Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 5. Розірвання шлюбу судом у порядку позовного провадження

Як уже зазначалося, за Кодексом 1969 р. бажання дружини та чоловіка, які мали дитину, розірвати шлюб могло здійснитися лише за рішенням суду. Комусь із них у цивільному процесі обов'язково належало бути позивачем, комусь - відповідачем. За судовою практикою, що склалася, небажання подружжя спільно проживати не вважалося достатнім аргументом для розірвання шлюбу. Задля задоволення позову сторони мусили публічно виказувати свої претензії та жалі, часто навіть умисно згущувати фарби на палітрі свого шлюбного життя.

У Сімейному кодексі закріплено інший погляд на проблему.

Суть його полягає, з одного боку, у повазі до бажання подружжя розірвати шлюб, а з іншого - у максимальному забезпеченні інтересів дитини, якій судилося жити лише з одним із батьків.

Відповідно до частини 3 ст. 234 ЦПК, справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дитину, розглядається судом у порядку окремого провадження. Однак детальної регламентації процедури розгляду судом таких справ у Цивільному процесуальному кодексі немає.

Із змісту статті 109 СК можна зробити висновок про те, що особливими рисами цієї процедури є:

1) до письмової заяви подружжя про розірвання шлюбу має бути додано письмовий договір між ними щодо подальшого облаштування життя дитини: з ким із батьків вона буде проживати; яку участь в утриманні дитини буде брати той, хто проживатиме окремо; яким чином він зможе здійснювати своє право на особисте виховання дитини;

2) суд не уповноважується на з'ясування причин розірвання шлюбу і вжиття заходів до примирення подружжя;

3) суду належить сконцентрувати свою увагу на перевірці відповідності умов договору інтересам дитини;

4) суд має пересвідчитися у вільному волевиявленні подружжя і в тому, що умови договору не порушують засади рівності їхніх особистих та майнових прав як батьків дитини. Тому явка заявників у суд має бути обов'язковою;

5) справа про розірвання шлюбу призначається судом до розгляду після спливу одного місяця від дня подання заяви, для певності у тому, що їхня воля до розірвання шлюбу не є поспішною;

6) згідно із статтею 19 СК, орган опіки та піклування подає суду висновок щодо розв'язання низки спорів стосовно дитини. У ситуації, визначеній у ст. 109 СК, спору немає. Це значить, що висновок органу опіки та піклування щодо відповідності договору правам та інтересам дитини не є обов'язковим;

7) суд може призначити заявникам термін для усунення недоліків договору;

8) за результатами розгляду заяви суд постановляє рішення. Суд може відмовити у задоволенні заяви про розірвання шлюбу, якщо поданий подружжям договір не відповідає вимогам ст. 109 СК;

9) у разі задоволення заяви шлюб вважатиметься розірваним з моменту набрання чинності рішенням суду.

5. Розірвання шлюбу судом у порядку позовного провадження

Яка між нами райдуга сіяла, Яка між нами прірва пролягла.

(Ліма Костенко)

Мораторій на розірвання шлюбу

Основи законодавства про шлюб та сім'ю у частині 5 ст. 14 вперше встановили мораторій (від шлюбу лат. - той, що затримує, уповільнює) на розірвання шлюбу: "Чоловік не вправі без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини". Ця норма була перенесена у частину 2 ст. 38 КпШС.

На відміну від чоловіка, жінка мала право пред'явити позов про розірвання шлюбу без будь-яких застережень, тобто завжди. Схвально оцінюючи введення такого мораторію, численні автори відзначали, що він запроваджений у інтересах матері та дитини, оскільки на жінку, яка годує дитину, розлучення може вплинути негативно353.

Однак не можна було не бачити того, що цій нормі передувало застаріле уявлення про абсолютну правоту дружини і, зворотно, виключну вину чоловіка у розладі сімейних відносин. Але в житті не завжди буває саме так. Охорона дружини від зайвих душевних страждань не може бути виконана сповна, якщо вона у період вагітності та протягом першого року життя дитини матиме право розпочати процедуру розлучення.

"Бруд шлюбно-розвідного процесу" неодмінно викликає психологічні стреси, від яких дружину, а через неї і дитину, слід уберегти354.

