Цивільне право - Майданик P.A. - 3. Метод цивільного права

Метод правового регулювання відносин зазвичай розглядають як специфічний спосіб впливу на поведінку їх учасників, що застосовується державою і традиційно вважається поряд із предметом регулювання однією із засад систематизації права.

Дуалістичне розуміння цивільного права в суб'єктивному та об'єктивному значенні відображається в цивільних правовідносинах як метод взаємодії їх суб'єктів (координація, юридична рівність), а в сфері об'єктивного права - як метод диспозитивного регулювання (ініціативність або децентралізація).

Специфіка галузевого методу виражається у правовому статусі суб'єкта, у підставах формування правовідносин, способах визначення їх змісту, юридичних санкціях.

Цивільні правовідносини регулюються певними способами або методами, які визначаються з урахуванням соціально-економічної природи цих відносин.

Метод цивільного права являє собою систему цивільно-правових способів формування поведінки юридично рівних учасників правовідносин (фізичних і юридичних осіб, публічних утворень) як приватних осіб.

Якщо предмет цивільно-правового регулювання відповідає на питання, які суспільні відносини регулюються цивільним правом, то метод цивільного права - як відповідні суспільні відносини ним регулюються.

Тому між предметом і методом цивільного права існує взаємний зв'язок. Метод зумовлюється особливостями предмета правового регулювання. Зміст методу цивільного права значною мірою визначається характером відносин, що регулюються (предметом правового регулювання).

В ч. 1 ст. 1 ЦК зазначено три ознаки майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним законодавством: вони повинні бути засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників.

Юридична рівність, яка становить основну характеристику методу цивільного права, юридично закріплює економічну незалежність і самостійність учасників цивільних відносин.

Юридична рівність учасників передбачає їх виступ як приватних осіб, самостійних у реалізації власних приватних прав, де відсутні відносини влади і підпорядкування стосовно один одного.

Закономірний наслідок юридичної рівності сторін у приватних правовідносинах полягає в можливості самостійного врегулювання самими сторонами змісту правовідносин.

У свою чергу, юридична рівність виражається не у збігу конкретного змісту правоздатності, а в тому, що правоздатність всіх суб'єктів цивільного права є однопорядковою: вона створює суб'єктам права однакову можливість участі у цивільних правовідносинах в одній і тій самій ролі - як носіїв цивільних прав та обов'язків у конкретних правовідносинах та зумовлює рівну можливість для суб'єктів цивільного права у вираженні волевиявлення, спрямованого на встановлення правовідносин, а також у визначенні прав та обов'язків (В. Ф. Яковлев).

Автономія волі учасників цивільних відносин полягає у вільному розсуді щодо того, чи вступати їм у майновий оборот, з яким саме контрагентом і на яких умовах.

Майнова самостійність учасників цих відносин полягає в тому, що такі учасники є власниками свого майна або є оперативними управителями (для унітарних державних підприємств, інших юридичних осіб публічного права) і в цій якості присвоюють отриманий доход і несуть ризик можливих збитків.

Надання сторонам права самостійно визначати свої взаємовідносини та їх зміст відображається в цивільно-правових приписах, які мають в переважній більшості диспозитивний характер і дають можливість учасникам самостійно вибрати найбільш доцільний варіант поведінки.

Крім того, вони вільні на свій розсуд використовувати чи не використовувати надані їм цивільним правом засоби захисту власних інтересів. Разом це створює ініціативний характер більшості взаємозв'язків учасників. Незалежність і рівність учасників припускає, що спори між ними переважно можуть вирішувати лише незалежні від них публічні органи (суди, інші уповноважені державою органи), не пов'язані будь-ким з них організаційно-владними, майновими, особистими або іншими відносинами.

Наведене визначає основні, переважаючі методи цивільного права. Основним методом цивільного права є метод координації (децентралізації), тобто узгодження між юридично рівними суб'єктами.

Наявність спільної загальнородової риси, характерної всім цивільним правовідносинам, зумовлює застосування до них єдиного методу правового регулювання, з притаманними йому обов'язковими ознаками.

Метод цивільного права характеризують такі визначальні ознаки як: 1) юридична рівність учасників відносин; 2) велике і відкрите коло юридичних фактів цивільного права; 3) диспозитивні засади цивільного законодавства; 4) відновний характер цивільно-правових санкцій.

У цьому зв'язку в цивілістиці сформульовано чотири групи ознак методу цивільного права, які відображені: 1) в загальному юридичному становищі суб'єктів цивільного права; 2) в специфіці юридичних фактів; 3) в диспозитивних засадах цивільного законодавства; 4) в особливостях цивільно-правових санкцій.

Основу методу цивільного права становить юридична рівність учасників цих відносин, яка передбачає перебування суб'єктів цивільного права один щодо одного в юридично однаковому становищі.

Зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна із сторін має свій комплекс прав та обов'язків і юридично не підпорядкована іншій саме в межах цих правовідносин. Тому цивільно-правові відносини, які ґрунтуються на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій, не є предметом цивільного права. До таких відносин (тобто публічно-правових) цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 1 ЦК України).

Наступна особливість методу регулювання цивільних відносин пов'язана з юридичними фактами, які мають цивільно-правові наслідки.

Специфіка юридичних фактів у цивільному праві полягає в широкому колі таких фактів. Цивільно-правовими можуть бути будь-які юридичні факти як передбачені, так і не передбачені законом.

Коло зазначених юридичних фактів визначається товарно-грошовим характером цивільних правовідносин. У цьому зв'язку згадані факти породжуються переважно діями фізичних та юридичних осіб, зокрема, правочинами, які виникають в результаті вольових дій їх учасників.

Диспозитивні засади в цивільному праві дають можливість вибору між кількома варіантами поведінки в межах, установлених законом. Диспозитивність також дозволяє у відповідних випадках визначити зміст цивільних прав та обов'язків, розпоряджатися суб'єктивними правами на свій розсуд. Диспозитивні засади, зокрема, втілюються в диспозитивних нормах, які дають можливість суб'єктам цивільного права у певних межах своєю волею і на свій розсуд врегулювати зміст цивільних прав та обов'язків.

Правила диспозитивних норм застосовуються лише у випадках, коли учасники правовідносин своєю волею не виробили іншої умови з питання, врегульованого даною нормою. Прикладом диспозитивної норми є положення ЦК України про момент переходу права власності у набувача за договором. Набувач стає власником майна за договором з моменту передачі такого майна, якщо інше не було передбачено договором або законом (ч. 1 ст. 334 ЦК України).

Особливості цивільно-правових санкцій зумовлені відновною функцією цивільно-правових санкцій. Зокрема, така відповідальність спрямована не стільки на покарання порушника, скільки на відновлення становища, яке існувало до порушення права, відшкодування збитків, сплату штрафних санкцій на користь потерпілої особи.

Відновна функція цивільно-правової відповідальності обумовлює існування в цивільному праві у низці випадків відповідальності без вини.