Теорія нотаріального процесу - Фурса С.Я. - 3.1. Поняття нотаріальних процесуальних відносин, ознаки, характер та система

3.1. Поняття нотаріальних процесуальних відносин, ознаки, характер та система

Перед розкриттям сутності, системи та структури нотаріальних процесуальних відносин вважаємо доцільним звернутися до теорії цивільного процесу, який є універсальним щодо всіх інших цивілістичних процесів, базисом для розробки їх теоретичних моделей.

Порівняно з нотаріальним процесом, де лише деякими ученими приділяється достатньо уваги процесуальним правовідносинам, в теорії цивільного процесу вони досліджуються давно, оскільки завдяки їх розвитку вдосконалюється процедура розгляду цивільних справ у судах. Так, український учений М. Й. Штефан зазначав, що вони обумовлюються дією норм цивільного процесуального права, які впливають на поведінку осіб шляхом закріплення сукупності кореспондуючих між собою суб'єктивних цивільних процесуальних прав і обов'язків суду та учасників процесу, реалізація яких спричинює виникнення, розвиток і припинення цього виду правовідносин. Вони виникають на диспозитивній основі, внаслідок вольових дій осіб, які звертаються до суду за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу і їхньою об'єктивною основою є матеріальні правовідносини2. Деякі російські вчені зазначали, що в судочинстві у конкретній справі виникає не одне складне комплексне правовідношення3, інші, доповнюючи та розвиваючи цю думку, вказували на те, що при розгляді цивільної справи має місце система численних процесуальних відносин між його суб'єктами за схемою - суд-позивач, суд-відповідач, суд-прокурор.

В сучасній доктрині цивільного процесу російські учені роблять акцент на цивільних процесуальних правовідносинам, адже вони є способами реалізації норм цивільного процесуального права та відображають динаміку процесу. Оскільки суд в органом, на який державою покладено обов'язок розглядати та вирішувати цивільні справи по суті, йому відведена керівна роль у процесі. Хоча суд наділений владними повноваженнями, характер цих повноважень не означає, що він є тільки носієм прав, а інші учасники процесу - носіями обов'язків. Інтереси суду як головного суб'єкта процесуальних правовідносин не суперечать інтересам інших учасників цих правовідносин. Він сам зацікавлений у найбільш повній реалізації процесуальних прав всіх суб'єктів цих відносин, оскільки це необхідно для правильного здійснення завдань правосуддя5.

Український учений А. Л. Паскар зазначає, що цивільні процесуальні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу, не є відносинами субординації. Всі суб'єкти цивільних процесуальних відносин перебувають у відносинах координації, оскільки взаємодіють між собою і взаємопов'язані правами та відповідними обов'язками. Закріплення на законодавчому рівні принципів диспозитивності (ст. 11 ЦПК), змагальності сторін (ст. 10 ЦПК) призвели сьогодні до втрати судом своєї активної ролі. Він керує ходом цивільного процесу та згідно ЦПК сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, усуває Із судового розгляду все, що не має значення для справи (статті 10,160 ЦПК).

Сьогодні необхідно по-новому підходити до визначення характеру цивільних процесуальних відносин, на який накладають свій відбиток як принципи цивільного процесу, так й імперативно-диспозитивний метод правового регулювання, який притаманний цивільному процесу. Імперативні та диспозитивні основи цивільного процесу визначають характер цивільних процесуальних відносин, перебувають у діалектичній єдності, яка виявляється у їх взаємодії та взаємозалежності. Так, владні функції та повноваження суду, визначені імперативним методом правового регулювання, обмежуються диспозитивними основами цивільного судочинства. У свою чергу диспозитивні аспекти цих відносин перебувають у залежності від імперативних приписів. Волевиявлення суб'єктів цивільних процесуальних відносин (диспозитивний аспект) набуває статусу юридичних фактів тільки після їх підтвердження або прийняття судом (імперативний аспект).