І таким засобом охорони дитини, якій для нормального розвитку потрібні щоденні контакти як із матір'ю, так і з батьком, є заборона звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу не лише чоловікові, а й дружині, що сформульовано у ч. 2 ст. 110 СК. Чинність цієї заборони пов'язується виключно з актом народження дитини. Вона триватиме і тоді, коли дитина народилася мертвою, і тоді, коли дитина не дожила до однорічного віку.

Ця новела була сприйнята критично: "порушені права дружини"; "дружина позбавлена права на захист", "розлученню ставиться перепони". Однак для таких висновків не було достатньої підстави.

У тимчасовій забороні на розірвання шлюбу закладена мудрість "час лікує". Вона спрямована на збереження шлюбу, надаючи подружжю можливість спокійно оцінити конфлікт, що виник між ними. Мораторій на розлучення забезпечує дружині психологічний захист не лише від дій свого чоловіка, а й від власних поспішних рішень, від агресії проти самої себе355.

Цією новелою відновлена тендерна рівність дружини та чоловіка, введена єдина мірка оцінювання поведінки у шлюбі кожного з них.

Правило про мораторій має, однак, виняток. Пред'явлення позову про розірвання шлюбу до закінчення одного року від дня народження дитини можливе у разі:

1) вчинення одним із подружжя протиправної поведінки, що має ознаки злочину щодо другого з подружжя або дитини;

2) якщо батьківство щодо дитини визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини.

Можна беззастережно стверджувати, що запроваджений мораторій є одним із юридичних засобів стабілізації шлюбу356. Численні бесіди із суддями, адвокатами дають підставу для висновку про розумність та справедливість названої вище норми.

Відповідно до статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на усі правовідносини в державі. То чи означає це, що встановлений мораторій є неконституційним, а заодно таким, що суперечить статті З ЦПК, за якою кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів? Як слушно вважає професор Ю. С. Червоний, норма ч. 2 ст. 110 СК є не обмеженням прав подружжя, а захистом інтересів матері та дитини357.

Додатковим аргументом на підтримку цієї норми є акцент на інших законодавчих нормах: "Сім'я, дитинство, материнство, батьківство охороняються державою" (ч. З ст. 51 Конституції України), "Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини" (ч. 8 ст. 7 СК), - та зрештою й на нормі ст. 8 Конституції України про верховенство права.

Норма частини 2 ст. 110 СК не забороняє звернення до суду взагалі, а лише наказує - "почекайте ". Ця норма узгоджується і з нормою ч. 5 ст. 191 ЦПК, за якою суд, призначаючи термін для примирення, так само велить подружжю: "заждіть".

Тому можна говорити, що Сімейний кодекс передбачає два види термінів для примирення:

1) той, що встановлений законом як мораторій;

2) той, що може бути встановлений судом.

Проте застосування частини 2 ст. 110 СК може наштовхнутися на перешкоду.

С. П. Індиченко та В. С. Гопанчук оприлюднили цікаву справу, яку розглядав один із судів Києва.

Ю. подав позов про розірвання шлюбу, оскільки його дружина підтримує інтимні стосунки з іншим чоловіком, що і призвело до розпаду їхньої сім'ї. Відповідачка визнала факти, наведені чоловіком, але пред'явила документ про свою вагітність і не дала згоди на розгляд справи про розірвання шлюбу. Суд постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження.

Після досягнення дитиною одного року після народження дитини Ю. знову звернувся з позовом, і знову відповідачка подала документ про свою вагітність. І знову суд відмовив у відкритті провадження у справі про розірвання шлюбу.

За цих умов заперечення дружини щодо розірвання шлюбу могло вважатися актом зловживання правом з метою перешкодити Ю. здійснити своє право на офіційне припинення давно уже "мертвого" шлюбу.

Подібна ситуація може трапитися й сьогодні. Для того, щоб знайти розумний і справедливий вихід з неї, слід ще раз уяснити собі мету, яку норма частини 2 ст. 110 СК покликана виконати, а також сферу її застосування.

Дружина Ю. визнала, що з позивачем не проживає, що спільно проживає з іншим чоловіком. За таких умов про мораторій не може бути мови, оскільки призначення мораторію полягає в оберіганні вагітної дружини від стресів, пов'язаних із розірванням шлюбу, і у створенні передумов для збереження сім'ї.

Для відповідачки шлюб з Ю. давно втратив реальну цінність, є лише юридичним прикриттям фактичного проживання і народження дітей не у шлюбі з Ю. Тому розірвання шлюбу є для неї комедійною виставою, а не особистою драмою.

