Право соціального захисту - Болотіна Н.Б. - Соціальні права і держава.

Належність окремих прав до певної категорії визначила їх долю, їх життя у правовій формі та різні засоби юридичного захисту.

Права першого покоління визначаються як негативні права, оскільки реалізація таких прав потребує захисту від втручання держави, вони забезпечені судовим захистом на національних та міжнародному рівнях і надають можливість застосування правових санкцій за їх незабезпечення. Цивільні й політичні права передбачені згаданими міжнародно-правовими актами як на світовому, так і на європейському рівнях. Окремі держави ратифікували такі акти легше і швидше за часом. Зокрема щодо Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод Рада Європи висувала вимогу обов’язкової ратифікації. Україна як член Ради Європи ратифікувала цей акт 17 липня 1997 р.^*38. Щодо Європейської соціальної хартії вимога невідкладної її ратифікації не висувалася. Ця Хартія була підписана від імені України 2 травня 1996 р., а 7 травня 1999 р. було підписано й другий варіант цього документа – Європейську соціальну хартію (переглянуту), при цьому Україна взяла на себе зобов’язання вивчати Хартію і проводити політику згідно з принципами Хартії, що ж до ратифікації, то це питання не вирішено й досі.

*38: { Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17 липня 1997 р. № 476/97-ВР (зі змін, від 24 березня 1999 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 263; 1999. – № 22–23. – Ст. 197.}

Соціально-економічні права отримали назву позитивних прав, оскільки вимагають певних активних дій з боку органів держави в інтересах особи щодо створення спеціальних програм та упровадження відповідного організаційно-правового та фінансового механізмів для їх забезпечення.

У літературі зверталася увага на ігнорування тієї обставини, що з погляду необхідних витрат будь-якої відмінності між негативними і позитивними правами немає. Р.Познер пише, що "витрати на забезпечення позитивних свобод досліджені добре, але мало що відомо, у що обходиться суспільству захист і застосування негативних свобод"^*39.

*39: { Познер Р.А. Цена обеспечения юридических прав // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1995. – № З (12). – С. 47–59.}

Відома позиція зарубіжних вчених і політиків, згідно з якою соціальні, економічні та культурні права не можуть визнаватись як суб’єктивні, а відтак не можуть бути захищені в суді. З огляду на таке тлумачення окремі держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права, вважаючи його норми лише бажаним "взірцем", а не юридичними обов’язками^*40. Верховний комісар ООН з прав людини Мері Робінсон у своїй лекції змушена була констатувати, що соціальні права на гідний життєвий рівень, на працю, на соціальний захист, на житло, на освіту, на охорону здоров’я та медичну допомогу, не зважаючи на те, що вони проголошені для захисту в багатьох міжнародних документах, сприймаються урядовими колами багатьох держав як "побажання", які не створюють ніяких юридичних зобов’язань і можуть бути виконані лише економічно розвинутими державами. Водночас механізм ратифікації Європейської соціальної хартії містить як політичні, так і юридичні обов’язки Договірних Сторін. Держави повинні визнати для себе частину І Хартії, яка вміщує перелік соціальних прав, як політичне зобов’язання дотримуватися цих прав та принципів у своїй політиці, а з частини II держави повинні обрати як юридичні обов’язки певну кількість обов’язкових статей, а також певну кількість додаткових статей. Саме виконання зобов’язань з конкретних статей є предметом дослідження Комітету з соціальних прав Ради Європи.

*40: { Общая теория прав человека. – С. 23.}

Такі держави, як Китай, Куба, Індонезія, Пакистан, Саудівська Аравія та ін. не є учасниками ні Пакту про цивільні та політичні права, ні Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Водночас останніми роками значно збільшилося число держав, які ратифікували Пакти про права людини. Станом на 1 червня 1999 р. 144 держави ратифікували або приєдналися до Пакту про громадянські та політичні права, а 137 держав – до Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Таким чином, за винятком кількох держав, усі країни – члени ООН взяли на себе зобов’язання згідно з Пактами дотримуватися основних прав і свобод людини і громадянина. Ці права у сучасний період набули характеру jus cogens і є обов’язковими для всіх держав світу^*41. Станом на березень 2004 р. Європейську соціальну хартію (переглянуту) ратифікували 17 держав, а 16 держав підписали, але ще не ратифікували^*42.

