Цивільне право - Майданик P.A. - Цивільно-правові конструкції здійснення принципу пропорційності (співрозмірності)

Принцип пропорційності (співрозмірності) між обмеженнями прав та цілями визначає критерій припустимого втручання (впливу) держави при здійсненні суб'єктивних прав приватними особами.

В цьому контексті привертає увагу правило, сформульоване Європейським Судом із захисту прав людини, згідно з яким дотримання принципу пропорційності вимагає досягнення справедливого балансу між загальними інтересами всього суспільства і вимогами захисту фундаментальних прав приватних осіб. Якщо на особу внаслідок вжитих заходів покладається "значний індивідуальний тягар", вважається, що справедливого балансу інтересів збережено не було. Тому вжиті заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб.

Таким чином, принцип пропорційності допускає можливість обтяження державою суб'єктивного права особи не будь-якими обмеженнями, а лише тими, які не мають ефекту значного індивідуального тягаря, оскільки такий вплив перетворює титул власника, інше суб'єктивне право в невигідне для його носія благо.

Принцип пропорційності реалізується через справедливе застосування цивільно-правових конструкцій, зокрема, речово-і зобов'язально-правового характеру.

В речовому праві цей принцип виявляється у правилі "справедливої рівноваги" (fair balance test), що застосовується Європейським судом з прав людини як критерій визначення пропорційності при вирішенні спорів про право власності. До цього критерію суд звертається кожного разу, коли питання стосується зіткнення суспільного і приватного інтересів, що передбачає пошук справедливої рівноваги між суспільними інтересами і захистом фундаментальних прав особистості.

Фактично цей методологічний підхід було застосовано в рішенні Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України "Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства "Градобанк" у державну власність" № 1881-IV від 24 червня 2004 року та постанови Верховної Ради України "Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України"

№ 2434-ПІ від 24.05.2001 p." (справа про колекцію образотворчого мистецтва АКБ "Градобанк").

Історія з колекцією АКБ "Градобанк" розглядалася в судах ще з 90-х років минулого століття. Колекція "Градобанку" (у складі 785 картин українських та зарубіжних художників) належала НБУ, яку той отримав як заставу за невиплачений кредит.

Постановою Верховної Ради України від 08.12.1998 р. № 301-XIV "Про заборону продажу колекції образотворчого мистецтва AT "Градобанк" вищезазначена колекція була офіційно визнана національним надбанням, що не підлягає продажу, і мала бути передана до державної частини Музейного фонду України, а Національний банк України визначений відповідальним зберігачем колекції образотворчого мистецтва".

Постановою Верховної Ради України "Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України" № 2434-ПІ від 24.05.2001 р. (далі - Постанова BP від 24.05.2001 р.) Колекцію образотворчого мистецтва збанкрутілого AT "Градобанк" було визнано національним надбанням, що не підлягає продажу, в тому числі шляхом приватизації та віднесення зазначеної колекції до державної частини Музейного фонду України.

Законом України "Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства "Градобанк" у державну власність" № 1881-IV від 24.06.2004 р. (далі - Закон від 24.06.2004 р.) колекцію образотворчого мистецтва АКБ "Градобанк" визнано об'єктом національного культурного надбання та ухвалено передати її у державну власність.

Колекція була передана Національному банку України за договором застави (закладу) від 05.11.1996 р. як забезпечення кредитних зобов'язань AT "Градобанк" (за кредитним договором № 24 від 04.06.1996 p.), який на той час знаходився у процедурі ліквідації. Постановою ВГСУ від 30.01.2008 р. № 10/11 встановлено, що "НБУ 26.12.2005 р. було повністю відшкодовано заборгованість AT "Градобанк" в розмірі основного боргу та відсотків в сумі 9497,1 тис. грн. за кредитним договором № 24 від04.06.1996 p., укладеним між НБУ і AT "Градобанк", в якості забезпечення якого за договором від 05.11.1996 р. була застава - колекція образотворчого мистецтва AT "Градобанк" в кількості 785 предметів мистецтва, які є власністю AT "Градобанк", є вільний від зобов'язань за договором застави від 05.11.1996 р".

У своєму рішенні Конституційний Суд України фактично в повному обсязі врахував положення науково-експертного висновку підготовленого вченими кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 08.10.2008 р., підготовленого на запит Конституційного Суду України (суддя Я. Мачужак) від 18.06.2008 р. № 332-16/659 та від 27.08.2008 р. № 332-16/906.

