Правознавство - Олійник А.Ю. - § 4. Держава і право в період входження українських земель до різних європейських держав

Занепад Галицько-Волинської держави сприяв прямому втручанню в їхні справи з боку сусідніх з Україною держав, серед яких були Литва і Польща. На протязі ХIV-XV ст. до Литви було приєднано території Галичини і Холмщини, Волині і Подніпров'я, Чернігово-Сіверщини і Поділля. Приєднання до Литви земель колишньої Південно-Західної та Західної Русі перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу. Значна частина населення (9/10) становили українці та білоруси. їх землі було підпорядковано до нового управління переважно мирним шляхом. Руські князівства (землі) в складі Литви зберігали свою автономію. Того часу Литва ще не мала державного апарату, достатньо підготовленого для здійснення функцій управління приєднаними князівствами. На місцях залишались старі органи влади. В межах литовсько-руського об'єднання українські землі зберігали важливі елементи своєї державності (територію, органи керування суспільним життям, військо, фінанси, судову систему та ін.). Простежувався корисний взаємовплив литовського та руського етнічних народів у суспільно-політичній, урядово-адміністративній, духовній, культурно-побутовій, звичаєво-правовій та інших галузях життєдіяльності.

Отже, Велике Литовське князівство виникло як добровільне об'єднання литовських і давньоруських земель та народів, що їх населяли. Більшою частиною населення названого об'єднання були українці і білоруси.

Спочатку Велике Литовське князівство існувало як самостійна держава, але на протязі майже двох століть воно втратило свою самостійність і було приєднане до Польщі, утворивши нове державне об'єднання Річ Посполиту. Характеристика державного устрою Великого Литовського князівства, Польщі та Речі Посполитої передбачає аналіз форми названої держави, апарату управління, здійснення влади на місцях, основ права на різних етапах їх розвитку.

Форма держави змінювалася зі зміною Литовсько-Руського князівства. Спочатку формою правління Великого Литовського князівства була абсолютна монархія. Йшов процес від роздробленості до централізації. Владу на місцях мали удільні князі. На чолі Литовсько-Руської держави стояв великий Литовський князь, який мав законодавчу, виконавчу і судову владу. Він був головнокомандуючим збройними силами, здійснював дипломатичні зносини з іншими державами, оголошував війну та укладав мир, призначав та увільняв державних урядовців. Удільні князі мали відповідну законодавчу, виконавчу і судову владу в себе на місцях.

З кінця XIV ст. і впродовж наступних 184-х років долю українських земель визначав політичний курс Польщі й Литви. В його основі була мета обопільного зближення. Причинами цього стали: 1) необхідність організувати відсіч агресії з боку німецьких феодалів, ударною силою яких у смузі балтійського узбережжя виступали пов'язані між собою духовно-лицарські ордени мечоносців — Лівонського і Тевтонського; 2) посилення Московського князівства і поступове його перетворення (ХV-XVI ст.) на централізовану державу; 3) намагання Москви розширити свої володіння дедалі гостріше зачіпало аналогічні прагнення Литви і Польщі, що спричинило необхідність об'єднання власних можливостей кожної з держав.

Прагнення до об'єднання призводить до утворення Речі Посполитої. З кінця XIV ст. і до середини XVI ст. українські землі перебували в складі Речі Посполитої. Фактично Україна була поділена між Польщею і Литвою. На українських землях у цей період розвивалося велике феодальне землеволодіння. Його зростання здійснювалося шляхом привласнення польськими, литовськими і українськими князями, сановитими боярами, посадовими особами общинних угідь та пустошей. Знать одержувала від польського короля або великого князя литовського земельні наділи за службу або на умовах справного її несення та відданості польським чи литовським монархам. Мали місце самочинні відторгнення земельних ділянок, їх купівля-продаж, дарування, оренда тощо. Ці надбання поступово перетворювалися в приватну земельну власність. З часом роздавати землю стали не лише глави держав, а й керівники місцевої адміністрації. Внаслідок цього процесу основні земельні багатства України до першої половини XVI ст. зосередилися в руках незначної і найзаможнішої групи феодалів, що оформилися у вищий стан. Вони отримали назву "магнати". їх вага і значення юридичне оформлення отримали ще в привілеях 1492 і 1506 рр., що було закріплено в нормативних документах Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії (1569 р.) серед магнатів-землевласників виник найвищий прошарок осіб. їх представники засідали в сенаті. З резидентами, призначеними сенатом, мав узгоджувати свої дії і сам король Речі Посполитої. Найвища влада на територіях, які входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам цих держав, а після Люблінської унії - центральним органам Речі Посполитої. У 1Г86 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу і надалі затвердився принцип обрання глави держави. Поступово Литовсько-польське королівство фактично перетворилося з монархії на аристократичну республіку, де право брати участь у формуванні вищих органів влади належало лише вищим верствам населення. Аристократична республіка, її сутність та форма збереглися і в Речі Посполитій. За формою державного устрою Річ Посполита була унітарною державою і мала адміністративний поділ на провінції. її провінціями вважалися Велика Польща, Мала Польща (куди входили українські землі) і Литва. Провінції поділялись на воєводства й повіти. У деяких воєводствах Малої Польщі, поряд із повітами, збереглися землі як адміністративно-територіальні одиниці. За формою державного режиму Річ Посполита була аристократичною демократією.