*41: { Карташкин В.А. Международное сотрудничество государств в области прав человека и стратегия устойчивого развития // Права человека как фактор стратегии устойчивого развития / Ответ. ред. член-корр. РАН, докт. юрид. наук Е.А. Лукашева. – М.: НОРМА, 2000. – С. 266–267.}

*42: { Treaty office. – http: // conventions.coe.int.}

Після прийняття конституцій у постсоціалістичних країнах у літературі з’явилися публікації, які піддавали нищівній критиці конституційне закріплення соціально-економічних прав і обґрунтовували висновок про згубні наслідки щедрих обіцянок соціальних благ та послуг, що надаються усім громадянам за рахунок держави. Санстейн застерігав: "Неузгоджений список абстракцій, запозичений із держави загального добробуту, звалений в одну купу з традиційними правами – на свободу совісті, слова і т. ін... Це серйозна, може навіть, катастрофічна помилка... Те, що повинно забезпечити своїм членам гідне суспільство – це зовсім не одне й те саме, що повинна гарантувати громадянам хороша конституція"^*43. І. Михайлівська вважає, що стосовно Росії (як і ряду інших посткомуністичних країн) негативні наслідки стирання меж між різними за своєю природою правами виявляються, зокрема, в тому, що держава підтримує й посилює патерналістські установки масової свідомості, а також сприяє збереженню попередніх стереотипів поведінки, у зв’язку з якими положення конституції не сприймались як юридична основа судового захисту^*44. Такі позиції свідчать, що проблема ієрархії прав людини не втратила актуальності. Деякі автори продовжують ставитися до соціальних прав як до прав другого сорту, не вбачаючи їх юридичної природи і не розглядаючи їх як суб’єктивні права. На щастя, юридична практика Європейського суду з прав людини і верховних судів деяких постсоціалістичних країн надає свідчення протилежних оцінок, що слугує суттєвим стимулятором для урядів щодо виконання соціальних обов’язків перед населенням держав. Інакше громадяни залишилися б наодинці з ринковою стихією.

*43: { Санстейн К.Р. Отрицательные качества положительных прав // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1993. – №1 (2). – С. 43.}

*44: { Михайловская И.Б. Конституционное закрепление прав и свобод личности: взгляд извне // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 1998. – № 2 (23). – С. 36.}

Слід зазначити, що з-поміж позитивних прав, як свідчить практика, найбільші проблеми виникають щодо забезпечення саме соціальних прав. Якщо економічні права – право приватної власності, право на підприємницьку діяльність у ході буржуазних революцій були визнані у XVTII–XIХ ст. більшістю буржуазних держав, то проблеми забезпечення права людини на соціальний захист, на медичну допомогу, на житло, зрештою, на гідний рівень життя, не тільки не розв’язані у XХ ст., а й ще більше ускладнились у сучасний період, на початку XXI ст.

Слід зазначити, що для реального здійснення прав другого покоління – позитивних прав, найбільше значення має їх зв’язок з відповідними обов’язками. Адже здійснення цих прав вимагає певних позитивних дій, отже, від того, на які саме суб’єкти буде покладено здійснення таких обов’язків, безпосередньо залежить реальність цієї групи прав людини. Загалом такі обов’язки покладаються на державу. Проблема соціальних зобов’язань держави в останнє десятиріччя XХ ст. стала предметом активних досліджень, зокрема щодо визначення їх поняття, переліку, обсягу, розподілу таких зобов’язань між державою та іншими суб’єктами тощо^*45.

*45: { Див., зокрема: Лексин В., Швецов А. Социальные обязательства государства, социальная политика и социальные реформі // Рос. экон. журнал. – 2001. – № 1. – С. 38–52; Социальные права чело- века и социальные обязанности государства / Под ред. В.А. Иваненко. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 404 с.}

Щодо визнання та виконання державою соціальних зобов’язань слід зазначити, що до кінця XIХ ст. панувала політика невтручання держави в організацію систем соціального захисту, створення соціального страхування, а взаємодопомога лише заохочувалося державою. Такому ставленню сприяла бентамів-ська теорія сильного індивідуалізму, яка стверджувала, що повна свобода індивідуума можлива лише за повного невтручання держави у справи кожного індивідуума та в рівень його життя.

Ситуація докорінно змінилася з виникненням у середині XХ ст. соціальної держави, з державним визнанням соціальних прав і взяттям державою на себе соціальної функції. Соціальна держава – така, яка бере на себе обов’язок турбуватися про соціальну справедливість, добробут своїх громадян, їх соціальну захищеність^*46.

