Право - Оуенз К. - 8.6.2. Звичайна практика ведення ділових операцій

Суперечливим аспектом "гаданого оповіщення" є те, що воно може виникнути в результаті звичайної практики ділових операцій між сторонами. У справі Сперлінг проти Бредшоу (1956 р.) позивачі — власники складу, з якими відповідач мав ділові відносини протягом багатьох років. Відповідач доставив на склад позивача для зберігання 8 бочок апельсинового соку. Згодом він одержав письмовий документ (який позивач називав "Звіт про розвантаження") з підтвердженням одержання бочок. Документ відсилав одержувача до "умов контракту ", надрукованих на зворотному боці. Одна з цих умов передбачала звільнення позивача від відповідальності за "будь-які втрати або шкоду, спричинені недбалістю, неправильними діями чи недотриманням правил" з боку власників складу чи персоналу. Коли відповідач прибув, щоб забрати бочки, деякі з них були порожніми, деякі сильно текли, а в деяких була брудна вода. Відповідач відмовився оплатити зберігання, і позивач подав на нього в суд. Відповідач подав зустрічний позов, вимагаючи відшкодування збитків за порушення невисловленої умови про те, що позивач повинен належним чином дбати про виконання контракту, а в іншому разі відповідати за недбалість. Позивач стверджував, що умова про звільнення від відповідальності звільняє його від неї. Відповідач заявляв, що умова про звільнення від відповідальності з'явилася надто пізно в ході операції. Водночас відповідач визнавав, що багато разів одержував аналогічні "звіти про розвантаження", але ніколи не завдавав собі клопоту їх прочитати. Рішення Апеляційного суду: відповідач був зв'язаний умовою про звільнення від відповідальності, оскільки тривалий час, протягом якого він мав справи з відповідачем, достатній, щоб ішлося про належне оповіщення.

Попри критику цього правила і спроби обмежити його дію (особливо в рішенні лорда Девліна у справі Маккатчеон проти Мак-брайна (1964 р.)), в якому цей судця зауважив, що сторона, яка прагне покладатися на умову про звільнення від відповідальності, має довести фактичну, а не гадану поінформованість, коли йдеться про попередні ділові операції), зрозуміло, що норма про гадану обізнаність, яка спирається на попередню практику ділових операцій, вже міцно закріпилася в праві.

У справі "Бритіш Крейн Хає Копри" проти "Іпсвіч Плант Хае Лтд" (1975 р.) Апеляційний суд пішов іще далі, включивши до контракту умову на підставі того, що обидві сторони займалися одним і тим самим бізнесом. У цій справі й позивачі, й відповідачі були компаніями, які здають в оренду землерийне спорядження. У відповідачів виникла нагальна потреба у крані. Вони домовилися по телефону з позивачами про оренду такого крана. Була досягнута домовленість про орендну плату, але про умови оренди не згадувалося. У позивачів було заведено встановлювати умови, тож вони надіслали відповідачам друковану форму з умовами і попросили її підписати. Одна з умов передбачала, що відповідачі нестимуть відповідальність за всі витрати, пов'язані з використанням крана Ще до того, як відповідачі підписали форму, кран загруз у м'якому ґрунті, причому не з вини відповідачів. Позивачі подали позов, вимагаючи, щоб відповідачі покрили витрати, пов'язані з приведенням крана до ладу. Відповідачі заявили, що умова про відшкодування не була частиною контракту. Рішення Апеляційного суду: оскільки відповідачі самі застосовували аналогічну умову (як і всі інші компанії в цьому бізнесі), то слід вважати, що вони уклали контракт на умовах бізнесу відповідача.

(Примітка: одна з причин визнання Апеляційним судом умови про відшкодування частиною контракту полягає в тому, що сторони мали однакову ринкову позицію. Після ухвалення Закону про несправедливі умови контрактів 1977 p., очевидно, це й може розглядатись як причина, з якої умову доцільно було внести в контракт, але це не дає відповіді на запитання, чи була вона до нього внесена. Видається, що вирішальним чинником, який привів до включення умови в контракт, була не стільки рівність ринкової позиції, скільки той факт, що обидві сторони займалися одним і тим самими бізнесом, тож були всі підстави сподіватися, що відповідачі знали, що такі умови є стандартними при оренді важкого крана, про який тут ідеться.)

У контрактах за участю споживачів суди рідше приймали рішення про внесення до них небажаної для споживача умови про звільнення від відповідальності на підставі звичайної практики ведення ділових операцій. У справі Холлієр проти "Рамблер Моторс" (1972 p.) X. зателефонував до компанії Р. і запитав, чи можуть там полагодити його машину. Р. погодилася. У автомайстерні Р. машина була пошкоджена вогнем через недбалість P. X. подав позов, вимагаючи відшкодування збитків у зв'язку зі своєю втратою. Протягом попередніх п'яти років він уже три чи чотири рази мав справу з компанією і щоразу підписував форму, в якій була зазначено: "Компанія не відповідає за спричинені вогнем пошкодження автомобілів клієнтів у приміщенні". Тож Р. заявив, що X. був зв'язаний умовою про звільнення від відповідальності, попри те, що цього разу його не попросили підписати форму, в якій містилася ця умова. Рішення Апеляційного суду: кількість операцій була недостатньою, щоб вважатися практикою ведення ділових операцій і в будь-якому разі формулювання контракту не було достатньо чітким, щоб виключити відповідальність за недбальство.

У справі Маккатчеон проти Макбрайна (1964 р.) свояк Мак-катчеона Макспорран доставив машину Маккатчеона на судно Макбрайна. Через недбалість персоналу судно напоролося на підводну скелю і затонуло. Маккатчеон подав позов за втрату своєї машини. Макбрайн заявив, що на цей контракт про перевезення поширюється дія пункту 19 про умови перевезення, яка передбачає звільнення від відповідальності за будь-які втрати, викликані їхньою недбалістю. Макспорран постійно переправляв машину свого свояка, і часом його просили підписати "попередження про ризик", в якому зазначалася умова пункту 19, а часом — ні. Цього разу його не просили це зробити. Проте, заявив Макбрайн, умова пункту 19 була включена в цей контракт на підставі звичайної практики ведення операцій між сторонами. Рішення Палати лордів: умова пункту 19 не була включена в нинішній усний контракт, а тому Макбрайн ніс відповідальність. Троє суддів дотримувалися думки, що нинішній контракт, будучи усним, відрізнявся від попередніх письмових контрактів і що немає підстав для припущення, що умова про звільнення від відповідальності була включена до нього. Двоє з них вважали, що практика ведення ділових операцій між сторонами не була незмінною, оскільки Макспоррана декілька разів просили підписати попередження про ризик, а часом не зверталися до нього за підписом на письмовому контракті.