Право - Оуенз К. - 12.3.1. Коли контракт є недійсним?

Суди розрізняють дві ситуації:

а) коли, попри хибне уявлення про ідентичність особи іншої сторони, особа, у якої склалося таке хибне уявлення, все одно мала намір укласти контракт з особою, з якою вона його по суті уклала. (У такому разі контракт буде просто таким, що може бути заперечений на підставі введення в оману.);

б) коли сторона, яка має хибне уявлення, мала намір укласти контракт лише зі стороною, за яку себе видавала ця особа при укладенні контракту. У такому разі контракт буде недійсним на підставі хибного встановлення особи.

Цей тест є "об'єктивним", тобто йдеться про те, чи дійшла б розважна третя сторона висновку, що сторона, яка помиляється, мала намір укласти контракт з особою, яка ввела и в оману щодо своєї особи, чи, може, вона мала намір укласти контракт лише з особою, за яку себе видавав шахрай.

Приймаючи рішення з такого питання, суди, як правило, наголошували на лише одному чиннику як критерії для рішення. Вони запитували: "Чи мала особа іншої договірної сторони фундаментальне значення для особи, яка припустилася помилки?" Якщо так, то контракт є недійсним. Якщо ні, то він є лише таким, що може бути заперечений.

Не дивно, що принципи, застосовувані для відповіді на таке досить широке запитання, породили багато побіжних висловлювань суддів і спонукали авторів посібників запропонувати власні тести (деякі з яких мають мало спільного з тим, як суди на практиці розв'язують це питання). Ми можемо, однак, наважитися зробити такі пропозиції.

1. Контракт не може бути недійсним на підставі хибного встановлення особи, якщо сплутано дві різні особи.

У справі "Кінгс Нотрон Метал Ко" проти "Едридж, Меррет енд Ко" (1897 p.) позивачем була компанія — виробник металу з Вустершира. Вона одержала листа з Шеффілда від "Халлам енд Ко". Лист був написаний на бланку із зображенням великого заводу і повідомляв, що компанія має склади в Белфасті, Генті та Ліллі. У листі містився запит про розцінки на поставку партії мідного заклепувального дроту. Розцінки було вислано, а потім одержано і доставлено замовлення. За товар не заплатили. Згодом з'ясувалося, що товар був проданий відповідачам особою на ім'я Волліс, яка в ділових колах вважалася засновником "Халлам енд Ко". Відповідачі придбали товар добросовісно, Позивачі подали позов, вимагаючи повернення товару. Вони заявляли, що їхній контракт з Воллісом недійсний, бо вони мали намір укласти контракт з "Халлам енд Ко", а не з Воллісом. Рішення: між позивачем і Воллісом, котрий у бізнесі послуговувався назвою "Халлам енд Ко", був контракт про продаж товару. Фігурувала лише одна особа, а отже, з усього видно, що позивач повинен був мати намір укласти контракт з цією особою, тобто особою, яка писала листи. Отже, контракт не був недійсним. Він був таким, який можна заперечувати на підставі шахрайства. Це означає, що безвинна третя сторона одержала беззаперечний титул на товари.

З цією справою контрастує справа Соулер проти Поттер (1940 p.). Відповідачка, відома на той час як Бнн Робінсон, було засуджена за порушення громадського порядку в кафе. Невдовзі після цього вона під іменем Бнн Поттер виявила бажання взяти в оренду нерухомість позивача. Агент з нерухомості, який діяв від імені пані Соулер, на переговорах про оренду заявив, що він пам'ятає про звинувачення

Енн Робінсон і не мав би справи з Енн Поттер, якби знав, що вона насправді є Енн Робінсон. Було ухвалено рішення, що контракт є недійсним через помилку, хоч рішення критикували на тій підставі, що є лише одна особа, яка часом називала себе Енн Робінсон, а часом — Енн Поттер (див. наприклад, Cheshire, Fifoot and Furmston, "Law of Contract", 12th edn, p. 252).

Примітка: коли, яку даному разі, беруть участь лише дві сторони, то позивач рідко вимагає визнання контракту недійсним. Це пов'язано з тим, що позивач, як правило, вимагає розірвання контракту, а цього можна досягти на підставі факту введення в оману. Проте слід пам'ятати, що введення в оману уможливлює заперечення контракту в суді, тобто контракт є чинним, поки не буде розірваний. У справі Соулер проти Поттер позивачка прагнула відшкодування збитків за порушення права володіння за час від моменту укладення контракту. Вона могла б мати право на це, якщо контракт був недійсний від самого початку. Якщо контракт був такий, що може заперечуватися в суді, Поттер мала б право займати приміщення до часу розірвання контракту, а отже, до цього моменту вона права володіння не порушувала.

2. Контракт не буде недійсним, якщо при об'єктивному погляді на справу суд дійде висновку, що особа, котра мала хибне уявлення стосовно особи, з якою вона має справу, мала намір укласти контракт з третьою особою і лише з цією третьою особою.

