Право Європейського Союзу - Муравйов В.І. - 3. Суб'єкти права Європейського Союзу

До суб'єктів права Є С належать учасники інтеграційних відносин, які є носіями прав і обов'язків, що безпосередньо випливають з правопорядку Євросоюзу. Всі суб'єкти права Євросоюзу здатні реалізовувати свої права та обов'язки шляхом прямої участі в інтеграційних відносинах. З іншого боку, їх діяльність підпорядковується правопорядку Євросоюзу.

В інтеграційних відносинах, які регулюються правом Євросоюзу, суб'єкти цього права беруть участь або безпосередньо (фізичні та юридичні особи), або через уповноважені ними органи (держави-члени та ЄС).

Хоча суб'єкти права Євросоюзу не є ідентичними з точки зору їхньої правової природи, їх не поділяють на якісь категорії. Тобто в праві Євросоюзу немає поділу суб'єктів залежно від їх правової природи та походження на первинні і вторинні, який, наприклад, існує в міжнародному публічному праві.

Коло суб'єктів права ЄС визначають Договори про Євросоюз та функціонування Євросоюзу, рішення Суду ЄС.

Багато положень Договору про функціонування ЄС мають своїми адресатами держави-члени, Євросоюз, фізичні та юридичні особи. Це стосується, насамперед, положень статей 28-66 Договору про функціонування ЄС, які регулюють основні свободи спільного ринку і закріплюють права і обов'язки всіх суб'єктів права Євросоюзу. При цьому положення статей 28, 30, 45,63 мають пряму дію.

Статті 258,259,260,263,265,266 Договору про функціонування ЄС встановлюють умови звернень з позовами до Суду ЄС інститутів ЄС, держав-членів, фізичних і юридичних осіб. Тим самим усі вони отримують відповідні права і обов'язки і можуть реалізувати свою правосуб'єктність шляхом звернення до Суду ЄС.

Передбачені у ст. 288 Договору про функціонування ЄС постанови інститутів ЄС (регламенти, директиви, рішення) можуть створювати права і обов'язки для всіх суб'єктів права Євросоюзу.

Інші положення Договору про заснування ЄС стосуються переважно держав-членів та Співтовариства.

Стаття 47 Договору про ЄС та ст. 335 Договору про функціонування ЄС визначають правосуб'єктність Союзу. Зокрема, ст. 47 виголошує, що Союз має правосуб'єктність. А у ст. 335 йдеться про те, що у кожній з держав-членів співтовариство користується найширшою правоздатністю, яку мають юридичні особи згідно із національними законодавствами; воно може, зокрема, придбавати чи відчужувати рухоме або нерухоме майно, виступати стороною в судових слуханнях.

Про суб'єктів права ЄС йшлося також у рішеннях Суду ЄС. У своєму рішенні у справі 26/62 Van Gend en Loos [1963] Суд ЄС зазначив, що право ЄС являє собою особливий правопорядок, оскільки його суб'єктами рівною мірою є держави-члени та їх громадяни, а також ЄС.

Таким чином, суб'єктами права Європейського Союзу є держави-члени, Євросоюз, фізичні і юридичні особи.

4. Джерела права Євросоюзу

Джерелами права Євросоюзу є форми фіксації норм, що регулюють відносини інтеграції в рамках цього об'єднання.

Основними джерелами права Євросоюзу є:

Договір про Євросоюз (змінений і доповнений Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 p.); Договір про функціонування Євросоюзу (змінений і доповнений Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 p.); Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 p.;

o міжнародні угоди, укладені в ході імплементації положень установчих документів;

o цінності;

o міжнародні звичаї, що склалися в процесі діяльності Євросоюзу;

o міжнародні угоди, укладені компетентними структурами ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права;

o акти інститутів Євросоюзу зобов'язального характеру у формі регламентів, директив, рішень, конвенцій, актів представників держав-членів, що засідають у Раді Євросоюзу, тощо;

o принципи права;

o рішення органів співробітництва зобов'язального характеру, створених на основі міжнародних угод Співтовариства.