За таких обставин суд, відповідно до частини 9 ст. 7 СК, має постановити ухвалу про відкриття провадження у справі про розірвання шлюбу, оскільки саме такий вихід із ситуації є справедливим і розумним. Така ухвала суду може ґрунтуватися й на ст. 8 Конституції України.

Регулювання сімейних відносин має сприяти утвердженню принципу добросовісності у стосунках між подружжям. Застосування мораторію на розірвання шлюбу у наведеній вище ситуації не сприяло б цьому.

Позивач

Позивачем у справі про розірвання шлюбу може бути один із подружжя, навіть тоді, коли він не досяг повноліття.

У статті 5 ЦПК УРСР було сформульовано правило, за яким суд приступав до розгляду цивільної справи за заявою особи, котра звернулася до суду за захистом своїх прав та інтересів, або за заявою прокурора, а також за заявою іншої особи, яка за законом має право на звернення до суду з заявою про захист інших осіб. Такою "іншою особою" вважався лише опікун як законний представник. Відповідно, представник за довіреністю права на самостійне звернення до суду не мав.

Неможливість звернення до суду з заявою про розірвання шлюбу, підписаною представником за довіреністю, мала серйозні аргументи, зокрема той, що одним із завдань суду було примирення подружжя. За відсутності позивача не можна ні з'ясувати повною мірою обставини життя подружжя, ні вжити заходів до їхнього примирення.

Відповідно до частин 3, 7 ст. 119 ЦПК України, позовна заява може бути підписана і подана до суду представником позивача. Із цього загального правила у цьому Кодексі немає винятку стосовно заяви про розірвання шлюбу. Тому й чимало судів приймали до розгляду позовні заяви про розірвання шлюбу, підписані представником позивача. Отже, цим нормам була віддана перевага перед нормою ст. 110 СК "Право на пред'явлення позову про розірвання шлюбу", у якій зазначено, що позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя, а також опікуном того із них, хто є недієздатним.

У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" зазначено лише, що розірвання шлюбу судом відбувається за позовом одного із подружжя відповідно до ст. 110 СК. Однак цього недостатньо для переламання судової практики. Від Пленуму Верховного Суду України очікували чіткої, однозначної настанови судам щодо неможливості прийняття до розгляду позовних заяв про розірвання шлюбу, підписаних представником позивача за довіреністю.

Заборона подання позовної заяви про розірвання шлюбу представником одного з подружжя, що чітко випливає із ч. 1 ст. 110 СК та із самої суті спору, не виключає участі представника сторін, насамперед позивача у розгляді справи про розірвання шлюбу.

Позов про розірвання шлюбу може пред'явити опікун, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

Явка сторін

"Вказати судам, що однією з основних умов успішного виконання покладених на суд завдань у справах про розірвання шлюбу є особиста участь обох дружин у судовому засіданні. Тому розгляд справи при відсутності одного з дружин, якщо невідома причина неявки його в суд, є недопустимим," - так було записано у Постанові Пленуму Верховного суду СРСР від 16 вересня 1949 р. Про необхідність присутності дружини і чоловіка при розгляді справи про розірвання шлюбу наголошувалося неодноразово і в інших постановах пленумів Верховного суду СРСР та УРСР.

У Постанові Пленуму Верховного суду УРСР від 21.08.1979 р. "Про судову практику у справах про розірвання шлюбу" було зазначено, що часто суди задовольняють позови у першому ж судовому засіданні у відсутності відповідача, а інколи й обох сторін. Про цей же недолік діяльності судів було наголошено у Постанові Пленуму Верховного суду УРСР від 25 березня 1988 р. "Про судову практику розгляду судами справ про розірвання шлюбу".

Про необхідність розгляду справи в присутності, як правило, обох сторін йдеться у Постанові Пленуму Верховного суду УРСР від 12 червня 1998 р. "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР".

Однак такі керівні вказівки Пленуму Верховного суду так і не були реалізовані сповна.

Згідно із пунктом 3 ч. 1 ст. 169 ЦПК, позивач та відповідач мають право подати до суду заяву про розгляд справи у їх відсутності. Проте ця загальна норма має застосовуватися судами з урахуванням специфіки спору, обов'язку суду з'ясувати фактичні взаємини подружжя. Забезпечити дотримання цієї вимоги важко, а за відсутності обох сторін - загалом неможливо.