Автори зазначеного експертного висновку здійснили аналіз питань щодо відповідності Конституції України оспорюваним законодавчим актам (Закону від 24.06.2004 р. і Постанові ВР від 24.05.2001 р.

Зазначається, що відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 р. передача у власність держави з підстав визнання об'єктом культурної спадщини проводиться за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини в порядку, встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування її вартості.

Матеріали справи свідчать, що в судовому порядку не доведено наявності суспільної необхідності припинення права власності на Колекцію на користь держави.

Суд встановив, що викуп державою даної Колекції вже розпочався, але не завершений (постанова ВГСУ від 30.01.2008 р. № 10/11).

Колекцію не передано до Національного художнього музею України і не віднесено до державної частини Музейного фонду України.

Рішенням Господарського суду м. Києва у справі № 44/659 від 13.04.2006 р. було підтверджено право власності АТ "Градобанк" на колекцію образотворчого мистецтва. З урахуванням зазначеного вище, ухвалою Господарського суду м. Києва від 26.06.2006 р. включено колекцію образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" в кількості 857 предметів образотворчого мистецтва як об'єкт права власності АТ "Градобанк" до складу ліквідаційної маси банкрута АТ "Градобанк".

Передбачена Законом від 24.06.2004 р. норма про передачу Колекції в державну власність не відповідає положенням ст. 41 Конституції України, яка не допускає в умовах відсутності воєнного чи воєнного стану примусове оплатне відчуження об'єктів права приватної власності з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, з наступним відшкодуванням їх вартості.

Тому передбачене ст. 1 Закону від 24.06.2004 р. положення про передачу Колекції в державну власність є таким, що не відповідає Конституції України.

Закріплена в п. 1 Постанови ВР України від 24.05.2001 р. норма про визнання колекції образотворчого мистецтва збанкрутілого АТ "Градобанк" національним надбанням, що не підлягає продажу, в тому числі шляхом приватизації та віднесення зазначеної колекції до державної частини Музейного фонду України, в частині віднесення Колекції до державної частини Музейного фонду України, суперечить ст. 41 Конституції України, згідно з якою підстави та умови примусової передачі майна у державну власність визначаються законом, та п. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з якою правовий режим власності визначається виключно законами України. Постанови Верховної Ради України не є законами, якими встановлюється правовий режим власності. Тому примусове відчуження об'єктів права приватної власності не може бути застосоване на підставі і в порядку, встановлених Постановами Верховної Ради України.

Спеціальним законом, який регулює відносини щодо охорони об'єктів культурної спадщини, є Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 р. Відповідно до ст. 17 цього Закону пам'ятки, крім пам'яток археології, можуть перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом.

Тлумачення норми ст. 17 Закону від 08.06.2000 р. дає підстави для висновку про те, що об'єкти культурної спадщини, які є пам'ятками в розумінні цього Закону, можуть перебувати (залишатися) в приватній власності фізичних чи юридичних осіб, якщо інше не випливає із змісту Закону, іншого акта законодавства уповноваженого державного органу, на підставі яких майно визнано об'єктом культурної спадщини.

Постанова ВР від 24.05.2001 р. в п. 1 визначає норму, згідно з якою "колекцію образотворчого мистецтва збанкрутілого АТ "Градобанк" визнати національним надбанням, що не підлягає продажу, в тому числі шляхом приватизації. У зв'язку з цим віднести зазначену колекцію до державної частини Музейного фонду України".

Системний аналіз частин 1 і 2 п. 1 Постанови ВР від 24.05.2001 р. дав підстави авторам висновку розглядати "національне надбання, що не підлягає продажу, в тому числі шляхом приватизації" як об'єкт культурної спадщини, що може перебувати лише в державній власності, оскільки в приватній власності не може бути майно, яке не підлягає продажу, в тому числі шляхом приватизації.

У висновку зазначається, що вирішення питання щодо відповідності Конституції України (ст. 41) норми ст. 1 Закону від 24.06.2004 р., в частині визнання колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" об'єктом національного культурного надбання, залежить віл того, чи можливе таке визнання без передачі цього об'єкту в державну власність у порядку, встановленому Законом.

Закон від 08.06.2000 р. закріплює поняття "об'єкт культурної спадщини" і не містить категорії "об'єкт національного культурного надбання", передбаченої оспорюваним Законом від 24.06.2004 р.