Отже, за формою правління Литовсько-Руська держава була спочатку абсолютною монархією, а за формою державного устрою -федерацією. Після об'єднання Литви і Польщі в. одну державу і утворенням Речі Посполитої, вона стає аристократичною республікою з унітарним державним устроєм та елементами територіальної автономії і аристократичним державним режимом. Українські землі навіть не мали самостійної назви провінції, а входили до складу Малої Польщі.

Порівняльний аналіз вищих органів державної влади Великого Литовського князівства, Польщі і Речі Посполитої свідчить про те, що разом з еволюцією державного ладу змінювалися і повноваження та форми діяльності органів влади і їх посадових осіб. У Литовському та Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. Король, при реалізації влади спирався на королівську раду ("пани"- Рада). Певний час цей орган був дорадчим але поступово " пани "-Рада набирає керівної ваги. До неї на початку входили найближчі родичі великого князя, бояри, урядовці, а з XV ст. - службові князі та великі феодали (маєткова аристократія): маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєводи, каштеляни, старости, магнати, єпископи. Правове становище "пани"- Ради було закріплено привілеями 1492, 1506 і 1529 рр. Найважливіші державні справи вона вирішувала спільно з великим князем. У випадках, коли думка "пани"- Ради і великого князя не збігалися, останній мав підкорятися раді. Цьому органові належав вирішальний голос при розгляді дій центральної та провінційної адміністрацій, у відсутності князя вів закордонні справи, проводив судові засідання, оголошував мобілізацію. Однак, через велику кількість членів ради її нелегко було скликати. Це робило її роботу негнучкою. Тому нерідко великий князь користувався послугами таємної ради (президії), до складу якої входило 8-10 осіб. Ще із середини XV ст. великий князь почав, за прикладом Польщі, дедалі ширше залучати до державних справ дрібну шляхту. У 1440 р. дрібна шляхта вперше взяла участь в обранні князя, що згодом стало традицією. Князь обирався загально-шляхетським (вальним) сеймом, а потім затверджувався і приводився до присяги "пани"-Радою. Другий Литовський статут (1566 р.) визнав вальний сейм державною установою. Компетенція сейму дублювала компетенцію великого князя та "пани"-Ради. У 1564 р. було визначено порядок шляхетського представництва на загальному сеймі: шляхта мала обирати на повітових сеймиках по два посли від кожного повіту, яким виборці вручали писану інструкцію. В українських воєводствах нараховувалось 22 повітових сеймики. Поступово Рада перебирає на себе зовнішньополітичну і законодавчу функції.

З обранням королем Речі Посполитої Генріха Валуа були прийняті Генріхові артикули (1572 р.) згідно яких Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою. На чолі дворянської республіки стояв король, що обирався. Король відповідно до артикулів брав на себе такі обов'язки: 1) відмовитися від принципу успадкування трону; 2) не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату; 3) не скликати посполитого рушення (ополчення) без погодження із сенатом; 4) мати при собі постійну раду з 16 сенаторів; 5) кожні два роки скликати сейм; 6) зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої; 7) добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій.

Законодавчу владу здійснював сейм Речі Посполитої, який складався з короля і двох палат: сенату і посольської ізби. Король став частиною представницького органу і був головою сенату. Сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої, а також воєвод, каштелянів, католицьких єпископів. До посольської ізби входило 170 делегатів. Це були посли від земської шляхти. Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право: а) приймати закони; б) запроваджувати нові податки; в) давати згоду на скликання посполитого рушення; г) приймати послів іноземних держав; д) визначати основні напрями зовнішньої політики. Постанови сейму називали конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони в згоді ІЗ сенатом.

У державному механізмі Речі Посполитої важливе місце належало коронному гетьману, що очолював коронне військо. Цю посаду завжди обіймали магнати, які володіли великими маєтками, як правило з українських земель. Литовське військо очолював великий литовський гетьман.

