Цивільне право - Майданик P.A. - 4. Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених конституцією України та законом

Принцип неприпустимості позбавлення права власності передбачений ст. З ЦК України, із змісту якої випливає неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Відповідно до цього принципу норми цивільного права забезпечують власникам можливість стабільного (сталого) здійснення власницьких повноважень і правовий захист від дій щодо безпідставного позбавлення особи свого майна, що мають розглядатися як правові засоби утвердження поваги і непорушності права власності.

Конституція України проголошує непорушність права приватної власності (ст. 41). Власність зумовлює і забезпечує майнову відокремленість суб'єктів цивільних правовідносин. Кожний учасник цивільного обороту, що додержується норм права, має бути впевнений у тому, що його право власності не буде порушено. Саме тому Конституцією визначено правило, згідно з яким жоден суб'єкт цивільного права не може бути позбавлений свого майна не інакше як за рішенням суду. Більше того, рішення про припинення права власності суд може винести лише у випадках, прямо передбачених законом. Перелік таких підстав визначений законом, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

В даному випадку загалом йдеться про ситуації, коли суспільні потреби переважають інтереси приватної особи, що тягне за собою примусове позбавлення права власності з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом.

5. Свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом

Згідно зі ст. 1 ЦК України відносини у сфері підприємництва є частиною предмета цивільного права. Конституція України гарантує право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються законом (ст. 42 Конституції).

Фізична особа з повною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом (ч. 1 ст. 50 ЦК).

Юридична особа має право на здійснення підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, з якою вона була створена, та сприяє її досягненню (ч. 1 ст. 91, статті 84-86 ЦК).

6. Свобода договору

Згідно зі ст. 6 ЦК України принцип свободи договору передбачає право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Наведені положення щодо свободи договору застосовуються і до односторонніх правочинів.

Принцип свободи договору нормативно передбачений ст. 627 ЦК, згідно з якою відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, вимог розумності та справедливості.

Оскільки свобода договору стосується лише сфери договірних відносин, то відповідно ця правова засада має бути визнана принципом лише цивільно-правових договорів, а не угод, що використовуються в інших галузях права, зокрема в господарському й цивільному процесах, набуваючи там певних специфічних рис. Зазначені договори не регулюються ЦК України й не можуть характеризуватися з цивілістичних позицій.

У ст. 627 ЦК наголошується на свободі сторін в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Окрім можливості вибору контрагента і визначення змісту договору, свобода договору включає також: 1) вільний вияв волі особи на вступ у договірні відносини; 2) свободу вибору сторонами форми договору; 3) право сторін укладати як договори, передбачені законом (поіменовані договори), так і договори, які законом не передбачені, але йому не суперечать (непоіменовані договори); 4) право сторін за своєю угодою змінювати, розривати або продовжувати чинність укладеного ними договору; 5) можливість установлювати форми (міри) відповідальності за порушення договірних зобов'язань тощо.

Свобода договору не є безмежною, вона існує в рамках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості.

Межі свободи договору можуть зумовлюватися багатьма чинниками: правовою природою того чи іншого договору, особливими вимогами до суб'єктного складу окремих видів договорів.

Свобода договору обмежується у випадках, визначених законом, зокрема, коли певним суб'єктам заборонено законом укладення певних окремих видів договорів.

Обмеження свободи договору передбачено нормою ч. 2 ст. 6 ЦК, згідно з якою учасники цивільних прав не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо: у цих актах прямо вказано про це; обов'язковість цих актів випливає з їх змісту або суті відносин сторін.

Чинне законодавство містить й інші випадки обмеження свободи договору. Наприклад, поняттям "публічного договору" (ст. 633 ЦК) одна зі сторін обмежена у своїй свободі вибору контрагента. Згідно з поняттям договору приєднання (ст. 634 ЦК) одна зі сторін не бере участі у визначенні умов договору.

Тлумачення поняття свободи договору, з огляду на текст ст. 627 ЦК, закон пов'язує з іншими засадами цивільного законодавства, а саме: розумністю та справедливістю.

ВГСУ46 враховує положення ст. 627 ЦК, яким встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В юридичній літературі звертається увага на те, що найбільш вагоме значення в системному застосуванні засад свободи договору, розумності та справедливості пов'язане з визначенням умов договору та порядку його виконання. Це припущення ґрунтується на тому, що у випадку спору між сторонами щодо змісту умов договору чи порядку його виконання цей зміст можна з'ясувати, саме спираючись на справедливість та/або розумність.