Термін "об'єкт національного культурного надбання" передбачено іншими законами та підзаконними нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про музеї та музейну справу" від 29.06.1995 р. № 249/96-ВР, об'єкт національного культурного надбання може знаходитися як у державній, так і в приватній чи комунальній власності. Аналогічні положення щодо припустимості перебування в приватній власності об'єктів національного культурного надбання закріплено пунктами 7, 9, 22 "Положення про музейний фонд", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.2000 р. № 1147, а також "Положенням про реєстр об'єктів національного культурного надбання", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1992 р. № 466.

Системний аналіз терміна "об'єкт національного культурного надбання" порівнянно з термінами "національне надбання, що не підлягає приватизації" в розумінні Постанови ВР від 24.05.2001 р., та "об'єкт культурної спадщини", передбачений Законом від 08.06.2000 р., дає можливість відмежувати "об'єкт національного культурного надбання, що не підлягає продажу, зокрема шляхом приватизації" від "інших об'єктів національного культурного надбання" за критерієм вилучення першої групи об'єктів з цивільного обороту шляхом встановлення заборони на їх продаж, в тому числі шляхом приватизації.

У зв'язку з цим "об'єкт національного культурного надбання" та "національне надбання, що не підлягає продажу, в тому числі шляхом приватизації" співвідносяться між собою як рід і вид.

В разі відсутності в Законі норми про заборону продажу пам'ятки, визнання такого майна об'єктом національного культурного надбання не має своїм наслідком обов'язкову передачу такого майна в державну власність. Тому норма ст. 1 Закону від 24.06.2004 р., в частині визнання Колекції об'єктом національного культурного надбання, не повинна тлумачитися таким чином, що подібне майно повинно обов'язково передаватися в державну власність.

Проведений правовий аналіз Закону від 24.06.2004 року і Постанови Верховної Ради від 24.05.2001 року дав підстави авторам експертного висновку дійти таких висновків щодо відповідності цих законодавчих актів Конституції України:

1) норма ст. 1 Закону від 24.06.2004 року в частині передачі Колекції в державну власність не відповідає ст. 41 Конституції України, а в частині визнання Колекції об'єктом національного культурного надбання - відповідає положенням ст. 41 Конституції України;

2) норма п. 1 Постанови ВР від 24.05.2001 р. не відповідає статті 41 та п. 7 ст. 92 Конституції України в повному обсязі і не є належним нормативно-правовим актом для примусової передачі Колекції в державну власність.

Заслуговує уваги питання щодо заявленого суб'єктом конституційного подання питання про можливість і юридичних наслідків застосування положень ст. 344, п. 8 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України у правовідносинах між Національним банком України та АТ "Градобанк" щодо Колекції.

З цього приводу автори експертного висновку зазначають, що положення ст. 344 Цивільного кодексу України не поширюються на Національний банк України, оскільки останній:

а) є юридичною особою публічного права, яка володіє закріпленим за нею майном на праві господарського відання, власником якого є держава Україна, а тому Національний банк України не є юридичною особою, яка за набувальною давністю може набувати право власності на майно, зокрема й таке, як Колекція;

б) знав і не міг не знати про те, що володіє Колекцією як чужим майном (тобто він не є добросовісним володільцем у розумінні ст. 344 ЦК України);

в) не є фактичним володільцем, безтитульним володільцем чужого майна, який добросовісно і безперервно володів Колекцією протягом строку, визначеного ст. 344 ЦК України, оскільки він володів Колекцією на певному юридичному титулі, зокрема на підставі договору застави;

г) не володіє безперервно Колекцією протягом строку, визначеного ст. 344 ЦК України, оскільки з моменту припинення чинності договору застави Колекцією володіють інші особи як законні титульні володільці (зокрема, Національний Художній музей України на підставі договору зберігання Колекції).

Зазначене вище, йдеться у висновку, виключає можливість визнання Національного банку України власником Колекції за набувальною давністю відповідно до положень ст. 344 Цивільного кодексу України у правовідносинах між Національним банком України та АТ "Градобанк" щодо цієї Колекції.

У зв'язку з цим суд не має достатніх підстав для застосування положень ст. 344, п. 8 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України у правовідносинах між Національним банком України та АТ "Градобанк" щодо Колекції.

Конституційний Суд України практично повністю погодився із зазначеним експертним висновком і фактично поклав його в основу свого рішення.

Рішенням КС України від 23.10.2008 р. положення оспорюваних нормативних актів, які передбачали віддати колекцію у державну власність і помістити у Художній музей міста Києва, визнано неконституційними. Суд підходив до справи також і з суспільного інтересу. Щоб люди мали доступ, суд визнав колекцію об'єктом національного культурного надбання. Це правовий статус колекції, який не позбавляє власника права власності. Він має право користуватися, розпоряджатися колекцією у межах, допустимих законами. Вона не може бути вивезена з України, крім випадків, якщо власник буде виїжджати64.

