Українське цивільне право - Ромовська З.В. - Неможливість віндикації

Відповідно до статті 389 ЦК, не можуть бути предметом віндикації від незаконного, але добросовісного набувача:

1) гроші;

2) цінні папери на пред'явника;

3) речі, продані в порядку, встановленому для виконання судових рішень;

4) речі, продані особою, яка заволоділа ними на підставі договору з її власником.

Гроші - вільні в обігу. Тому, якщо особа навіть зафіксувала номерні знаки на грошах, цього недостатньо для того, щоб вилучити їх у того добросовісного набувача, у кого вони врешті-решт опинилися. Йдеться, звичайно, не лише про українську грошову одиницю. Що ж до потерпілого, то він матиме право звернутися до злочинця з позовом про відшкодування завданої шкоди.

Цінні папери на пред'явника, тобто без зазначення імені власника також вільні в обігу, тобто можуть бути предметом різних договорів. З тих же міркувань ошукана особа не має права вимагати повернення їх від добросовісного набувача.

Згідно із частиною 2 статті 388 ЦК, майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Тобто навіть тоді, коли особа за злочинною схемою заволоділа чужою нерухомістю, тут же передала її у заставу для забезпечення повернення взятого банківського кредиту, і річ незабаром була продана з публічних торгів, відібрати її у покупця, який був добросовісним набувачем, уже неможливо. Отже, колізія інтересів власника й аукціонного покупця вирішена в законі на користь останнього.

Тому можна сказати, що публічні торги за певних умов стають своєрідним "чистилищем" чи, як тепер називають, - "відмиванням": квазіправо власності, зумовлене відсутністю у відчужувача відповідного управнення, перетворюється на дійсне, законне право власності у покупця.

М. одержав документ про право власності на земельну ділянку завдяки злочинній схемі, учасниками якої були приватний нотаріус і посадова особа БТІ, і тут же уклав з банком кредитний договір на велику суму, під заставу цієї земельної ділянки.

У зв'язку з неповерненням кредиту земельна ділянка на аукціоні була продана К.

І лише тоді, коли весною К. почав на ній господарювати, Т. дізнався про те, що став жертвою шахрайства: від його імені була посвідчена довіреність на ім'я З., за якою З. була уповноважена на продаж земельної ділянки.

Отже, Т. було позбавлено права власності не лише незаконно, а й майже незворотно.

Суддями Верховного Суду України висловлена думка про те, що витребування такого майна можливе лише після визнання недійсним договору щодо відчуження такого майна в порядку виконання судового рішення. З такою постановкою питання слід погодитися, бо це відкриває шлях до можливого повернення речі її первинному власникові.

Віндикація, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 388 ЦК, неможлива, якщо річ була продана особою, яка заволоділа нею на підставі договору з її власником, тобто за умови, що ця річ вибула з володіння власника за його волею.

У зв'язку з відрядженням М. передав Д. на тимчасовий догляд свого собаку.

Якби Д. його продав чи обміняв, витребувати собаку від набувача було б складно, оскільки він вибув з володіння М. та Д. за їхньою волею.

Як зазначав С. Дністрянський, заборона віндикації у такому разі була запозичена з німецького звичаєвого права: "Hand müss Hand wahren". Якщо хтось комусь довірив свою річ, мусить терпіти, коли довірений знехтував його довір'ям і продав його річ третій особі. Власник може звернутися тільки до того, кому довірив, і то лише з вимогою про відшкодування. До набувача "в добрій вірі" власник не може звертатися, якщо той придбав річ за відплатою. Володілець "в добрій вірі", що набув таку річ відплатно, стає ipso iure власником.

Однак не можна нехтувати тим, що таке аргументування "рука дала - рука тримає" - стосувалося рухомих речей, право власності на які не потребувало документального засвідчення.

Академік С. Дністрянський, певно, не мав і гадки, що в державі, яка іменує себе правовою, може набути поширення діяльність організованих злочинних груп за участю нотаріусів, службових осіб органів державної виконавчої влади, які допомагатимуть наймачеві квартири чи орендареві земельної ділянки здійснити злочинний задум - розпорядитися чужим.

Л., власник квартири, перед виїздом на роботу за кордон, передав її Т. за договором оренди. Останній, видаючи себе за власника (скористався українським паспортом Л. та іншими документами), продав її Д.

Поширеними є приклади продажу квартири наймачами за підробленими довіреностями. Вважається, що, задля забезпечення стійкості цивільного обороту, витребувати квартиру у покупця неможливо: власник без достатньої підстави довірився наймачеві, а той виявився негідним довіри, тому ризик вибору контрагента має лежати саме на власникові. Однак така позиція не є всебічно виваженою, вона працює не на утвердження принципу недоторканності права власності, а проти нього.

Без сумніву, цивільний оборот має бути стійким. Проте у наведених ситуаціях забезпечення стійкості цивільного обороту має відійти на другий план, адже цю мету не можна досягати кримінально-карними засобами. На першому плані мають стояти інтереси власника земельної ділянки, будинку, квартири. Інакше,- потуратиметься розгул злочинних махінацій щодо нерухомості. Заборона застосування віндикації щодо речі, яку сам власник передав у володіння іншій особі, а та, зловживаючи довірою, продала її іншому, не може стосуватися нерухомого майна. Тому, з врахуванням принципу справедливості, задля утвердження добросовісності у відносинах між людьми (пункт 6 статті З ЦК), маємо підстави сподіватися, що суди, як це в історії судочинства траплялося не раз, стануть на позицію звуженого тлумачення пункту 3 частини 1 статті 388 ЦК.