Прецедентом тут є справа Канді проти Ліндсея (1878 р.). У цій справі шахрай на ім'я Бленкарн мав приміщення на Вуд Стріт у Чипсайді. На тій самій вулиці перебував концерн "Бленкірон енд Ко", який користувався заслуженою повагою. Він надіслав до Л. у Белфаст замовлення на велику партію носовичків, причому підписуючись, так написав своє ім'я, що воно виглядало як "Бленкірон енд Ко". Одержавши замовлення, він продав хусточки К. і привласнив виручку. Л. порушив справу проти К., звинувативши його в делікті привласнення, заявивши, що його контракт з Бленкарном був недійсним і носовички і далі належать йому. Рішення Палати лордів: Л. мав намір укласти контракт з "Бленкірон енд Ко". Оскільки Бленкірон нічого не знав про контракт, значить мала місце несправедливість, а отже, це те саме, якби Б. вкрав товар, тобто товар все ще належить Л.

Цей момент ілюструють дві ще давніші справи: справа Боултон проти Джонса (1857 p.), коротко викладена вище, та справа Хард-ман проти Бута (1863 р.). У цій справі один із позивачів прийшов до контори фірми "Томас Генделл енд Ко". Там Едвард Генделл, син власника фірми, зробив йому замовлення на товари. Едвард Генделл запевнив позивача, що замовляє товари від імені фірми "Томас Генделл" і дав позивачеві одну з карток фірми. Позивач надіслав товари на адресу фірми "Томас Генделл енд Ко" (рахунок-фактуру було виставлено на "Едвард Генделл енд Ко"), де Едвард Генделл перехопив їх і віддав у заставу відповідачеві як зустрічне задоволення за аванс, виданий відповідачем фірмі, що належала Едварду Генделлу та особі на ім'я Тодд. Позивачі порушили справу проти відповідачів, звинувативши їх у привласненні товарів. Рішення: між позивачами і Едвардом Генделлом не було контракту, бо позивачі не мали наміру укладати контракт ні з ким, окрім фірми "Томас Генделл енд Ко".

3. Якщо сторони особисто присутні при укладенні контракту, то є презумпція prima facia, що особа, яка помиляється щодо особистості іншої особи, мала намір укласти контракт з особою, яка фактично перебуває перед нею, а не з відсутньою третьою стороною. Цю презумпцію, однак, можна спростувати за наявності доказів, що особа, яка помиляється, насправді мала намір укласти контракт з відсутньою третьою стороною.

Таке тлумачення закону, здається, в XIX столітті не мало місця. Воно виникло в 1919 р. у справі Філліпс проти Брукса і, мабуть, стало результатом процесу вироблення юридичної політики: було відчуття того, що якщо одна з двох безвинних осіб має постраждати від шахрайства третьої особи, то потерпіти має особа, яка сприяла шахрайству, довіривши товари третій стороні й не доклавши необхідних зусиль для перевірки її надійності.

У справі Філліпс проти Брукса (1919 p.) шахрай на ім'я Норт зайшов до позивача — ювелірної крамниці — і вибрав кілька перлин та каблучку вартістю 3 тис. фунтів стерлінгів. Він вийняв чекову книжку, виписав чек на 3 тис. фунтів стерлінгів і, сказавши: "Ви ж бачите хто я — я сер Джордж Балл ох", назвав нібито свою адресу на площі Святого Джеймса. Позивач вийшов у заднє приміщення крамниці й перевірив ім'я та адресу за довідником. Потім він запитав "сера Джорджа", чи хоче він забрати товари із собою. Відповідь була такою: "Краще б вам спершу одержати гроші за чеком, але я хотів би забрати каблучку, бо завтра день народження моєї дружини". Наступного дня Норт віддав каблучку відповідачеві у заставу. Банк відмовився прийняти чек, виданий позивачеві шахраєм. Позивач хотів повернути собі каблучку, яка перебувала у відповідача. Рішення судді Хорріджа у Високому суді: хоч позивач і заявив, що він не мав наміру укладати контракт ні з ким іншим, крім сера Джорджа Бал лоха, суд дійшов висновку, що він мав намір укласти контракт з особою, яка була присутня, "... отже, ніякої помилки стосовно особи, з якою він уклав контракт, не було...".

Ця справа суперечить більш раннім джерелам, які. ми розглянули. Однак, коли в аналогічній справі Апеляційний суд мав нагоду прийняти інше рішення більшої сили, ніж у справі Філліпс проти Брукса, він цього не зробив, проте визначив відмінність між цією справою і справою, що відома під назвою Інграм проти Літтла (1961 p.).