Ситуація, яку прагнув переламати Пленум Верховного Суду, продовжується. Тому не дивно, що і в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" зазначено, що суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно і всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя. Чи будуть і надалі суди виконувати таку повинність?

Відповісти ствердно важко через завантаженість у роботі багатьох суддів до критичної межі.

Г. пред'явила позов про розірвання шлюбу на тій підставі, що півроку чоловік проживає окремо, у них склалися різні погляди на життя, на виховання дитини, на яку він добровільно сплачує аліменти.

У призначений для розгляду справи день сторони не з'явилися. Та суд все ж розглянув справу, задовольнив позов, зазначивши в рішенні, що "збереження шлюбу буде суперечити інтересам обох сторін".

У справі була лише позовна заява, свідоцтво про реєстрацію шлюбу та копії свідоцтв про народження дітей, однак цього було явно недостатньо для такого висновку суду.

Т. пред'явила позов про розірвання шлюбу, в якому сторони перебували менше двох років. У заяві до суду відповідач заперечував проти розірвання шлюбу, не погоджувався з фактами, наведеними у позовній заяві і, зважаючи на інтереси дитини, просив суд надати термін для примирення. Суд розглянув справу без відповідача і задовольнив позов. Рішення суду не було оскаржено.

Почастішали випадки, коли позивач умисно називає неправильну адресу відповідача, щоби забезпечити розгляд справи без нього.

У подружжя Д. двоє маленьких дітей. Чоловік пред'явив позов про розірвання шлюбу. На два виклики до суду дружина не відреагувала.

Досвідчена суддя засумнівалася у такій байдужості відповідачки до розгляду справи і зажадала від позивача подання довідки від ЖЕК про те, що вона проживає за вказаною адресою. Після цього позивач більше до суду не з'являвся, і справа була залишена без розгляду.

Участь представника

Питання щодо участі у справі про розірвання шлюбу представника сторін має теоретичне та практичне значення.

Представник позивача не може сам підписати позовну заяву про розірвання шлюбу. Але представник може представляти позивача чи відповідача.

Позивача С. представляв у суді О., його представник за довіреністю. Відповідачка, з якою залишилася маленька дитина, заперечувала проти розірвання шлюбу і, вважаючи, що шлюб можна зберегти, просила призначити термін для примирення. Суд такий термін призначив. Після його закінчення у судове засідання з'явився лише представник позивача. З його слів, сторони не помирилися і обоє згідні на розірвання шлюбу. Суд задовольнив позов.

Розгляд справи за участю лише представників сторін, що формально допускається Цивільним процесуальним кодексом, накладає на суд чимало "обтяжень". Адже представник позивача чи відповідача може не знати деталей подружнього життя, а тому адекватно відреагувати на заперечення другої сторони і, тим більше, на пояснення другої сторони, допитаної як свідка згідно зі ст. 62 ЦПК.

Оскільки суд уповноважений постановляти рішення про розірвання шлюбу лише за наявності для цього підстави (ст. 112 СК), він, задля забезпечення справедливості свого вердикту, може вважати присутність сторін обов'язковою. Суд має попередити сторону про наслідки неявки у судове засідання, якою може бути зупинення провадження у справі (ч. 1 ст. 202 ЦПК).

Неявка позивача може призвести до того, що суд, за недостатністю доказів відмовить у позові.

Додаткові позивні вимоги

До вимоги про розірвання шлюбу позивач може додати вимоги про поділ спільного майна, про присудження аліментів на себе і (або) на дитину, про визначення місця проживання дитини.

Задоволення цих вимог можливе лише у разі задоволення позову про розірвання шлюбу. Це значить, що суд не може відмовити в позові про розірвання шлюбу, але водночас задовольнити додаткову вимогу.

Вимога про стягнення аліментів чи про поділ майна може бути виділена судом в окреме провадження.

Зустрічний позов

Відповідач, до якого пред'явлено позов про розірвання шлюбу, має право на зустрічний позов. Відповідно до частини 2 ст. 123 ЦПК, предметом такого позову може бути вимога, що випливає з тих же правовідносин, що і вимога за основним позовом; вимога, в результаті задоволення якої основна вимога буде зменшена; вимога, задоволення якої може повністю або частково виключити задоволення первісного позову.

Це значить, що відповідач - чоловік може подати зустрічну вимогу про виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини або про зміну місця проживання дитини, оскільки первісний та зустрічний позови випливають із шлюбних правовідносин.