*46: { Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации. – М., 1997. – С. 118–119.}

Соціальна держава пройшла певний шлях розвитку. В літературі досліджуються кілька моделей соціальної держави: "позитивна держава", "власне соціальна держава", "держава загального добробуту". Авторство терміна "держава загального добробуту" (Welfare state) приписується архієпископові Темплу. Цей термін застосовується для характеристики країн із розвинутою системою соціального забезпечення, яка фінансується за рахунок податків і програм соціального страхування^*47. Принцип соціальної держави як конституційний було закріплено в конституціях ФРН 1949 р., Франції 1958 р., Італії 1948 р., Португалії 1975 р., Туреччини, Швеції 1974 р., Японії 1947 р., Греції, Нідерландів, Данії та ін.

*47: { Оксфордская иллюстративная энциклопедия. – Т. 4: Всемирная история. – М.: Изд. дом "ИНФРА-М": Весь мир, 2000. – С. 100.}

У 50–60-ті роки спостерігався бурхливий розвиток держави соціального добробуту. Загальний внутрішній валовий дохід країн "шістки" збільшувався на 5,5% в рік; рівень безробіття був низьким; соціальні видатки у 1960 р. були у Франції 13,4%, у Нідерландах – 16,3, Італії – 16,6, Бельгії – 17,0, ФРН – 20,5%, у Швеції, соціальне забезпечення якої характеризується значними особливостями, соціальні видатки перевищували половину ВНП^*48.

*48: { The OECD Observer. – 1984. – № 126. – Р. 5.}

Разом з тим, здійснюючи соціальну політику й проголосивши у конституціях і законах соціальні права, не всі держави можуть забезпечити їх реальне здійснення. Причина – стан економіки країни. Друга причина, яка відображає труднощі у цій сфері, – знаходження балансу між ринковою свободою і забезпеченням високих соціальних видатків, які пов’язані з підвищеним оподаткуванням та втручанням держави в економічну сферу, що, у свою чергу, стає гальмом розвитку виробництва.

Соціальна орієнтація економічної діяльності є складовою концепції соціального ринкового господарства, згідно з якою держава зобов’язана прагнути соціального вирівнювання заради досягнення усіма громадянами рівня життя, гідного людини, забезпечення реальних шансів для вільного самовизначення особистості в суспільстві. Один із духовних батьків концепції "соціальної ринкової держави" неоліберал А. Мюллер-Армак підкреслював, що ринково-господарський розподіл формує доходи громадян тільки за критерієм продуктивності, результативності, але не розв’язує питання соціальної справедливості.

Соціальна ринкова економіка – це особливий тип господарської системи. її характеризує набір соціально-економічних інститутів, які спрямовують функціонування усіх елементів цієї системи на реалізацію цілей соціальної справедливості, захищеності, високого рівня і якості життя^*49.

*49: { Нестеренко А. Социальная рыночная экономика: концептуальные основы, исторический опыт, уроки для России // Вопр. экономики. – 1998. – № 8. – С. 71.}

Використовуючи такі критерії, як місце соціальної політики серед національних пріоритетів, розподіл соціальних функцій між державою, громадянським суспільством і підприємницьким сектором, особливості соціальної політики, виділяють чотири моделі соціальної політики у країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою.

1. Континентальна (німецька) – спирається на ідеї всеохоп-ної конкуренції і договірного характеру встановлення заробітної плати та інших провідних соціально-економічних умов.

2. Англосаксонська – застосовується у Великобританії, Ірландії, Канаді. Передбачає більш низький рівень перерозподілу через ВВП (не більше 40%), характеризується переважно пасивним характером державної політики зайнятості, високою часткою приватних та громадських компаній й організацій у наданні соціальних послуг.

3. Середземноморська – застосовується у Греції, Іспанії, Італії. Соціальна політика переважно адресована соціально вразливим категоріям населення і не має всеохопного характеру.

4. Скандинавська – застосовується у Швеції, Данії, Норвегії й Фінляндії. Належить до соціал-демократичних, а не соціальних ринкових економік. Роль головної соціально-економічної сили належить державі. Ця модель характеризується активною соціальною політикою, розумінням соціального добробуту як мети економічної діяльності держави, високими обсягами (50–60% ВВП) перерозподілу національного багатства через бюджет, реалізацією ідей соціальної солідарності та активним випереджальним характером соціальної політики. Основну роль у фінансуванні соціальних видатків відіграє держава^*50.