Допоміжними джерелами права Євросоюзу є:

o акти інститутів Євросоюзу рекомендаційного характеру у формі висновків, рекомендацій, кваліфікованих думок, декларацій тощо;

o рекомендаційні акти органів співробітництва, створених у рамках міжнародних договорів між ЄС і третіми країнами;

o рішення Суду ЄС;

o доктрина.

Основні джерела становлять підґрунтя матеріального і процесуального права Євросоюзу.

Більшість основних джерел права Євросоюзу є писаними. Це стосується установчих договорів, міжнародних угод між державами-членами, укладених з метою імплементації установчих договорів, міжнародних угод ЄС з третіми країнами і міжнародними організаціями, актів Інститутів Євросоюзу зобов'язального характеру у формі регламентів, директив, рішень, конвенцій, актів представників держав-членів, що засідають у Раді Євросоюзу, рішень органів співробітництва зобов'язального характеру, створених на основі міжнародних угод ЄС.

Як правило, всі писані джерела права Євросоюзу публікуються в "Офіційному віснику ЄС". Міжнародні угоди ЄС з третіми країнами і міжнародними організаціями публікуються як додаток до актів (регламентів), за допомогою яких вони ухвалюються Радою.

До неписаних основних джерел права Євросоюзу належать звичаї та принципи права.

Серед джерел права ЄС установчий характер мають Лісабонський договір про Євросоюз і Договір про функціонування Євросоюзу. Обидва установчі договори змінюють і доповнюють Маастрихтський договір про Євросоюз 1992 р. і Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. Лісабонські договори становлять основу для діяльності ЄС (ст. 1 Договору про Євросоюз).

Хартія Євросоюзу про основні права у редакції 2007 р. теж є одним з основоположних документів ЄС і має таку саму юридичну силу, як і Лісабонські договори.

Римський договір про заснування Євроатому був виключений з установчих договорів про ЄС.

Міжнародні угоди, що склалися в ході імплементації установчих договорів, включають угоди між державами-членами та міжінституційні угоди, передбачені ст. 295 Договору про функціонування ЄС (ДФЄС).

Цінності Союзу містять моральні засади сучасного етапу розвитку суспільства держав-членів, на яких базується ЄС. Це, зокрема, повага до людської особистості, свобода, демократія, рівність, правова держава, дотримання прав людини, дотримання прав осіб, які належать до меншин, плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність, рівність чоловіків та жінок (ст. 2 ДЄС).

Недотримання цінностей Євросоюзу державою-членом може мати наслідком застосування до неї санкцій (ст. 7 ДЄС). Держави, що бажають вступити до ЄС, мають поважати цінності ЄС і взяти на себе зобов'язання запроваджувати їх у життя (ст. 49 ДЄС).

Міжнародні звичаї, що виникли у процесі діяльності Євросоюзу, застосовуються для заповнення прогалин у праві ЄС і для його подальшого розвитку. Однак роль звичаїв у правовому регулюванні процесів європейської інтеграції є дуже обмеженою. За час існування європейських співтовариств і ЄС склалася невелика кількість звичаїв, які переважно регулюють відносини між інститутами інтеграційних об'єднань.

Міжнародні угоди ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права є самостійним джерелом права ЄС і формують основу зовнішніх зносин Євросоюзу.

Акти інститутів Євросоюзу поділяються на ухвалені відповідно до законодавчої і не законодавчої процедур, а також інші обов'язкові постанови інститутів ЄС.

Принципи права ЄС визначають керівні засади діяльності Союзу. Вони згадуються у статтях установчих договорів і конкретизуються в практиці Суду ЄС.