В результаті прийняття Люблінської унії 1569 р. були здійснені деякі зміни у структуру місцевого управління. Річ Посполита в адміністративному відношенні була поділена на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (до складу якої увійшли інкорпоровані Короною українські землі) і Литву. Провінції, як і раніше, поділялись на воєводства й повіти. Поряд з повітами в деяких воєводствах Малої Польщі збереглися й землі як адміністративні одиниці. Воєвода залишався основним керівником місцевої адміністрації. Староста очолював повіт, а в центральному повіті старшим був каштелян, він же був помічником воєводи. Серед інших посадових осіб помітними фігурами були міський староста, земський підкоморій, коменданти замків, управителі, судді, земські писарі, земські урядники. Певні особливості управління мали міста та козацькі поселення Запорізької Січі. Це залежало від юридичного статусу міста: королівські, великокнязівські, приватновласницькі, церковні та особливого виду демократії в козаків.

Отже, порівняльний аналіз вищих органів Литви, Польщі і Речі Посполитої свідчить про те, що до них відносилися: король, королівська рада, сейм, управителі та судді на місцях. Україна в період входження її земель до названих держав не мала самостійності. Вищими органами, що здійснювали владу в землях України були інституції Литви, Польщі і Речі Посполитої. Особливою інституцією управління на українських землях виступало державне утворення вільного українського козацтва - Запорозька Січ.

Характеристика судоустрою та судочинства на українських землях у складі Великого Литовського князівства може бути поділена на декілька періодів: 1) до кінця XIV ст.; 2) з кінця XIV ст. до середини XVI ст.; 3) із середини XVI ст.

До кінця XIV ст. Вся повнота судової влади Великого князівства Литовського належала тільки великому князеві. Від себе він передавав її намісникам, тіунам та іншим посадовим особам. Поряд з князівським існував церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Удільні князі підлягали суду великого князя.

З кінця XIV ст. судова система Литовсько-Руської держави включала в себе: 1) найвищу інстанцію — одноосібний великокнязівський суд із необмеженою компетенцію і правом розглядати будь-які справи; 2) суд "пани"-Ради; 3) суди сейму землі (князівства); 4) регіональні суди воєводи; 5) суди державця-намісника. Існували також домініальні суди пана-шляхтича та громадські суди селян і міщан (копні).

Як правило великий князь здійснював правосуддя особисто. Якщо з наказу князя хто-небудь і брав у ньому участь, то рішення все одно залишалося за князем. Через велику кількість справ князь міг передавати право чинити суд своїй довіреній особі, але таке доручення не набувало постійного характеру. Поруч із великокнязівським судом із кінця XV ст. судову владу здобула ще й " пани " -Рада. Вона здійснювала судочинство але так і не перетворилася на судову установу. Суди сейму землі були апеляційною інстанцією для регіональних судів. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які пізніше передали судові повноваження старостам та воєводам. Судочинство ними здійснювалося теж одноосібно. Нижчою ланкою судової системи були суди державця-намісника, що управляв невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для суду нижчої ланки був суд воєводи.

Іншим видом судів Литовсько-Руської держави були домініальні чи одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням. Існували ще громадські суди селян та міщан, які дістали назву "копні" (люди сходились на їх засідання копою, тобто гуртом). Копні суди були найдавнішими, досить авторитетними. Навіть третій Литовський статут висловився за збереження копних судів. Це була судова установа звичаєвого права, що тісно пов'язана зі старим вічевим зібранням (в його актах копа часто так і називалася віче). До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його територіальній підпорядкованості. Сюди могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції. Туди ж дозволялося надсилати апеляції на рішення копного суду.

У середині XVI ст. державні суди Речі Посполитої було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовились від права здійснювати власне судочинство. Великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.

Земські шляхетські суди були запроваджені в усіх повітах і складалися із судді, підсудка та писаря. Всіх їх обирала шляхта, а затверджував великий князь. Земські суди проводили засідання тричі на рік тривалістю у два тижні. Вони судили шляхтичів у всіх справах, за винятком значних кримінальних діянь (наїзд на сусідні володіння, підпал, вбивство, розбій, зґвалтування). Здебільшого тут розглядалися цивільні справи. Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя.

Гродські суди були одноосібними (судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода). За дотриманням формальної сторони судового процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Ці суди розглядали переважно кримінальні справи, судили як шляхту, так і міщан, селян. Апелювати на вирок цього суду можна було теж до суду великого князя.

Відповідно до другого Литовського статуту (1566 р.) в кожному повіті утворювалися також підкоморні суди - для розгляду справ про земельні межі. До складу цих установ входили підкоморний суддя, призначений великим князем, та його заступник -коморник.