У разі заяви позивачем вимоги про виділення йому із спільної власності в натурі автомобіля і гаража, відповідач може подати зустрічний позов з вимогою присудити ці речі йому. У цьому разі задоволення зустрічного позову повністю виключить задоволення первісного позову.

Предметом зустрічного позову не може бути заперечення причини розірвання шлюбу, на які покликається позивач. Свою аргументацію причин порушення шлюбної гармонії відповідач може викласти письмово у запереченні на позов. Не може бути предметом зустрічного позову вимога не задовольняти позов про розірвання шлюбу, оскільки у цьому разі мова фактично йде про заперечення позову, без пред'явлення до позивача матеріально - правової вимоги.

Примирення подружжя

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. у ст. 25 зобов'язував народний суд вживати заходів до примирення подружжя.

У частині 3 ст. 14 Основ (ст. 40 КпШС) було написано дещо інакше: "суд вживає заходи до примирення подружжя".

У статті 40 КпШС (у редакції відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 28 січня 1991 р.) суд було зобов'язано вжити заходів до примирення подружжя. Цей обов'язок не було обумовлено жодними обставинами.

Пленум Верховного суду УРСР неодноразово звертав увагу судів на необхідність вжиття ними заходів до примирення подружжя.

У статті 111 СК відновлено зміст першої редакції ст. 40 КпШС: "Суд вживає заходів щодо примирення подружжя", але з уточненням: "якщо це не суперечить моральним засадам суспільства". Отже, можна зробити висновок про те, що вжиття заходів до примирення подружжя не є загальним обов'язком суду. Якщо, наприклад, причиною розірвання шлюбу є нанесення позивачеві важких тілесних ушкоджень, зараження венеричною хворобою, то вжиття судом заходів до примирення позивач міг би розцінити як акт зневаги до нього.

Цивільний процесуальний кодекс України не містить хоча б приблизного переліку заходів до примирення подружжя. Тому вони залежать від різних об'єктивних та суб'єктивних факторів, зокрема психологічних знань та навичок судді, його характеру та душевного стану в момент розгляду справи, від завантаженості розглядом інших справ тощо. Заходом до примирення можуть бути особисті розмови судді з дружиною та чоловіком окремо та з ними обома спільно, з їхніми батьками, дітьми.

Суд не має права звертатися за місцем роботи, навчання чи до громадських організацій з пропозицією сприяти примиренню подружжя. Такі дії можуть бути кваліфіковані як порушення таємниці особистого життя і втручання у сімейне життя.

Заходом примирення, окрім бесід зі сторонами, є відкладення розгляду справи і призначення подружжю строку для примирення (ч. 5 ст. 191 ЦПК). При цьому суд, призначивши такий строк, не стає учасником "переговорного процесу" і не цікавиться ним взагалі. Отже, така процесуальна дія суду має формальний характер, часто є лише засобом відтягування остаточної смерті шлюбу. Хоча, звичайно, за допомогою такого відтермінування вдається іноді під впливом часового фактора згладити глибину кривд та образ і глянути на причини пред'явлення позову іншими очима.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 21 грудня 2007 р. нагадує судам про необхідність використання можливості відкладення розгляду справи про розірвання шлюбу, особливо якщо є неповнолітні діти.

За статтею 176 ЦПК 1963р., суд міг встановити строк для примирення, але не більше шести місяців. Тобто, суд міг один раз призначити шість місяців або кілька разів по одному - два місяці, але не мав права виходити за цю часову межу. У частині 5 ст. 191 ЦПК України не встановлено строку, на який суд може відкласти розгляд справи про розірвання шлюбу. Немає відповіді й на запитання про те, скільки разів суд може призначати подружжю строк для примирення.

Така новела видається помилковою, особливо з урахуванням того, що, відповідно до ст. 293 ЦПК, ухвала суду про відкладення розгляду справи у зв'язку з призначенням подружжю строку для примирення не підлягає оскарженню. Неможливість апеляційного оскарження ухвали про відкладення розгляду справи, за умови, що строк відкладення за ст. 176 ЦПК УРСР не міг перевищувати 6-ти місяців, сприймалася позивачами, як правило, без особливого драматизму. В нинішніх умовах, коли визначений судом строк для примирення може бути набагато тривалішим, неможливість оскарження такої ухвали суду не має достатньої підстави.