*50: { Там же. – С. 77–78.}

Здійснення (реалізація) прав людини – це практичне використання нею тих можливостей, які відображені її відповідними правами^*51. Реалізація прав у сфері соціального захисту вимагає, щоб держава не лише проголосила такі права, а й передбачила юридичний механізм їх забезпечення, який би включав конкретні підстави, умови та порядок здійснення права, зобов’язальних суб’єктів, механізм фінансування. Юридичний механізм здійснення прав людини у сфері соціального захисту має суттєві відмінності у державах різного соціально-економічного спрямування. У соціалістичній державі, найбільш яскравим представником якої був СРСР, діяла система, побудована на принципах патерналістської опіки, соціальне забезпечення було державним, і участь громадян у фінансуванні витрат на соціальне забезпечення була опосередкована, оскільки фінансування в основному здійснювалося з податків, а витрати на соціальне страхування несли підприємства. У державах із соціально орієнтованою ринковою економікою основною організаційно-правовою формою соціального забезпечення є соціальне страхування, у фінансуванні якого громадяни беруть досить значну участь. Розподіл часток у фінансуванні між працівниками, роботодавцями і державою може суттєво відрізнятися в різних державах. Водночас значне місце у системі соціального захисту посідають різноманітні форми державної соціальної допомоги, які здійснюються з державного бюджету, – допомоги на бідність, сімейні допомоги, компенсації, житлові та освітянські субсидії, податкові пільги тощо.

*51: { Рабінович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти): Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Ред-кол.: П.М. Рабінович (голова ред.) та ін. – Серія І: Дослідження та реферати. – Вип. 3. – Л.: Астрон, 2001. – С. 34.}

Фінансові проблеми, з якими зіткнулася більшість економічно розвинутих країн у 90-х роках, зумовили певні зміни в методах реалізації соціальних функцій. Так, держави зі значними обсягами фінансування соціальних видатків за рахунок бюджетної системи стали більш активно використовувати принципи соціального страхування і вводити елементи платності державних соціальних послуг. У сучасних умовах проблеми соціального захисту набули першочергового значення, оскільки спостерігається значне загострення ситуації в соціальній сфері не лише в постсоціалістичних країнах, а й у благополучних індустріально розвинутих державах. До їх числа належать зниження темпів продуктивності праці, високий рівень безробіття, постаріння населення, зростання соціальної нерівності. Якщо в 1974–1979 pp. рівень безробіття в країнах ОЕСР^*52 становив 4,2%, то в 1980–1990 pp. він зріс до 7,4%, на східнонімецькому ринку праці рівень безробіття стабільно перевищує 17%. Рівень зайнятості досить низький. У 1998 р. у країнах ЄС було зайнято лише 60% населення працездатного віку.

*52: { ОЕСР – організація економічного співробітництва і розвитку.

}

Особливе непокоєння викликає глобальне постаріння населення у країнах Європи і США, що вимагає різкого збільшення соціальних витрат і спричинило всесвітню кризу пенсійних систем. Різко зросла кількість осіб старшого віку в суспільстві, що, відповідно, тягне збільшення пенсійних виплат. Так, нині у Швейцарії, Данії, Німеччині, Бельгії, Норвегії відсоток від загальної чисельності населення осіб старше 60 років знаходиться у діапазоні від 20 до 21%, у Швеції – близько 23%, відповідно, норма видатків тільки на виплату пенсій сягає 10– 11% від ВВП, а в Австрії найвища у світі – 15% від ВВП. Згідно з розрахунками Міжнародного банку, співвідношення чисельності населення старше 65 років і населення віком від 15 до 64 років підвищуватиметься у 2010 р.: у Франції – до 24,6%, у Великобританії до – до 25,8, у Німеччині – до 30,3, в Італії – до 31, в Японії – до 33%^*53.

