірною умовою. Оскільки в той час не було передбачено засобу судового захисту при ненавмисному введенні в оману, позивач програв справу.

Однак суди прагнули обійти це правило, щоб у певних ситуаціях мати можливість здійснити правосуддя. Вони робили це двома шляхами.

А. Суд ухвалює, що письмовий документ не становить усього контракту, тобто контракт складається як з письмового документа, так і з усних тверджень.

Приклад застосування цього підходу можна знайти в справі "Квікмейд Рентал Сервісис" проти Pica, "Тайме" (22 квітня 1970 p.). У цій справі агент з продажу фірми "Квікмейд" переконав п. Pica підписати контракт оренди автомата для продажу напоїв, який передбачалося встановити перед входом до авторемонтної майстерні п. Pica, розміщеної на шляху до багатьох інших майстерень. Щоб розвіяти побоювання п. Pica щодо конкуренції з боку автоматів, встановлених біля інших майстерень, агент з продажу пообіцяв п. Рісу, що жоден інший автомат не буде встановлений на тій самій дорозі. П. Ріс був розчарований, коли з'ясував, що через три місяці після цієї обіцянки біля іншої майстерні на тій самій дорозі був установлений ще один автомат, навіть більше, — той автомат був встановлений у зручнішому місці. Через це, а також оскільки він мав проблеми зі своїм автоматом, п. Ріс перестав вносити орендну плату. Компанія подала позов на п. Pica, заявивши, що обіцянка не встановлювати інші автомати не була умовою контракту. (Це не було також і введенням в оману, оскільки згідно з широко розкритикованим правовим казусом заява про майбутні наміри не може бути введенням в оману, хіба що можна довести, що в момент, коли її було зроблено, заявник не мав такого наміру.) Апеляційний суд ухвалив, що твердження про не встановлення інших автоматів на тій самій дорозі було умовою контракту, попри те, що її не було внесено в письмову угоду про оренду. Більше того, ця умова була істотною умовою контракту, і порушення цієї умови надає п. Рісу право скасувати контракт.

У справі "Волкер Проперті Інвестментс" проти Волкера (1947 р.) відповідач найняв у позивачів квартиру. Під час переговорів він сказав, що якби він найняв квартиру, то користувався б також двома кімнатами в цокольному поверсі, а також садом. Це було узгоджено усно, а в угоді про це згадано не було. Рішення Апеляційного суду: угода найму і усна домовленість мають розглядатися як одне ціле, що й становить повний контракт.

Б. Суд може ухвалити, що усна угода становить окремий додатковий контракт (тобто контракт, який доповнює письмову угоду). Це альтернативний метод досягнення того самого ефекту, як і при зазначеному вище підході а), більше того, при такому підході менше порушуються правила, визначені договірним правом.

У справі Де Лассаль проти Гілфорда (1901 р.) позивач найняв будинок відповідача. Під час переговорів позивач сказав, що не приступить до виконання угоди, доки відповідач не запевнить його, що каналізація в порядку. Відповідач завірив позивача в цьому, після чого позивач розпочав оренду. В угоді оренди не було ніякої згадки про каналізацію, яка насправді була не в порядку. Позивач подав позов у суд за порушення контракту. Рішення: усне твердження про каналізацію було окремим допоміжним контрактом, яким відповідач давав зрозуміти позивачу: "Я обіцяю привести в порядок каналізацію, щоб він в обмін на це підписав орендну угоду". Позивач мав право на відшкодування збитків за порушення відповідачем додаткового контракту.

У справі Коучмен проти Хілла (1947 р.) на аукціон була виставлена телиця, яка належала відповідачеві. У каталозі про худобу зазначалося, що вона "непокрита". Позивач попросив у аукціоністів і власника підтвердити, що телиця "непокрита", і коли вони це зробили, позивач придбав цю телицю. Насправді вона не була "непокритою", і невдовзі після цього загинула від того, що носила теля в занадто молодому віці. Рішення Апеляційного суду: або там був додатковий контракт з обіцянкою, що телиця "непокрита", або документи становили лише частину контракту, і до них можна було додати усні заяви, щоб одержати повний контракт.

2. Якщо твердження істотно випереджає контракт у часі, то, як правило, його трактуватимуть як твердження, а не як договірну умову.