У Лісабонських договорах закріплено кілька категорій принципів: загальні і галузеві або спеціальні. Загальні принципи стосуються основ діяльності ЄС. Вони регулюють взаємовідносини між ЄС та державами-членами (рівність держав-членів, національна індивідуальність, повага до основних функцій держави, лояльного співробітництва Євросоюзу і держав-членів (ст. 4 ДЄС); визначають засади розподілу повноважень у ЄС (принцип наділення компетенцією, субсидіарність, пропорційність (ст. 5 ДЄС); забезпечують захист прав і свобод людини (ст. 6 ДЄС, ст. 16 ДФЄС); закріплюють демократичний характер устрою ЄС (рівність громадян ЄС, представницька демократія, участь громадян і їх об'єднань у діалозі з інститутами Союзу, участь національних парламентів у діяльності ЄС, гласність, дотримання статусу церков, релігійних асоціацій чи громад у державах-членах (статті 9-12 ДЄС, статті 15 та 17 ДФЄС); забезпечують виконання норм права Євросоюзу (верховенство і пряма дія права ЄС); вимагають координації різних напрямів політики і діяльності ЄС (ст. 7 ДФЄС).

Галузеві або спеціальні принципи стосуються діяльності ЄС в окремих сферах. Зовнішньополітична діяльність Євросоюзу здійснюється на основі принципів демократії, правової держави, загальності і неподільності прав людини і основних свобод, поваги до людської гідності, рівності і солідарності, дотримання принципів Статуту ООН і міжнародного права (ст. 21 ДЄС).

В основі економічної діяльності ЄС лежать принципи сприяння рівності між чоловіком і жінкою (ст. 8 ДФЄС); врахування потреби у сприянні високому рівню зайнятості, у забезпеченні адекватного соціального захисту, у боротьбі з соціальною маргіналією та у високому рівні освіти, навчання і охорони здоров'я людей (ст. 9 ДФЄС); боротьби з дискримінацією за ознаками статі, раси чи етнічного походження, релігії або переконань, інвалідності, віку чи сексуальної орієнтації (ст. 10 ДФЄС); охорони навколишнього середовища з метою сприяння сталому розвитку (ст. 11 ДФЄС); врахування потреб захисту прав споживачів (ст. 12 ДФЄС); врахування потреб благополуччя тварин при повазі до національних законодавств та традицій (ст. 13 ДФЄС); поваги до діяльності служб загальноекономічного значення (ст. 14 ДФЄС).

Складовою права ЄС є також принципи, до яких відсилають установчі договори про ЄС. До них можна віднести принципи Статуту ООН і міжнародного права (ст. 21 ДЄС).

Стаття 6 Договору про Євросоюз закріплює повагу до прав, свобод і принципів Хартії Євросоюзу про основні права, адаптованої у 2007 р., яка має таку саму юридичну силу, як і установчі договори; зобов'язання Союзу щодо приєднання до підписаної в Римі 4 листопада 1950 р. Європейської конвенції про захист основних прав і свобод громадян, а також включення до права ЄС основних прав, що випливають зі спільних для держав-членів конституційних традицій.

А у ст. 340 ДФЄС зазначається, що "у випадку позадоговірної відповідальності Союз, відповідно до загальних принципів права, спільних для правових систем держав-членів, відшкодовує будь-яку шкоду, заподіяну його інститутами чи службовцями при виконанні ними своїх обов'язків".

Загальні чи галузеві або спеціальні принципи можуть конкретизуватися в окремих статтях установчих договорів (статті 10, 157 ДФЄС про заборону дискримінації).

Розвитку права ЄС і закріпленню в правопорядку Євросоюзу загальних, галузевих чи спеціальних, а також інших принципів права сприяла практика Суду ЄС.

У своїх рішеннях Суд ЄС підтвердив, що повага до основних прав людини є складовою загальних принципів права і загальних принципів права, спільних для правових систем держав-членів (справа 11/ 70 Internationale Handelsgesellschaft [1970]).

До основних прав людини Суд ЄС, зокрема, відніс такі: право власності (справа 44/79 Hauer [1979]); свободу здійснення економічної та професійної діяльності (справи 44/79 Hauer [1979]; 234/85 Keller [1986]); повагу до приватного та сімейного життя, недоторканність помешкання, таємницю кореспонденції (справа 136/79 National Panasonic[ 1980]); незворотність дії положень кримінального права (справа 63/83 Kent Kirk [1984]); заборону дискримінації (справи 20/71 Sabbatini [1972); 149/77 Defrenne[1978]).