Справедливість, зазначав П. Юркевич, відновлює нам порушену рівність у правах і перед законом.

Г. і Б. були співвласниками двокімнатної квартири, у якій мешкала Б. У1995р. Б. шляхом обману оформила від імені Т. довіреність на право продажу квартири і продала її К. Дізнавшись про це, Г. звернулася до суду з позовом до Б. і К. про визнання договору недійсним. Рішенням суду в позові було відмовлено; касаційна скарга Т. була відхилена.

Заступник Генерального прокурора України опротестував ці рішення, вважаючи, що судами були недотримані норми матеріального права.

Залишаючи протест без задоволення, Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі зазначила таке: "Майно, відчужене одним із учасників спільної власності, яке знаходилося у його володінні за згодою інших учасників цієї власності, не може вважатися таким, що вибуло з володіння останніх поза їх волею, і тому вимоги цих учасників спільної власності про витребування його від добросовісного набувача, що придбав його за плату, не піддягають задоволенню".

Іншими словами, Судова колегія вважала, що неможливість віндикації стосується не лише випадків, коли річ належала одній особі, а й випадків, коли вона належала кільком особам, одна з яких уклала договір без погодження з іншими співвласниками. Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України й нині займає таку саму позицію.

Однак таке трактування пункту 3 частини 1 статті 388 ЦК не відповідає, на мій погляд, ні букві, ні духові закону. "Вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння ..." - ця частина законодавчого припису не дає підставу для сумніву: словом "власник" охоплено не лише одну особу, а й кількох як співвласників, а слова "особи, якій він передав" стосуються набувача за договором.

А як бути в тому разі, коли, наприклад, із чотирьох спадкоємців, які прийняли спадщину, в успадковуваному будинку ще до відкриття спадщини мешкав лише один із них; він і продав його сторонній особі; інші співвласники заволодіти будинком або не встигли, або через спротив не змогли? Відповідь очевидна.

Наведені аргументи дають підставу дійти таких висновків:

1) самочинні (самовільні) дії одного із співвласників щодо розпорядження спільним майном не можуть бути підставою для позбавлення інших співвласників їхніх часток у праві спільної власності;

2) конституційний принцип недоторканності права власності вимагає вирішувати колізію інтересів покупця та співвласників на користь останніх.

З цих міркувань, продаж одним із співвласників квартири, в якій він проживав за згодою з другим співвласником чи без такої згоди, за фіктивною довіреністю останнього чи за допомогою інших незаконних схем,- не може вважатися перешкодою до віндикації. Колізія інтересів покупця і співвласника має вирішуватися на користь останнього.

Конституційний принцип непорушності права приватної власності, принцип справедливості мають бути перешкодою до заохочення недобросовісності. Отже, норма пункту 3 мусить мати обмежену сферу застосування.

Під час вирішення спору на підставі статті 388 ЦК слід обов'язково звертати увагу на те, чи встиг останній покупець нерухомості зареєструвати право власності (точніше, квазіправо) в БТІ. Якщо не встиг, то позивач має право, задля забезпечення позову, просити суд постановити ухвалу про заборону такої реєстрації до вирішення справи по суті.

Оскільки, відповідно до частини 2 статті 640 ЦК, договір щодо нерухомості вважається укладеним з моменту державної реєстрації, то до цього моменту процес укладення договору вважається незавершеним, а тому останній як наче покупець не може насправді вважатися набувачем речі "за відплатним договором", а лише її володільцем. Якщо така реєстрація відбулася, то у разі задоволення віндикаційного позову вона має бути скасована.

А як бути із покупцями, хто їм поверне сплачені кошти? - запитають ті, хто вважають, що у таких випадках слід керуватися не статтею 388 ЦК, а статтею 203 ЦК і пред'являти позов про визнання договорів недійсними.

Можна, звичайно, обирати і цей шлях захисту права власності. Але слід мати на увазі таке незаперечне правило: якщо в законі є декілька варіантів захисту порушеного права, особа має право вибрати той, який вона вважає для себе найкращим. Власникові закон надає можливість домагатися справедливості через механізм визнання договорів недійсними і через механізм захисту права власності. Для нього більш надійним і швидким є другий шлях.

Учасники кожного договору мають пам'ятати, що одним із ризиків, здавна відомим цивільному праву, є ризик вибору контрагента. Не може не дивувати безпечність М., якого не насторожила та обставина, що Д. вирішила продати квартиру відразу після її купівлі. Тому за неуважність до своїх же інтересів йому доведеться платити з власної кишені. Прикро, але інакшого виходу із цієї ситуації немає.

Можна зробити докір і нотаріусові, який не порадив М. з'ясувати "історію" квартири. А чи можна нотаріуса вважати винним у такому сумному фіналі і притягнути його до цивільної відповідальності перед М.? Для відповіді на це запитання треба з'ясувати: чи є заклик до перестороги обов'язком нотаріуса перед своїми клієнтами?

Закон України "Про нотаріат" зобов'язує нотаріусів сприяти особам, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії, у здійсненні їхніх прав, попереджати про наслідки, встановлювати справжні наміри цих осіб.

Сучасні кримінально-карані способи захоплення чужого майна під прикриттям сфальшованих документів, а вслід за цим негайний його продаж задля перенесення можливого ризику на останнього покупця вимагають екстрених, невідкладних засобів протидії, з використанням усіх юридичних механізмів захисту прав власника.