Крім того, російські вчені Ю.Л. Мареєв та М.М. Коршунов зазначають, що процесуальні правовідносини належать до числа правоохоронних, оскільки їх характерними особливостями є, по-перше, пряма регламентація нормами цивільного процесуального права, по-друге, особливий суб'єктний склад (склад учасників), по-третє, єдність і однорідність, по-четверте, взаємозв'язок.7

Нотаріальна діяльність (нотаріальний процес), як і цивільний процес, це діяльність держави, врегульована правом, тобто юрисдикційна діяльність. Але така діяльність, на відміну від цивільного процесу, має свої індивідуалізуючі ознаки, обумовлені предметом та методом правового регулювання відносин, що виникають під час вчинення нотаріальних дій між суб'єктами нотаріального процесу, зокрема нотаріусом та іншими уповноваженими на вчинення нотаріальних дій особами і особами, які звертаються до них за вчиненням таких дій.

Але слід зазначити про те, що під нотаріатом в Україні слід розуміти як організацію органів, які уповноважені державою на виконання нотаріальної функції, так і їх процесуальну діяльність. Тому необхідно сформулювати загальне поняття нотаріальних правовідносин, під якими розуміємо суспільні відносини, що виникають у сфері організації та діяльності нотаріату.

Ці відносини мають дві складові:

нотаріально-адміністративні правовідносини, які стосуються організаційної структури нотаріату;

нотаріальні процесуальні правовідносин, які безпосередньо стосуються здійснення нотаріального процесу.

Можливість об'єднання цих правовідносин в одне поняття "нотаріальні правовідносини" мотивується в основному єдиною нормативною базою, що регулює їх, а саме: Законом України "Про нотаріат", специфікою нотаріальної діяльності, обов'язковим суб'єктом якої є нотаріус та інші, уповноваженні на вчинення нотаріальних проваджень особи.

їх об'єднання пояснюється також єдиною функцією, зі здійсненням якої пов'язується існування нотаріату як певної структури, здатної не лише забезпечити вчинення нотаріальних дій у визначеному законом порядку, а й до самооновлення своєї структури, взаємодії з іншими правоохоронними та правозахисними державними органами тощо. Крім того, нотаріальна діяльність забезпечує виконання таких державних функцій, як правоохоронна та правозахисна, а тому потребує особливої уваги з боку інших державних органів не тільки з метою контролю, а й сприяння в її здійсненні.

Нотаріальні процесуальні відносини можна вважати різновидом суспільних, що виникають між особами, які вчиняють нотаріальні дії, та особами, які звернулися за вчиненням нотаріальних дій та які врегульовані нормами законодавства про нотаріат. Нормативні акти, що регулюють процедуру вчинення нотаріальних проваджень, також мають визначати пріоритети прав та обов'язків суб'єктів правовідносин. Без цього правовідносини будуть позбавлені визначеності, що, безумовно, вплине на реальність їх здійснення, виконання загальної функції нотаріату. Так, державою кореспондується для посадової особи, яка здійснює нотаріальні функції, загальний, основний обов'язок - розглянути письмову або усну заяву громадянина про необхідність вчинення нотаріального провадження. При цьому нотаріус не зобов'язується вчиняти нотаріальне провадження, але він мусить дотримуватися комплексу прав та обов'язків осіб, які беруть участь у нотаріальному процесі.

Як бачимо з рис. 2 основним та обов'язковим суб'єктом нотаріальних процесуальних правовідносин є нотаріус, який вчиняє нотаріальну дію. Але в даних відносинах, крім нотаріуса, беруть участь особи, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії. Кожний із суб'єктів цих відносин має наділятися комплексом властивих йому процесуальних прав та обов'язків, які зумовлюються нотаріальною процедурою. При цьому у законодавстві про нотаріат не закріплені процесуальні права й обов'язки осіб, які звернулися за вчиненням нотаріального провадження, а законодавець зосереджує увагу лише на загальних та процесуальних правах і обов'язках нотаріуса (статті 4, 5 Закону).

Рис.2

Це положення вказує на необхідність дослідження нотаріальних процесуальних правовідносин з метою визначення їх характерних ознак.