*53: { Koch M., Thimann Chr. From generosity to sustainability The Austr. Pension system a. Options for its reform. – Wash.: IMF, 1997. –р. 5,18.}

Разом з тим все більшою стає соціальна нерівність. Поряд із процвітанням і багатством у розвинутих країнах зберігаються бідність і соціальна дезінтеграція. У країнах Західної Європи 18% населення живе нижче межі бідності, яка визначається як 60% медіанного доходу в країні. Особливо велика частка бідних – 21–24% у Греції, Ірландії, Португалії і Великобританії. Низький рівень бідності (9–10%) мають Данія і Нідер* ланди. Найбідніші 20% населення ЄС отримують лише 8% загального доходу, тоді як 20% найбагатших людей отримують 40%^*54. У цілому ж "статистичний портрет" сучасного світу і показники у ньому бідності, наведені у відомих таблицях Б. Бо-лотіна, свідчать про кричущу матеріальну нерівність людського роду. Це дослідження проведене з урахуванням міжнародних стандартів бідності, що виражають ту кількість життєвих благ, яку можна купити, відповідно на 1 і 2 дол. Відповідно, дохід до 375 дол. на людину в рік оцінюється як абсолютні злидні, 376–750 дол. на рік – як безумовна бідність. При цьому з’ясувалось, що на найбагатшу 10% групу світового населення припадає половина світового ВВП, майже у 74 рази більше, ніж на найбіднішу ^*55.

*54: { Eurostat, Statictic in Focus, Population and Social conditions. 2 / 2000. Social Protection in Europe. News release. – Luxemburg: Eurostat Press Office. – Р. l.}

*55: { Болотин Б. Неоднородность современного мира // Мировая экономика и междунар. отношения. – 2000. – №8. – С. 121–128.}

У червні 2003 р. в Женеві відбулася 91-ша сесія Міжнародної конференції МОП. У доповіді "Праця як засіб боротьби із злиденністю" генеральний директор МБП Хуан Сомавія навів дані, які свідчать про жахливу картину світу, в якому від злиднів страждає більше ніж половина населення землі. Зокрема 3 млрд людей живуть на 2 долари в день, а 1 млрд, головним чином із країн, що розвиваються, – на 1 долар у день. 180 млн людей у всьому світі, за офіційною статистикою не мають роботи. Збільшується поляризація між найбагатшими і наибіднішими. Якщо у 1960 р. пропорція між ними становила 30 до 1, то у 1999 р. – 74 до І^*56.

*56: { Шилов В. Женевські колізії. 91 сесія Міжнародної конференції праці: завжди на захисті трудящих // Профспілкові вісті. – 2003. – 18 липня.}

Останнім часом у сфері соціальної політики спостерігаються дві тенденції. З одного боку, на міжнародному рівні спостерігається тенденція до нівелювання різниці між різними групами прав людини, що може врешті-решт призвести й до встановлення єдиного юридичного механізму їх захисту. З іншого, на рівні окремих зарубіжних держав – згортання ідеї соціальної держави і різке скорочення державних соціальних витрат.

Перша тенденція виявляється в політиці щодо втілення в юридичну практику ідеї єдності усіх прав людини. Справа в тому, що на міжнародному рівні від початку створення міжнародних актів про права людини склалося уявлення, що для забезпечення соціальних і економічних прав держава в адміністративному та економічному плані повинна відігравати більш активну й наступальну роль, ніж це потрібно для забезпечення цивільних і політичних прав. Відмінність між категоріями прав потягла за собою численні наслідки, що стосувалися неоднакової юридичної кваліфікації, відмінностей у формулюванні та здійсненні контролю за їх дотриманням. Від самого початку малося на увазі, що правам, проголошеним у Європейській соціальній хартії, не буде надаватись юридичний характер у тому сенсі, що приватні особи, які проживають у будь-якій європейській країні, не зможуть відстоювати їх у судовому порядку ні в себе вдома, ні на міжнародному рівні. Проте, усвідомлюючи певну неповноцінність такої концепції, Комісія Європейських співтовариств ще у 1979 р. виступила з ініціативою включити основні права людини у правову систему Європейського Союзу, одночасно запропонувавши не розглядати економічні й соціальні права як такі^*57.

*57: { Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М.: Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права, 1998. – С. 24.}

Від декларативного проголошення цієї ідеї на міжнародному рівні перейшли до конкретних кроків. Причому такий підхід виявився як на світовому, так на європейському рівнях.

8 вересня 2000 р. Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією 55/2 затвердила Декларацію тисячоліття Організації Об’єднаних Націй. Декларація містить перелік цінностей та принципів, котрих мають дотримуватися члени ООН. Серед них – такі принципи як солідарність і спільний обов’язок щодо управління глобальним економічним і соціальним розвитком, викорінення злиденності, захист вразливих верств, повний захист і заохочення у всіх країнах цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних прав для всіх.

