Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 2. Особисті немайнові права та обов'язки дружини та чоловіка

1. Загальні зауваги

Цивільне законодавство віддавна зосереджувало свою увагу виключно на регулюванні майнової сфери відносин. Критикуючи таку законодавчу традицію, професор С. В. Пахман ще у 1883 р. зазначав, що наука цивільного права не може задовольнитися лише одними майновими правами; особа та особисті права мають бути фундаментом цивільного права, оскільки на них вибудовані й без них немислимі всі інші цивільні інститути.

Ця принципова теза безпосередньо стосується і сімейного права, оскільки походить воно з цивілістичного лона.

Вважалося, що охопити особисті немайнові відносини подружжя законодавство, за дуже незначними винятками, не може. Тому у Кодексі 1926 р. йшлося лише про право подружжя на вибір прізвища, про збереження громадянства у зв'язку із шлюбом з іноземцем, а також про право одного з "членів подружжя" у разі зміни другим місця проживання "не йти за ним".

У Кодексі 1969 р. містилася окрема Глава 5 "Особисті права та обов'язки подружжя", у якій до особистих прав подружжя було зачислено право вибору прізвища, право спільно вирішувати питання життя сім'ї, права на вибір занять, професії і місця проживання.

Глава 6 Сімейного кодексу "Особисті немайнові права та обов'язки подружжя" має істотні відмінності. її зміст був сприйнятий неоднозначно.

На думку професора 1. В. Жил і н нової, Сімейний кодекс було поповнено положеннями "моралізаторсько-повчального тону"; незважаючи на використання чисто юридичних термінів ("право", "обов'язок", "відповідальність"), такі законодавчі "повчання" не несуть навантаження, яке мало би юридичне значення; в СРСР краще розуміли, що Кодекс - це все-таки Закон, а не зведення моральних приписів.

Вважалося, що положення, яким розпочиналася ст. 32 КпШС ("подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного"), - це морально-етична норма, тобто така, що не має юридичних засобів спонукання до її виконання. Така думка не мала альтернативи і стала наслідком того, що в науці радянського сімейного права розірвання шлюбу не вважалося санкцією. А оскільки у цьому Кодексі не було передбачено можливості застосування жодного іншого юридичного засобу впливу, то вважалося, що у разі, наприклад, залишення чоловіком без допомоги працездатної дружини, яка опинилася в матеріальній скруті, до нього можна застосувати лише моральний осуд.

У статті 58 цього ж Кодексу було записано таке: "Батьки і діти зобов'язані подавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному". Ця норма також вважалася морально-етичною.

Але якщо норма моралі включена у структуру закону, то чи не одержує вона нову, додаткову якість? Важко на це запитання відповісти заперечно.

Такою новою якістю є насамперед те, що моральне правило поведінки одержує державне освячення, державну обов'язковість, дотримання якого забезпечується усією системою санкцій, які можна застосувати до "непокірного", в тому числі за допомогою аналогії права.

Відомо, що обов'язок є юридичним, якщо в системі законодавства є санкція, яка може бути застосована до особи за його невиконання. Таких санкцій, дотичних до сфери сімейних відносин, - чимало. Вони, як уже зазначалося, є загальними і спеціальними, мають матеріальну і нематеріальну сутність. Серед їх числа, стосовно відносин подружжя, особливе місце може бути відведено розірванню шлюбу, яке, у разі вчинення відповідачем протиправної поведінки щодо позивача, може трактуватися не лише як спосіб захисту, а й одночасно як вид (форма) відповідальності.

З точки зору такого погляду, обов'язок, наприклад, чоловіка допомогти своїй працездатній дружині (ч. 1 ст. 75 СК) є обов'язком не лише морального, а й юридичного характеру, оскільки його невиконання може перерости у підставу для розірвання шлюбу.

Сімейний кодекс стосується дуже важливої і водночас дуже тонкої сфери людських відносин. Тому абсолютна частина тих положень, які містяться у Главі 6 СК, не є зайвими. Не кожен їх прочитає, не кожен з тих, хто прочитав, запам'ятає їх і візьме до щоденного виконання. До речі, саме таким є ставленням окремих людей і до конституційних норм щодо права іншої людини на життя чи її права на недоторканність приватної власності. Та від цього значення таких конституційних "повчань", які мають пряму дію, не меншає.

У "повчаннях", що є у Главі б СК, міститься конкретний імператив поведінки, нехтування яким здатне викликати цілком реальні юридичні наслідки: сепарацію, розірвання шлюбу, примусову зміну місця проживання дитини. У разі конфліктів між подружжям кожен із них зможе посилатися не на лаконічну фразу - "не зійшлись характером", а на невиконання одним із подружжя свого конкретного юридичного обов'язку.

До речі, Конвенція про права дитини зобов'язує батьків поважати дитину. Невже це також моралізаторське повчання, а не юридичний обов'язок?

Дуже влучно, на мій погляд, охарактеризував цінність положень глави 6 СК відомий львівський адвокат Зорян Базилевич: "У них міститься морально-юридичний стандарт взаємин між подружжям. Вони є дуже цінними для дружини та чоловіка не лише в "умовах миру", а й у разі виникнення спору між ними; вони дають адвокатові можливість виробити чітку правову позицію у справі".