У цій справі троє позивачів спільно володіли автомобілем "рено дофін", який вони виставили на продаж. Особа, яка називала себе Гатчінсон, виявила бажання придбати машину. Вони зійшлися на ціні 717 фунтів стерлінгів. "Гатчінсон" дістав свою чекову книжку, але продавці сказали йому, що чек вони не можуть прийняти. Тоді він сказав, що він П.Дж.М. Гатчінсон, який мешкає в Стендстед Хаузі на Стендстед Роуд у Катерхемі. Один із позивачів вийшов до найближчого поштового відділення і з'ясував за телефонним довідником, що П.Дж.М. Гатчінсон зареєстрований саме за цією адресою. Тоді позивачі дозволили 'Татчінсону" взяти машину в обмін на чек. "Гатчінсон" продав машину відповідачеві, а потім зник і вистежити його не вдалося. Банк не прийняв чек "Гатчінсона". Питання, яке мав розв'язати суд, полягало в тому, чи мали позивачі намір продати машину присутній особі (шахраю), чи вони мали намір продати її П.Дж.М. Гатчінсону. Виголошуючи своє рішення, лорд-суддя Пірс сказав:

"Прозорий контракт, укладений усно особами inter praesentes (тобто в присутності один одного), спричинює особливі труднощі. Пропозиція явно адресована присутній фізичній особі. Prima facie, вона, хоч би яким іменем її не називали, є особою, котрій зроблено пропозицію. її фізична присутність, встановлена за допомогою зору та слуху, переважує будь-які формальні назви. Втім, ясно, що, хоч і непросто відкинути презумпцію prima facie, що пропозиція може бути прийнята особою, якій вона фізично адресована, це не неможливо".

Продовжуючи, він зазначив, що відмова позивачки прийняти чек цілком ясно демонструє, що вона не була готова продати машину в борг фізичній особі у своїй вітальні, хоч та й представилася заможною людиною. Вона була готова продати машину тільки П.Дж.М. Гатчінсону. "Лише пересвідчившись (після короткої мандрівки своєї сестри до місцевого поштового відділення та вивчення телефонного довідника), що в телефонному довіднику є П.Дж.М. Гатчінсон зі Стен-стед Хауза, вона справді погодилася продати машину в борг". Складається враження, що для того, аби показати, що пропозицію не було зроблено фізично присутній особі, оферент повинен продемонструвати, що особистість офертоодержувача має особливе значення.

У справі І играм проти Літтла лорд-суддя Пірс зробив спробу пояснити суть справи таким чином:

"Візьмемо два крайні випадки. Якщо особа усно замовляє портрет у якогось невідомого художника, який умисно видає себе (або затримувавшись, або просто за допомогою вербальних прийомів) за відомого майстра, самозванець може не прийняти пропозицію, бо, хоч пропозицію роблять фізично йому, насправді вона, як він знає, адресована відомому майстру. Помилка встановлення особи за таких обставин є очевидною, і з природи контракту випливає, що ідентичність особи має істотне значення для оферента. На протилежному кінці шкали ситуація, коли власник крамниці продає товар шляхом звичайної готівкової трансакції особі, яка видає себе за широковідому особу; трансакція, як правило, буде дійсною, бо власник крамниці готовий продати товари за готівку всьому світові, і конкретна особи покупця у такому контракті не має ваги, достатньої, щоб переважити фізичну присутність, яка ідентифікується за допомогою зору та слуху".

Рішення у справі Інграм проти Літтла було широко розкритиковане. Якби суд ухвалив, що справа Філліпс проти Брукса виділяється з ряду більш ранніх джерел і прийняв протилежне рішення, то це рішення було б визначальним. Однак Апеляційний суд, визнаючи правильність принципу, закладеного в справі Філліпс проти Брукса, заявив, що ця справа віддалена від тієї — рішення, яке важко захищати на підставі фактів.

Правильність принципу, встановленого справою Філліпс проти Брукса, була підтверджена Апеляційним судом у справі Льюїс проти Аверея (1972 р.). У цій справі Л. оголосив про продаж автомобіля "мін і-куп ер с". Один чоловік домовився про зустріч, щоб оглянути машину. Випробувавши її, він сказав, що машина йому подобається. Зайшовши до квартири нареченої Л., чоловік сказав, що він — Річард Гріні, виконавець ролі Робі на Гуда в телесеріалі. Вони домовилися про ціну — 450 фунтів стерлінгів — і чоловік виписав чек на цю суму, підписавшись "Р.А. Грін". Л. не хотів віддавати машину в обмін на чек і сказав, що затримає машину, щоб зробити в ній деякі незначні роботи, а за цей час "Гріні" зможе дістати готівку, щоб розплатитися. "Гріні" наполягав, що він хоче забрати машину. Він пред'явив пропуск до студії "Пайнвуд Студіос" на ім'я "Р.А. Грін" з офіційною печаткою та фотографією. Л. дозволив чоловікові забрати машину. Згодом "Гріні" продав машину Аверею (представившись як Льюїс, бо реєстраційні документи були виписані на ім'я Льюїс). Банк не прийняв чека Гріні, і Льюїс подав позов проти Аверея за привласнення машини. Рішення Апеляційного суду: Л. мав намір продати машину присутній особі. Тож контракт був таким, що може бути заперечений на підставі шахрайства, і оскільки А. одержав титул на машину до того, як Л. оголосив про неприйняття ним контракту, машина належить А.