У грудні 2000 р. на Ніццькому саміті Ради Європейського Союзу було схвалено головами держав та урядів Хартію основних прав Європейського Союзу. Зміст Хартії – єдиний перелік основних прав людини. У Преамбулі Хартії вказується: "У центрі діяльності Союзу – людина та її інтереси, що виражається у створенні громадянства Союзу, забезпечення свободи, безпеки та справедливості... Союз визнає права, свободи, та принципи, викладені нижче".

Заслуговує на увагу той факт, що в цьому документі застосовано принципово іншу класифікацію прав людини, ніж та, що випливає зі згаданих Міжнародних пактів 1966 р. та міжнародних актів Ради Європи. Новий підхід є подібним до того, що застосований у Декларації тисячоліття. В Хартії ЄС усі права поділені за такими групами: "Гідність"; "Свободи"; "Рівність"; "Солідарність"; "Права громадян"; "Правосуддя"; "Загальні положення".

Соціальні та економічні права "розпорошені" між різними главами. Так, глава 1 "Гідність" містить статтю 5 "Заборона рабства та примусової праці"; у главі 2 "Свободи" поряд з особистими правами, такими як, наприклад, "право на свободу та особисту недоторканність" (ст. 6), "повага до приватного та сімейного життя" (ст. 7), передбачено такі економічні права, як "свобода вибору занять та право бути залученим до праці" (ст. 15), "свобода здійснення підприємницької діяльності" (ст. 16), "право власності" (ст. 17).

Водночас у главі 4 "Солідарність" передбачено колективні трудові права, а поруч з ними й право на соціальне забезпечення та соціальну допомогу, на охорону здоров’я, на доступ до послуг, які становлять загальний економічний інтерес, захист споживача.

Хартія послідовно інкорпорувала та об’єднала в єдиному документі положення про захист прав людини усіх трьох поколінь, починаючи з права на життя та закінчуючи захистом довкілля та соціальними гарантіями^*58.

*58: { Ніццький договір та розширення ЄС / М-во юстиції України. Центр порівняльного права; За наук. ред. С. Шевчука. – К.: Логос, 2001. – С. 177.}

Хартія основних прав ЄС становить частину II Договору про Конституцію Європейського Союзу. У статті ІІІ-193 встановлюється, що "у своїй діяльності на міжнародній арені Союз керується принципами... демократії, правової держави, універсальності та неподільності прав людини та основних свобод, поваги людської гідності, принципів рівності та солідарності... Союз прагне розвивати відносини і будувати партнерство з третіми країнами, ...що поділяють ці цінності". Таким чином, зроблено конкретні кроки до створення однакового юридичного механізму захисту не тільки цивільних і політичних, а й соціальних та економічних прав.

Практика Європейського суду з прав людини також свідчить, що було ще раніше знайдено юридичну "щілину" для захисту соціальних та економічних прав. У багатьох справах таким правам було дано трактування їх як цивільних прав з відповідним захистом Судом на основі Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Аналітики стверджують, що Європейський суд у своїх рішеннях за останні роки шляхом тлумачень значно розширив сферу застосування поняття змісту "цивільні права та обов’язки" за п. 1 ст. 6. Справи щодо відносин у сфері контрактного права, комерційного, страхового, спадкового, сімейного права, деліктного права, права власності були визнані такими, що підпадають під дію п. 1 ст. 6 Конвенції^*59. Суд також вважає, що передбачене ст. 6 поняття цивільного права охоплює певні типи соціальних допомог.

*59: { Бортновська З. Справи з питань оподаткування: межі застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. – К.: Укр. центр правничих студій, 2003. – С. 548–549.}

Наприклад:

— обов’язок вносити внески до системи соціального забезпечення (Судове рішення у праві Шоутен і Мелдрум від 9 грудня 1994 р. Serios A, No. 304);

— право на допомогу в рамках системи соціального забезпечення (Судове рішення у справі Шулер-Згарагхен від 24 червня 1993 р. Serios A. No. 263);

— право вдови на додаткову пенсію відповідно до системи страхування від нещасного випадку на виробництві (Судове рішення у справі Доймеланд від 29 травня 1986 р. Series A, No. 100);

— страхування на випадок хвороби (Судоверішення у справі Фельдбрюгге від 29 травня 1986 р. Serios A, No. 99)^*60.