Як зазначено у пункті 10 названої вище постанови Пленуму Верховного Суду України, при визначенні строку для примирення суд заслуховує думку сторін та враховує конкретні обставини справи.

Висловлена думка про те, що строк для примирення має узгоджуватися із загальним строком розгляду цивільних спорів, визначеним у ст. 157 ЦПК. Тобто, з урахуванням того, що справу належить розглянути протягом двох місяців, а у виняткових випадках може бути додано ще один місяць, то й строк для примирення може складати три місяці.

Такий коментар закону вважаю дуже спірним.

Насамперед термін для примирення не може включатися до строку розгляду справи. Час розгляду справи - це той часовий проміжок, який "підвладний" виключно суду, тобто не узалежнений від різних обставин у сфері життя позивача чи відповідача (важка хвороба, каліцтво, відпустка, відрядження тощо) чи від складності збирання доказів. Якщо, наприклад, на результати будівельно-технічної експертизи щодо можливого поділу будинку довелося чекати два місяці, цей час не може включатися до строку розгляду справи судом, а отже не може бути підставою для висновку про порушення судом встановлених законом процесуальних строків.

Призначення для примирення такого надто короткого строку (як загальне правило) позбавить суд можливості вжиття заходів, які були б адекватними до конкретних обставин життя подружжя.

До внесення відповідних змін до статті 239 ЦПК (а вони, на мій погляд, дуже потрібні) виходом із цієї складної ситуації може бути звернення позивача до суду з заявою про скорочення часу для примирення у зв'язку з тим, що відповідач, наприклад, проживає фактично з іншою особою чи ухиляється від зустрічі з метою порозуміння. Така заява може бути надана до суду і обома сторонами.

Докази

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч, 1 ст. 60 ЦПК). Однак доказова база у переважній більшості справ про розірвання шлюбу є дуже мізерною. Рішення суду про розірвання шлюбу ґрунтується переважно на поясненнях сторін, часто дуже суперечливих.

Відповідно до частини 1 ст. 64 ЦПК, письмовими доказами є листування особистого характеру. Чи можна долучити до справи про розірвання шлюбу листа, що, наприклад, засвідчує факт інтимних стосунків відповідача з іншою особою?

Фізична особа, як записано у частині 3 ст. 301 ЦК, має право на збереження у таємниці обставини свого особистого життя. А згідно із частиною 4 ст. 306 ЦК, кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься у такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

Отже, цей лист може бути долучений до справи. Суд може й відмовити у долучені його до справи на вимогу другої сторони. У цьому разі у протоколі судового засідання має бути зазначено про те, що суд ознайомився з листом і повернув його стороні.

Для оголошення такого листа у відкритому судовому засіданні (ст. 186 ЦПК) потрібна згода його автора та адресата (ч. 2 ст. 306 ЦК).

Свідки

Насамперед слід звернути увагу на те, що сторони здебільшого не заявляють клопотання про виклик свідків, а суд не наділений правом викликати свідків за власною ініціативою. Це значить, що вирішення питання про те, чи викликати свідків взагалі і кого, належить сторонам.

Проте суд, відповідно до частини 1 ст. 10 ЦПК, має попередити сторони про наслідок невиклику свідків, яким, залежно від обставин справи, може бути задоволення позову чи відмова в позові.

Небажання викликати свідків може пов'язуватися із прагненням зберегти у таємниці факт розірвання шлюбу. З іншого боку, утаємниченість факту розгляду судом справи про розірвання шлюбу може створити передумови для фіктивного розірвання шлюбу і навіть до розгляду справи за участю лжевідповідача.

Якщо позивач наполягає на виклику свідків, а відповідач заперечує, або - навпаки, суд може не взяти ці заперечення до уваги.

Як свідки можуть бути викликані у судове засідання й діти. Але чи не буде це сучасною "морозовщиною"? Не прийти до суду - значить увійти в немилість, наприклад, до матері; прийти і розповісти правду - можна остаточно зіпсувати відносини з батьком. Тому, видається, викликати дітей як свідків варто лише у винятковій ситуації.

Відмова від позову

Згідно із частиною 2 ст. 11 ЦПК, позивач може розпорядитися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Конкретизацією такої можливості є право позивача на відмову від позову (ч. 1 ст. 174 ЦПК).

Відмова від позову про розірвання шлюбу не виключає права особи згодом знову пред'явити такий позов, але уже за наявності інших підстав (пункт 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК). Це означає, що зміст попередньої і повторної позовної заяви не може бути тотожним.