На українських землях існувало два види церковних судів: духовні і доменіальні. Духовні суди розглядали справи про порушення догм християнської віри, церковних обрядів, про розірвання шлюбу, подружню невірність, майнові суперечки між подружжям, справи про спадщину і т. ін. Доменіальні суди розглядали різні цивільні і кримінальні справи підвладних церкві людей (переважно селян, що жили на церковних землях). Аналогічними правами наділялися й монастирські суди. Судові функції в церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

У містах існували власні судові органи. Судові обов'язки щодо населення королівських та приватно власних міст здійснювали судді, яких призначали власники цих міст. У самоврядних містах судочинство здійснювали магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою на чолі з бурмистром, а кримінальні - лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні справи розглядала магістратська рада разом із міським старостою. В ратушах судочинство здійснювалося війтом або бурмистром під головуванням міського старости чи іншого урядовця. їх засідання відбувалися двічі на тиждень. Ухвали можна було оскаржити намісникові воєводи. У містах діяли поточні, виложені і цехові суди. До поточного суду входили заступник війта, чотири бурмистри, кілька радців та лавників. Він скликався на третій день після подання позивачем скарги. В ньому часто вирішувалися суперечки між феодалами та міщанами. Виложений суд працював під керівництвом війта. Він скликався тричі на рік, кожна сесія тривала два тижні. У ньому вирішувалися майнові суперечки, розглядалися важливі економічні питання стосовно усього населення міста, слухалися кримінальні й цивільні справи. У цехових судах головував цехмістер. Цьому судові були підсудні дрібні справи між цеховими людьми, що виникали в процесі виробничої діяльності. Залежно від ступеня провинності правопорушника, цехмістер, міг накласти на правопорушника такі види стягнень; а) грошовий штраф; б) короткочасно позбавити свободи; в) виключити з цеху. Рішення цехового майстра можна було оскаржити загальним зборам членів цеху.

Отже, судоустрій і судочинство на українських землях у період знаходження їх у Великому литовському князівстві та у Речі Посполитій мали в різний період розвитку державності не однакові форми і методи. Розрізняли три основні періоди розвитку судочинства: а) до кінця XIV ст.; б) з кінця XIV ст. до середини XVI ст.; в) із середини XVI ст.

Правова система Литовсько-Руської держави була віддзеркаленням своєрідного політичного становища українських князівств. Розвиток права на території українських земель цього періоду поєднує в собі дію правових джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Литовського і частково Польського законодавства. Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила Руська Правда. Основу джерел права Литовсько-Руської держави складали місцеві звичаї та нормативні акти давньоруського права епохи раннього феодалізму. Роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд із нормами писаного права.

Важливе місце серед джерел права належало писаному систематизованому законодавству. Серед них збірники законодавства, які сприяли кращому використанню правових норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути (у трьох його редакціях).

Судебник великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільно. Його зміст стосувався маєткових прав, порушення меж володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна та ін. В ньому чітко проглядається поєднання давньоруського права і нових законотворчих джерел литовської доби. Ряд статей до судебника взято із "Руської Правди". Передбачені покарання значно суворіші. Зустрічаються покарання на смерть за окремі злочини. Такі покарання не були відомі "Руській Правді". Зокрема, стаття 13 Судебника встановлювала застосування смертної кари за крадіжку корови або коли сума вкраденого майна складала півкопи грошей.

Важливим джерелом Литовсько-Руського права стали Литовські статути. Цей кодекс права було прийнято на сеймі в 1522 році. Він набрав чинності з 1529 року і на цілі століття пережив саму державу, де був утворений та став джерелом права Правобережної України. Він був чинний на значній частині українських земель майже до середини XIX ст. Як джерело права Литовський статут цінний ще й тим, що він продемонстрував успадкування Русько-Литовською державою староруських правових норм, засвідчив те, що саме вона, на противагу Московії, стала безпосередньою спадкоємицею правових відносин Київської Русі. Литовські статути витримали три видання (1566, 1588 рр.). Посилення ролі шляхти впродовж середини XVI ст. зумовило необхідність видання другого Литовського статуту (1566 р.). Друга редакція розширювала права дрібної шляхти і одночасно обмежувала права селян. Вона мала 14 розділів і 366 артикулів. Система норм права і розподіл за змістом по розділах залишились без змін, але значно збільшився обсяг розділу про шляхетські права та про карні злочини. Друга редакція другого Литовського статуту діяла впродовж короткого часу, оскільки утворення в 1569 р. об'єднаної держави - Речі Посполитої - вимагало узгодження його з польськими законами. Третій Литовський статут, ухвалений у 1588 р., стосувався права як шляхетського, так і "посполитого", всенародного, а також служив джерелом права для копного (громадського) суду. Прав міщанства і духовенства Литовські статути майже не порушували.

Отже, державний устрій і правова система українських земель у період знаходження їх в Литовсько-Польскій державі мали певні особливості. Самостійної держави і права в Україні цього періоду не було. ,