*60: { ГомьенД., ХаррисД., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М.: Изд-во Моск. независимого ин-та международного права, 1998 – С. 229.}

Використовуючи методи еволюційного та автономного тлумачення, Суд включає до сфери своєї діяльності справи, пов’язані з допомогою в порядку соціального страхування, пенсіями службовців, пільгами внаслідок нещасного випадку на підприємстві. У справі Паскалідіс проти Швейцарії було виведено навіть право на засоби до існування: кожна особа може користуватися гарантією права на прожитковий мінімум, що їй надає Конвенція^*61. Застосування ст. 6 Конвенції "Право на справедливий судовий розгляд" дає можливість розглядати справи про невиконання в Україні судових рішень щодо заборгованості з виплати заробітної плати та призначених пенсій. Застосовуючи ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, Європейський суд з прав людини розглядає пенсію як власність особи і передбачає захист пенсійних прав як захист права власності. Така позиція Суду має велике значення для подальшого розвитку теорії права соціального захисту та юридичної практики в Україні.

*61: { Мармазов В. Метод ефективності як засіб розширення потенціалу Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо економічних та соціальних прав // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2002. – № 4. – С 217-218.}

Друга тенденція стосується новітнього розуміння соціального захисту і соціальних обов’язків держави.

Демографічні проблеми, міграційні процеси, пов’язані, зокрема, з розширенням Європейського Союзу, змусили уряди європейських країн приступити до проведення соціальних реформ і перегляду своїх соціальних зобов’язань. Загальновизнаним у сучасній зарубіжній практиці є сприйняття тієї істини, що модель соціального ринкового господарства, яка мала 50-річний успіх і відображалася в моделі держави соціального добробуту, перестала відповідати реаліям, що змінилися, й новим викликам. У країнах із розвиненою ринковою економікою спостерігається загальна тенденція до розуміння того, що в сучасних умовах держава "переобтяжена" соціальними зобов’язаннями і необхідним є зниження обсягу соціальних виплат водночас із підвищенням ролі роботодавців і власної відповідальності кожного громадянина за своє майбутнє соціальне забезпечення. Зокрема в Німеччині до пенсійних фондів сукупний внесок роботодавців і найманих працівників дорівнює 20,3% нарахувань заробітної плати, а в Австрії – 22,8%. При цьому в Австрії із заробітної плати працівника вираховується 10,25%, а внесок роботодавців еквівалентний 12,55%^*62. Принцип соціального страхування "50 на 50" є характерним для переважного числа європейських країн.

*62: { Koch М., Thimann Chr. From generosity to sustainability. The Austr. Pension system a. Options for its reform. – Wash.: IMF, 1997. –р. 14.}

Особливо складною проблемою стало реформування систем соціального забезпечення, зокрема головної їх частини – пенсійних систем. На конференції з народонаселення в Європі, що відбулася у 1993 р. у Женеві, було оголошено, що реформи пенсійних систем, які назріли в багатьох країнах, включатимуть такі заходи: підвищення пенсійного віку; посилення стимулів до продовження трудової діяльності осіб, які досягли пенсійного віку; розвиток приватного пенсійного забезпечення, розширення зайнятості неповний робочий день.

Нині практично у всіх країнах відбуваються пенсійні реформи. Всі вони зводяться до різних комбінацій таких заходів: зменшення розмірів пенсій; підвищення пенсійного віку (одночасне або поступове); збільшення періоду страхового стажу, підвищення соціальних внесків. Наприклад, у 2004 р. уряд Тоні Блера оголосив про наміри підвищити пенсійний вік до 70 років.

Одним із напрямів реформи є роздержавлення сфери соціального забезпечення. У США за період 1975–1995 pp. число приватних пенсійних систем зросло з 300 тис. до 720 тис, а їхні активи – з 1445 млрд дол. до 3 трлн дол.^*63 Великобританія та

*63: { Хинцр П. Частные пенсии в США и их регулирование // Пенсия. – 1997. – № 12. – С. 54–59.}

Італія здійснили часткову приватизацію державної пенсійної системи, надавши право громадянам самим зробити вибір щодо додаткової пенсії – використати державну додаткову пенсію, або перейти на приватну за місцем роботи, або перейти на режим персональних пенсій^*64.