У справі Хопкінс проти Тенкерея (1854 р.) заяву, зроблену за день до аукціону, було визнано простим твердженням, а не договірною умовою. Більше того, суд мав думку, що якби заява вважалася договірною умовою, то це дало б позивачеві перевагу перед іншими учасниками аукціону. У справах Коучмен проти Хілла та Харліне проти Едді (1951 р.) відповідні заяви були зроблені незадовго перед укладенням контракту. Справа Харлінг проти Едді — це ще одна аукціонна справа, в якій поява перед учасниками аукціону телиці, яка виглядала хворою, ні в кого не викликала інтересу. Ніхто не торгувався за неї. Тоді власник сказав, що з нею все в порядку і він повністю за це ручається. Позивач придбав її, а через три місяці вона померла від туберкульозу. Позивач подав у суд за порушення контракту. Проблемою для позивача був пункт 12 надрукованих умов продажу, в якому передбачалося, що жодна тварина не продавалася з "гарантією", хіба що за рахунок покупця. Тим не менше Апеляційний суд ухвалив рішення, що заява, зроблена під час аукціону, є договірною умовою.

У згаданій вище справі Рутледж проти Маккея додатковою підставою для того, щоб заяву відповідача про рік виготовлення мотоцикла вважати за просте твердження, було те, що її зроблено за тиждень до укладення контракту. Однак в ірландській справі Ска-вел проти Ріді (1913 р.) (справа розглядалася Палатою лордів) від заяви до укладення контракту минуло три тижні, однак заяву було визнано частиною контракту.

3. Якщо заяву було зроблено кимось, хто не має спеціальних знань, тому, хто такі знання має, то таку заяву, як правило, не трактують як договірну умову.

У справі Оскар Чесс проти Вільямс (1957 р.) відповідачка обміняла з доплатою новий автомобіль "хіллман мінкс" на уживаний "морріс". У технічному паспорті "морріса" в графі "рік виготовлення" було записано 1948 p., і відповідачка підтвердила це. Тож позивач дав їй доплату в сумі 290 фунтів стерлінгів. Через 8 місяців позивач з'ясував, що насправді "морріса" виготовили не в 1948 p., а в 1939 р. (специфікація моделі не змінилася за роки окупації через війну). Технічний паспорт було навмисно підроблено, очевидно, попереднім власником. Тож доплата мала становити лише 175 фунтів стерлінгів. Позивач вимагав через суд відшкодування збитків у сумі 115 фунтів стерлінгів — різницю між сумою, яку він заплатив пані В., та справжньою ціною "морріса". Заява про рік виготовлення "морріса" була зроблена одночасно з досягненням угоди про новий "хіллман". У письмовій формі нічого не було. Тож, на перший погляд, все свідчило на користь позивача. І саме так вирішив справу суддя окружного суду. Однак його рішення було скасоване Апеляційним судом, який визнав вирішальним фактором те, що заяву було зроблено особою-нефахівцем, якій бракувало спеціальних знань про машини, особі, яка була автомобільним спеціалістом. Таким чином, позивач не мав права на відшкодування збитків у зв'язку з порушенням контракту.

4. Якщо, з іншого боку, заяву зробила особа, яка має спеціальні знання, особі, яка таких знань не має, то така заява, як правило, трактуватиметься як договірна умова.

У справі "Дік Бентлі Продакшнс" проти Харольда Сміта (1965 р.) Бентлі попросив Сміта знайти йому надійний автомобіль "бентлі". Сміт сказав, що має таку машину і що вона пройшла лише 20 тис. миль після заміни двигуна і коробки швидкостей. Бентлі проїхався нею трохи і купив машину. Насправді ж вона пройшла після заміни двигуна та коробки швидкостей 100 тис. миль і була в незадовільному стані. Рішення: заява відповідача була договірною умовою. Ось як висловився лорд-суддя Деннінг:

"Тут ми маємо справу з дилером паном Смітом, який був у змозі знати або, принаймні, з'ясувати історію машини. Він міг дістати ці дані в письмовій формі у виробників".

Складається враження, що лорд-суддя Салмон виніс своє рішення, виходячи з концепції додаткового контракту. Однак зрозуміло, що краща обізнаність відповідача була вирішальним фактором того, що заяву про двигун і коробку швидкостей було визнано договірною умовою.