До загальних принципів права, спільних для правових систем держав-членів, які пов'язані із забезпеченням основних прав людини, Суд ЄС відносить: право особи бути проінформованою про розпочату проти неї справу і вислуханою з метою захисту своїх інтересів (справа 17/74 Transocean Marine Paint Association [1974]); неможливість притягнення особи до суворої відповідальності за одну й ту саму провину (справа 14/68 Wilhelm [1969]); право особи на юридичну допомогу, яке передбачає: надання особі можливості бути представленою адвокатом, коли йдеться про захист її законних прав; надання адвокату права на доступ до всіх необхідних документів; забезпечення особі можливості для конфіденційного спілкування з адвокатом (справа 35/67 Van Eick [1968]); право особи не свідчити проти себе (справа 374/87 Orkam [1989]).

До загальних принципів права Суд ЄС відносить:

- принцип юридичної певності, який означає передбачуваність у застосуванні права у конкретній ситуації (справи 120/73 Lorenz [1973]; 78/74 Deuka [1975]). Складовими цього принципу є такі норми: нечинність акта, який не був належним чином опублікований (справа 98/78 Racke [1979]); відсутність зворотної сили акта, що означає неможливість застосування акта до ситуацій, які виникли до набрання ним чинності (справа 138/79 Roquette [1980]); виправдані очікування, що передбачає можливість внесення змін до правових актів після попереднього оповіщення тих, кому нові правила адресовані (справа 74/74 C.N.T.A. [1975]); ясність і зрозумілість права для тих, кого воно стосується (справа 66/74 Farranto [1975]); право давності, відповідно до якого не можна вимагати визнання правового акта незаконним або вимагати виконання якихось зобов'язань, коли минуло багато часу після набрання ним чинності (справа 48/69 Imperial Chemical Industries [1972]).

- принцип пропорційності, який означає відповідність застосованих засобів очікуваному результату (справи 14/76 Bela Muhle [1977]; 265/87 Schräder [1989]);

- принцип законності, який означає неможливість різного ставлення до схожих ситуацій (справа 265/78 Ferweda [1980]);

принцип заборони свавільного або диспропорційного втручання з боку публічних властей (справа 85/87 Dow Benelux [ 1989]).

На загальні принципи міжнародного права Суд ЄС посилається при вирішенні суперечок щодо імплементації положень міжнародних договорів (справи 90-91/63 Luxemburg & Belgique [1964 J; 41/74 Van Duyn [1974]).

Серед допоміжних джерел права Євросоюзу до писаних належать акти інститутів Євросоюзу рекомендаційного характеру у формі висновків, рекомендацій, кваліфікованих думок, повідомлень, позицій зелених книг тощо; рекомендаційні акти органів співробітництва тощо. Більшість таких актів не мають обов'язкового характеру. Однак вони стають обов'язковими до виконання у випадках, якщо щодо деяких з них це передбачено в установчих договорах про ЄС чи інших обов'язкових актах.

Рішення Суду ЄС не згадуються серед джерел права Євросоюзу. Однак завдяки практиці Суду ЄС у правовій системі Євросоюзу формується прецедентне право. Частина рішень Суду ЄС входить до acquis communautaire.

До неписаних допоміжних джерел права Євросоюзу належить доктрина. Це стосується, насамперед, доктрини примату та доктрини прямої дії норм права Євросоюзу. Обидві доктрини є частиною acquis communautaire.

Допоміжні джерела права Євросоюзу використовуються переважно при тлумаченні норм права ЄС, закріплених в основних джерелах (справа 322/88 Grimaldi [1989]).

Таким чином, особливий характер права Євросоюзу виявляється також у різноманітності його джерел і процедурах їх ухвалення. Власні джерела права Євросоюзу доповнюють джерела міжнародного права та внутрішнього права держав-членів ЄС.