*64: { Хижий Э.К. Эволюция частных пенсионных систем в некоторых странах Европы и Америки // Актуальные проблемы Европы. Американо-Европейские отношения на современном этапе: Проблемно- тематический сб. – М., 1999. – № l. – С. 165 }

Однак упровадження таких реформ повсюдно викликає соціальне неприйняття, яке супроводжується маніфестаціями, страйками, гострими політичними дискусіями. Дебати про зміну традиційних стереотипів і упровадження нових правових механізмів, за влучним висловом професора Ю. Борко, "за своєю напруженістю можуть бути порівняні хіба що з полемікою про долі національного суверенітету і національної держави"^*65.

*65: { Борко Ю. Новый этап углубления и расширения европейской интеграции и социальные аспекты // Мировая экономика и между- нар. отношения. – 2000. № 9. – С. 11.}

Надзвичайно суттєвим фактором є зміна методологічного підходу, який виражається у все більшій схильності сповідувати не колективістські, солідаристські принципи в управлінні соціальними процесами і соціальним розподілом, а принципи індивідуалізму й ринкових свобод. Основною тенденцією поступово стає модифікація соціальної політики з метою зменшення державних видатків на соціальні потреби і посилення адресної підтримки нужденним. При цьому навіть передбачається, що й система соціальної підтримки буде поступово замінюватися системою добровільного страхування на основі накопичувального методу. Європейський Союз активно шукає нові відповіді та рішення, що були б адекватними вимогам XXI століття. Лісабонський саміт у березні 2000 р. підтвердив інноваційні наміри європейських урядів^*66.

*66: { Economist. – 2000. – 12 November. Р. 5-6.}

Зв’язок соціального забезпечення із соціальною політикою не міг не позначитися на соціальному забезпеченні та його юридичній формі. Зокрема такими рисами стали: 1) нестабільність, періодичні зміни видів соціального забезпечення, його розмірів, умов та порядку призначення; 2) "розмитість" сфери соціального забезпечення – у щорічних статистичних звітах держав дані наводяться загалом щодо соціальних видатків або окремо щодо пенсійного забезпечення чи окремого виду соціальних допомог, приміром щодо сімейних допомог, і не наводяться щодо соціального забезпечення в цілому; 3) у західних країнах із соціально-ринковою економікою спостерігається процес роздержавлення соціального забезпечення, і цей процес має тенденцію до поглиблення, відповідно відбувається зміна принципів фінансування та управління соціальним забезпеченням – все ширше коло недержавних установ та закладів стало залучатися до фінансування і безпосереднього надання соціальних послуг; 4) як частина соціальної політики сфера соціального забезпечення все більше відчуває на собі жорсткий зв’язок з економічною політикою, фінансовою спроможністю держави. Свідченням останнього є застосування дихотомії "соціально-економічний розвиток", "соціально-економічна інтеграція" в державних програмах, науковій літературі, публіцистиці.

Знаменно, що нові міжнародні акти, навіть вживаючи термін "соціальне забезпечення", під соціальним забезпеченням розуміють соціальні виплати лише в рамках соціального страхування, а соціальні обов’язки держави все більше пов’язують з викоріненням злиденності й соціальним захистом найбільш уразливих прошарків населення. Згадувана Декларація тисячоліття Організації Об’єднаних Націй таким чином сформулювала розуміння солідарності як фундаментальної цінності XXI ст.: "Глобальні проблеми мають вирішуватися при справедливому розподілі витрат і тягаря відповідно з фундаментальними принципами рівності і соціальної справедливості. Ті, що перебувають у найменш сприятливому становищі, заслуговують допомоги з боку тих, що знаходяться у найбільш сприятливому становищі" (п. 6). Передбачається докласти усіх зусиль щоб позбавити чоловіків, жінок і дітей від крайньої злиденності, що принижує людську гідність і в умовах якої нині змушені жити більш як мільярд з них. Держави мають взяти зобов’язання скоротити вдвічі до 2015 р. частку населення земної кулі, яке має дохід менше одного долара в день, і частку населення, яке страждає від голоду; знизити материнську смертність на три чверті і смертність дітей віком до 5 років на дві третини до сучасних умов (п. 19); здійснювати захист цивільного населення від наслідків стихійного лиха, геноциду, воєнних конфліктів та інших надзвичайних гуманітарних ситуацій (п. 26) тощо.

Хартія основних прав Європейського Союзу також уникає визнання загального права на соціальне забезпечення. У ст. 34 "Соціальне забезпечення та соціальна допомога" визнається право на блага соціального страхування та соціальне обслуговування, яким забезпечується захист у випадках народження дитини, хвороби, нещасних випадків на виробництві, фізичної залежності чи похилого віку т