Зміст рішення суду

У першій редакції статті 203 ЦПК УРСР містилася частина шоста, у якій були закріплені додаткові вимоги до рішення суду про розірвання шлюбу. Суд повинен був визначити при кому і хто з дітей залишається, з кого і в якому розмірі стягуватимуться кошти на утримання дітей, встановити порядок поділу майна в натурі або в частковому відношенні, присвоїти кожному з розлученого подружжя за їхнім бажанням дошлюбне прізвище, визначити суму в межах від 50 до 200 крб, яку належить стягнути при видачі свідоцтва про розлучення.

Однак суди частину з цих вимог вперто не виконували, хоча Пленум Верховного суду УРСР неодноразово "обурювався" з цього приводу.

Врешті протести суддів були почуті і статтю 203 ЦПК довелось істотно переробити: у тексті цієї статті в редакції Закону від 21 червня 2001р. названої вище норми уже не було. Відсутня вона й у ст. 215 ЦПК України.

Немає окремих застережень щодо змісту рішення суду про розірвання шлюбу і у Сімейному кодексі. Однак проблема залишається.

Відповідно до пункту 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК, у резолютивній частині рішення суд зазначає висновок по суті позовних вимог. Отже, якщо певна вимога в позові (зустрічному позові) не ставиться, суд не повинен робити висновок щодо неї. Чи значить це, що у випадках, коли, наприклад, у позовній заяві про розірвання шлюбу немає вимоги щодо визначення місця проживання дитини чи закріплення у ньому status quo щодо місця проживання дитини, суд не повинен виясняти у сторін цього питання? На мій погляд, ні. Суд має переконатися у тому, що позивач дійсно у цьому процесі жодних інших вимог, крім розірвання шлюбу, не заявляє.

Чи слід фіксувати це у рішенні суду? Очевидно, що ні.

Отже, рішення суду про розірвання шлюбу має відповідати лише загальним вимогам ст. 215 ЦПК.

Окрема ухвала

Згідно із статтею 235 ЦПК 1963 р., суд міг постановити окрему ухвалу, якщо виявив порушення законності службовою особою чи громадянином, і направити її для вжиття відповідних заходів службовій особі, державному органу, трудовому колективу, об'єднанню громадян тощо.

У Постанові Пленуму Верховного суду УРСР від 31 серпня 1979 р. "Про судову практику у справах про розірвання шлюбу" (п. 16) було зазначено, що при встановленні фактів аморальної поведінки подружжя у сім'ї, безвідповідального ставлення їх до обов'язків щодо виховання дітей суди повинні виносити окремі ухвали для відповідного реагування. Пленум схвалив практику тих судів, які за необхідності повідомляли трудові колективи або громадські організації про наявність у провадженні суду справи про розірвання шлюбу для застосування заходів, спрямованих на збереження сім'ї, та можливої участі їх представників у судовому розгляді.

Особливо непереливки було членам КПРС, адже розірвання шлюбу часто мало наслідком виключення із партії або, щонайменше, сувору догану. А це нерідко означало крах службової кар'єри.

Пленум Верховного Суду УРСР у Постанові від 25 червня 1988 р. "Про практику розгляду судами справ про розірвання шлюбу" (п. 7) вдруге наголосив на необхідності гостріше, шляхом винесення окремих ухвал, реагувати на факти негідної поведінки в сім'ї, невиконання батьківських обов'язків.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР", якою було скасовано дві названі вище постанови, про винесення судами окремих ухвал уже не йшлося. Немає про це згадки й у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р.

Право суду на постановления окремої ухвали передбачено у ч. 1 ст. 211 ЦПК України без сутнісних новел. Але чи не змінилася позиція судів щодо можливості та доцільності постановления такої ухвали у справі про розірвання шлюбу?

Насамперед слід зазначити, що така можливість законом не заперечена.

Що ж до ефективності окремих ухвал, то вона нині істотно зменшена, адже значна частина тих відповідачів у справах про розірвання шлюбу, хто негідно веде себе у шлюбі чи відцурався дітей, ніде не працюють, членами політичних партій чи громадських організацій не є. Отже, зменшилася кількість інституцій, які могли б реально вплинути на поведінку одного з подружжя.

Проте повністю виключати окремі ухвали з арсеналу засобів судового впливу на поведінку одного з подружжя не варто.