Цивільне право - Майданик P.A. - 3. Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини

Перелік загальних засад цивільного законодавства, передбачених ЦК України, починається саме з принципу неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини.

Зазначене обумовлене особливістю ЦК України, яка полягає серед іншого у визнанні великого значення особистих немайнових відносин в життєдіяльності людини і функціонуванні громадянського суспільства.

Особисте (приватне) життя є ключовою цінністю, що укріплює людську гідність, і основним правом людини і розумним очікуванням кожної людини. Особисте життя - це намагання людей вільно обирати, за яких обставин і якою мірою розкривати себе, своє ставлення і поведінку щодо інших.

Особисте життя людини можна визначити через низку сутнісних ознак, які характеризують це поняття і відрізняють від суміжних правових категорій.

Особисте життя людини визначають дві його визначальні ознаки: (1) нематеріальні блага як об'єкт і (2) приватність названих відносин.

Перша ознака полягає в тому, що ці стосунки складаються з приводу виключно нематеріальних благ (честь і гідність особи, її здоров'я, сімейне життя, міжособистісні відносини з іншим людьми - дружба, кохання, партнерство) тощо. При цьому кожна особа може по-різному розуміти і визначати ті суспільні відносини, які є її особистим життям. І те, що для однієї особи є особистим (наприклад, подружні стосунки), іншою (скажімо, популярним артистом чи відомим політиком) може визначатися як публічне. Зазначене правило знайшло законодавче відображення в ч. 2 ст. 301 ЦК України, згідно з якою фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. У зв'язку з цим в доктрині слушно зазначається, що чітко визначити коло таких благ стосовно всіх учасників цивільних відносин не видається можливим (С. О. Погрібний).

Другу ознаку особистого життя особи визначає приватність названих суспільних відносин, під якими розуміють автономність і самодостатність індивіда, незалежність його від будь-яких публічних інституцій і публічних відносин, в які вступає особа. Під публічними відносинами особи у цьому випадку розуміють не лише публічно правові відносини особи, засновані на владі та підпорядкуванні (податкові, адміністративні, кримінальні тощо), а й такі цивільні відносини, що вимагають контактів з іншими особами, наприклад, договірні чи позадоговірні зобов'язальні відносини.

Зазначені вище ознаки дали підстави окремим авторам розглядати сферу особистого життя людини як сукупність цивільних відносин, суб'єктом яких є певна особа, що складаються з приводу її нематеріальних благ, які ця особа визначає як такі, що не підлягають публічному втручанню (С. О. Погрібний).

Виділяють чотири основні складові права на особисте життя людини: 1) інформаційну (що включає в себе такі аспекти, як поширення відомостей про особистість, збір і обробку персональних даних); 2) фізичну (тобто захист фізичної недоторканості особистості); 3) комунікативну (безпека і приватність листування, електронної пошти, телефонних розмов та інших видів приватних комунікацій); 4) просторова (охоплює поняття будинку, робочого місця, тобто безпосереднього оточення особистості).

Сучасний стан і розвиток поняття "приватне життя" в європейській культурній традиції знаходить своє втілення в ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Тому для правильного застосування цього принципу в Україні істотне значення має практика і доктрина Європейського суду з прав людини.

Принцип неприпустимості довільного втручання в сферу особистого життя людини знаходить своє втілення в багатьох статтях Конституції, а також більшості статей Книги другої ЦК (статті 286, 289, 300, 301, 303, 30, 3-7, 311). Дію цього принципу можна також простежити в положеннях багатьох законів, зокрема в законах України "Про інформацію" від 2 грудня 1992 р., "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. тощо.

Повноваження людини щодо сфери її особистого життя можуть бути обмежені лише Конституцією (щодо прав, установлених нею), або законом (щодо прав, установлених ЦК та іншими законами). Однак не варто розуміти це таким чином, що цими актами можна встановити будь-які обмеження. Вважається, що принципи природного права можуть зазнавати лише обмежень, що відповідають таким природно-правовим критеріям, як розумність, пропорційність тощо (А. С. Довгерт).

Принцип неприпустимості втручання в особисте життя людини стосується не лише до фізичних осіб, але й, безумовно, з певним розумним коригуванням, юридичних осіб (ст. 94 ЦК).

З наведеного випливає, що зміст зазначеного принципу становить суб'єктивне право людини на особисте життя, з яким кореспондує обов'язок будь-яких інших осіб не допускати його порушення, тобто їх невтручання в особисте життя людини. Зокрема, з цього принципу випливає, що органи державної влади і місцевого самоврядування та будь-які інші особи не мають втручатися в приватні справи суб'єктів цивільного права, якщо вони здійснюють свою діяльність відповідно до вимог законодавства.

Так, органи державної влади і місцевого самоврядування не мають права вказувати громадянам і юридичним особам, які здійснюють підприємницьку діяльність, які товари (роботи, послуги) виробляти і за якими цінами та яким споживачам їх реалізовувати.

Конституція України гарантує недоторканність особистого і сімейного життя фізичної особи (ст. 32). Фізична особа має право на особисте життя. Вона сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

Проте не допускається лише свавільне, тобто довільне, безпідставне втручання в приватні справи.

В юридичній науці пропонується розрізняти умови поширення зазначеного принципу на суб'єктів правозастосування і законотворення.

В контексті заборони втручання в особисте життя людини свавільність певної дії полягає у відсутності законодавчих підстав для її вчинення. Іншими словами, закон забороняє таке втручання до названої сфери, яке позбавлене законодавчих підстав для того.

Обмеження людини у праві на особисте життя, тобто встановлення у законодавстві підстав для втручання у нього, не буде свавільним за умови, що воно здійснене з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

При цьому, якщо приватні інтереси входять в суперечність з публічним інтересом, цивільне законодавство допускає втручання в приватні справи громадян і юридичних осіб. Так, обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять склад правопорушення, що підтверджено вироком суду, рішенням суду або постановою адміністративного органу (ст. 293 ЦК України).

Ще одним прикладом вкраплювання публічно-правових елементів в цивільне законодавство є визначення окремих видів діяльності, перелік яких визначається законом якими юридична особа може займатися лише на підставі спеціального дозволу (ліцензії).