Право Європейського Союзу - Муравйов В.І. - 2.2. Директиви про реорганізацію компаній

Прийнята в 1978 р. Третя директива стосується питань злиття акціонерних товариств та містить положення про інформування і захист інтересів акціонерів і кредиторів компанії. Особливістю Третьої директиви є те, що вона зобов'язала держави-члени, в яких раніше не використовувався інститут злиття, ввести його до свого національного права (ст. 2).

Директивою передбачено два види злиття (англ. merger, франц. fusion): 1) власне злиття шляхом створення нового товариства, коли об'єднуються дві або більше компаній; 2) поглинання однією компанією іншої або декількох інших компаній (статті 3,4). При об'єднанні декількох компаній всі вони розформовуються і передають свої права і обов'язки новій юридичній особі. При поглинанні одна або декілька компаній розформовуються і передають усі свої права і зобов'язання іншій компанії, яка вже існує, при цьому нова юридична особа не створюється. Правила, що регулюють як злиття, так і поглинання, в цілому однакові. Так, в обох випадках відбувається тільки розформування, а не ліквідація компаній. Також в обох випадках акціонерам розформованих компаній видають відповідну кількість акцій або новоствореного товариства чи товариства, яке поглинуло решту товариств.

Керуючі чи адміністративні органи компаній, що беруть участь у злитті або поглинанні, повинні виробити докладний письмовий проект злиття. Цей проект повинен бути оприлюднений в порядку, визначеному Першою директивою, і доступний всім акціонерам компаній мінімум за місяць до дня, коли загальні збори мають ухвалити рішення з питання про злиття. В проекті мають бути зазначені назви компаній, що беруть участь у злитті, економічне обґрунтування злиття, а також співвідношення цін на акції компаній, що беруть у ньому участь. Крім того, акціонерам повинні бути також доступні доповіді незалежних експертів про дане злиття, а також фінансові звіти всіх компаній, що беруть у ньому участь, за останні три роки (статті 6,11). Рішення про злиття ухвалюється загальними зборами акціонерів кожної компанії кваліфікованою більшістю, хоча держава-член може передбачити у своєму законодавстві можливість ухвалення такого рішення простою більшістю, якщо в голосуванні беруть участь власники принаймні половини статутного капіталу компанії. Відповідно до положень ст. 22 Директиви злиття може бути оголошене недійсним лише в судовому порядку і тільки за наявності таких підстав: якщо порушені вимоги щодо попереднього контролю над процесом злиття з боку держави; якщо рішення загальних зборів акціонерів є згідно з нормами національного права недійсним, нікчемним або оспорюваним; якщо злиття не було оформлене в належній юридичній формі згідно з вимогами національного законодавства. Держави-члени ЄС, відповідно до ст. 16 Директиви, повинні вживати заходів для захисту інтересів кредиторів при злитті компаній, зокрема вони повинні забезпечити перевірку законності злиття адміністративними чи судовими заходами, а також установити вимогу обов'язкового нотаріального посвідчення злиття.

Злиття веде до універсального правонаступництва - всі права і обов'язки компаній, що беруть участь, переходять до одного товариства, решта всіх компаній перестає існувати.

Після Директиви про злиття в 1982 р. було прийнято Шосту директиву про поділ кампаній. Вона, як і Третя директива, поширюється лише на акціонерні товариства і гармонізує тільки поділи компаній, що підпорядковуються праву однієї держави, тобто "національні поділи".

У цілому, при поділі компанії діють ті самі принципи, що й при злитті, викладені в Третій директиві. У процесі розподілу компанія передає свої права і обов'язки не одній, а декільком компаніям. Директива поширюється як на випадки, коли майно товариства, що поділяється, переходить до товариств, які вже існують ("поділ шляхом поглинання"), так і на випадки переходу майна до новостворених товариств ("поділ шляхом створення нових товариств"), а також на випадки, коли обидва варіанти поєднуються. Правила Шостої директиви щодо захисту акціонерів практично відтворюють подібні положення Третьої директиви: план поділу, його оцінка незалежними експертами, прийняття рішення про поділ загальними зборами кожного товариства тощо.

Наступним кроком у розвитку гармонізації законодавства держав-членів щодо реорганізації товариств стало прийняття у 2005 р. після багаторічного обговорення Десятої директиви щодо трансграничного злиття компаній. Вона відтворює класифікацію і основні принципи злиття, передбачені в Третій директиві. Однак, на відміну від останньої, Десята директива застосовується до випадків злиття компаній, заснованих у різних державах-членах.

Обраний Директивою принцип регулювання полягає в ліквідації дискримінації транснаціонального злиття: останнє повинно регулюватись подібно до злиття національного. Відповідно, положення Десятої директиви щодо складання проекту злиття, його схвалення загальними зборами, а також системи заходів із захисту інтересів кредиторів компанії забезпечують компаніям такий самий режим, як і при злитті компаній однієї національності.

Слід зауважити, що до сфери регулювання Десятої директиви входять транскордонні злиття не лише акціонерних товариств, а й товариств з обмеженою відповідальністю та інших товариств, заснованих на об'єднанні капіталів.

Окрім уже проаналізованих директив, питання реорганізації товариств охоплює і прийнята у 2004 р. Тринадцята директива про публічні оферти про придбання, яку в доктрині неофіційно називають "Директивою про поглинання". Ця директива координує не лише правові і адміністративні приписи, а й будь-які національні механізми регулювання поглинань, включаючи добровільні кодекси поведінки (ст. 1 Директиви). Сфера дії Директиви формально не залежить від організаційно-правової форми: вона поширюється на будь-які пропозиції з придбання цінних паперів компанії, що підпорядковується праву однієї з держав-членів, якщо всі чи частина цих паперів допущені до торгів на організованому ринку в одній чи декількох державах-членах (виключення містяться в пунктах 2,3 ст. 1). Таким чином, на відміну від уже розглянутих директив, предметом Тринадцятої директиви є не зміна юридичного статусу певного товариства, а зміна контролю над ним унаслідок придбання зовнішнім інвестором його акцій чи інших цінних паперів, що перебувають у вільному обігу.

Центральним поняттям Тринадцятої директиви є "публічна оферта про придбання" (франц. Offre publique d'acquisition), що являє собою адресовану власникам цінних паперів публічну пропозицію про придбання їх цінних паперів. Директива розрізняє два види публічних пропозицій: добровільну та обов'язкову (ст. 2).

Особливу увагу в Директиві приділено захисту міноритарних акціонерів, які в разі зміни контролю над їх товариством отримують право вимагати викупу в них цінних паперів "за справедливу ціну" (найвищий курс їх продажу протягом останніх 6-12 місяців) (ст. 5).