Зобов'язальне право здійснює принцип збалансованості через правило еквівалентності взаємних зобов'язань сторін (adequacy of consideration), яке стосується змістової справедливості ("inhaltlicher/sub-stantivc fairness") договору, але не стосується і тому не порушує вимог "процесуальної справедливості" ("proceduraI fairness"). Договір може вважатися недійсним лише в останньому випадку і не викликає недійсності лише у зв'язку з несправедливістю змісту або нееквівалентністю (незбалансованістю) взаємних зобов'язань сторін. Такий договір носитиме для них зв'язуючий характер, навіть якщо зобов'язання однієї зі сторін нікчемне як "перчинка" порівняно з відповідним взаємним зобов'язанням іншої (К. Цвайгерт, X. Кетц).

В доктрині і законодавстві європейських країн еквівалентність зобов'язань сторін розглядається як загальна вимога взаємної справедливості (justicia commutativa), порушення якої тягне недійсність договору не у зв'язку із заподіянням потерпілій стороні надмірних збитків ("laesio enormis"), а лише за умови істотної незбалансованості, явного дисбалансу взаємних зобов'язань за договором як результату використання недосвідченості, тяжкого становища, інших випадків нав'язування угоди в ситуації, що позбавляє потерпілу сторону можливості прийняти продумане рішення.

Подібна незбалансованість зазвичай виникає в результаті допущених помилок (дефекту) волі потерпілої сторони договору принципового характеру у вигляді введення сторони в оману, чинення тиску тощо. Істотну незбалансованість взаємних зобов'язань можуть створювати й неправомірні дії, які у власному розумінні не пов'язані з дефектом волі (тобто з процесуальною справедливістю). Однак так дії "визнаються недобросовісними з причини незбалансованості взаємних зобов'язань у сукупності з іншими фактами, що відносяться до справи" за умови їх кваліфікації як порушення публічного порядку і добрих звичаїв (зокрема, йдеться про право споживача у визначений строк відмовитися, без будь-якого обгрунтування, від договору, укладеного в ситуації, що позбавляє споживача можливості прийняти обдумане рішення).

У цьому контексті незбалансованість взаємних зобов'язань за договорами азартної гри і парі не заперечує їх дійсності. Такі правочини можуть визнаватися недійсними лише в разі порушення ними прямої вказівки закону або визнання їх такими, що порушують публічний порядок і добрі звичай.

Припустимість такого роду незбалансованості взаємних зобов'язань зумовлена присутністю у правовій дійсності аномальних (маргінальних) юридичних явищ, специфіка яких полягає в поєднанні елементів правового і натурального характеру (позбавлених судового захисту), інших юридично недосконалих конструкцій. Такого роду правові конструкції є відображенням існування пропорційно залежних (лінійних) і нерівноважних процесів (нелінійних систем) як способу вираження рівномірності юридичних явищ.

Лінійні системи реагують еквівалентно або пропорційно зовнішнім впливам: малі впливи ведуть до малих змін стану, а великі - до великих.

Нелінійним системам властива здатність до самодії, завдяки якій вони реагують на зовнішні впливи непропорційно останнім (Г. Дубов).

Нерівноважні (нелінійні) системи породжують "порядок з хаосу", забезпечуючи перехід від безладу до порядку. За своєю сутністю подібні правові системи існують у вигляді аномальних (маргінальних) юридичних явищ, специфіка яких полягає в поєднанні елементів правового і натурального характеру, інших юридично недосконалих конструкцій.

Лінійні і нелінійні системи таким чином проявляють себе при здійсненні будь-якого суб'єктивного права, що становить фундаментальну категорію цивільного права. Юридично завершене суб'єктивне право являє собою симетрію, упорядкованість його елементів, завдяки чому підтримується пропорційна залежність реакції юридичної конструкції на зовнішні впливи, як умова існування правовідношення і досягнення його юридичної мети.

Часткова відсутність такої упорядкованості притаманна маргінальним (аномальним) сферам правопорядку, яким властиві відхилення від норми в елементах правовідношення, наприклад, коли зобов'язання грунтується на випадковості дій його членів, стихійності об'єктивних чинників. В останньому випадку результат таких дій обумовлений імовірністю його настання, оскільки його поставлено в залежність від визначеного чи невизначеного випадку; можливість його настання є елементом правовідношення.