Цивільне право - Майданик P.A. - Межі та умови застосування принципу пропорційності (співрозмірності) як елемент методології цього принципу

Принцип співрозмірності (пропорційності) містить свої основні елементи методології у вигляді суспільно важливих цілей, засобів їх досягнення (міри з реалізації), цінностей та пріоритетів, які знаходяться в основі вибору тих чи інших засобів та в сукупності визначають межі застосування цього принципу.

Критерієм межі застосування принципу співрозмірності (пропорційності) виступає взаємозв'язок прав та обов'язків. Принцип співрозмірності є універсальним і незмінним гарантом захисту основних прав і свобод людини за допомогою збалансованого обмеження прав і свобод та забезпечення гармонії в суспільстві.

У цьому разі співрозмірність вважається основою гармонійного правового регулювання відповідних відносин, що виключає довільність, тобто відсутність зв'язку смислу норми із захищеними інтересами, як і обмежуваними інтересами або з необхідною метою регулювання (Д.І. Дєдов).

Принцип пропорційності дозволяє встановлювати обмеження, які не вносять розлад у здійснення суб'єктивного цивільного права, дає йому можливість здійснюватись у гармонії зі суспільними інтересами та правами інших осіб.

Цей принцип висуває критерій межі (результату) дій або рішень: вони не повинні виходити за межі відповідної мети. Принцип пропорційності передбачає вибір розумних, найбільш ефективних заходів для досягнення мети і завжди застосовується в сукупності з принципом справедливості, на який покладено функцію вирівнювання нерівності "переддоговірних можливостей".

Приклад порушення цього принципу в законі випливає з Рішення Конституційного Суду України у справі щодо конституційності положень статей 7, 8 Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України", щодо офіційного тлумачення положень статей 22,41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян).

У п. 5.3 Рішення за вказаною справою прямо вказується, що встановлений у ст. 7 Закону "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" механізм, відповідно до якого заощадження повертаються не за першою вимогою вкладника, а "поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік", обмежує конституційне право власності громадян, грошові кошти яких відновлені шляхом компенсаційної індексації в Державному ощадному банку України.

У цьому зв'язку Конституційний Суд України слушно зазначив, що відсутність саме в Законі конкретних етапів, термінів повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до порушення їх конституційного права власності.

Такий підхід дав можливість Конституційному Суду України в резолютивній частині свого рішення дійти висновку про те, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ст. 7 Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" від 21 листопада 1996 р. в частині щодо повернення заощаджень фізичних осіб залежно "від віку вкладника" та "інших обставин".

У цьому зв'язку заслуговує уваги обґрунтована в літературі ідея про те, що пропорційність обмежень майнових прав фізичних осіб передбачає відсутність диференційованого підходу до власників грошових коштів залежно від віку та інших обставин, що не має надавати переваги одним особам перед іншими. Встановлене оспорюваним Законом обмеження інших вкладників незалежно від віку одержати вклади з рахунків в Ощадному банку не було пропорційним, оскільки згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права, одним з яких є право власності (Є. О. Мічурін).

Отже, обмеження права власності залежно від віку має презюмуватися як непропорційне. Тому виплати за вказаними вкладами громадян в Ощадному банку мають здійснюватися незалежно від віку, що є справедливим.

Подібне застосування справедливості при поєднанні обмежень і мети суб'єктивного права вимагає, щоб при встановленні обмежень була дотримана природа суб'єктивного цивільного права, яке є пріоритетним порівняно з обмеженнями, оскільки останні є виключними.

У цьому зв'язку в цивілістичній доктрині слушно зазначається, що при встановленні обмежень має зберігатися сутність суб'єктивного цивільного права, що здійснюється на розсуд особи, якщо це не йде у розріз з важливими суспільними інтересами та правами інших уповноважених осіб (Є. О. Мічурін),

Цей принцип передбачає необхідність такого пропорційного, співрозмірного і достатнього рівня обмежень суб'єктивних прав, щоб при цьому зберігалася можливість здійснення прав інших осіб та суспільних інтересів. При цьому помірність обмежень суб'єктивних цивільних прав має досягатися пропорційністю обмежень відповідно до прав осіб з додержанням останніх та наданням їм, коли це є можливим, пріоритету перед обмеженнями.

Така "пропорційність" обмежень і мети суб'єктивного права дає можливість забезпечити націленість права на затвердження у житті принципу еквівалентності, рівного несення за рівних умов тягаря відповідальності, усього того, що під дещо іншим кутом зору охоплюється поняттям "справедливість" і виявляється через адекватні механізми публічно-правових обтяжень при здійсненні суб'єктивних цивільних прав.

В даному випадку справедливість щодо обмежень значною мірою досягається через пропорційність їх установлення щодо всіх фізичних осіб, які є рівними перед законом, та щодо своїх прав незалежно від віку чи інших ознак, як-от політичних чи інших переконань, походження, релігійних вподобань тощо.

Рівність становища фізичних осіб щодо виникнення в них прав незалежно від віку встановлена Рішенням Конституційного Суду України у справі про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною.

Автор клопотання вважає, що доповнення абз. 1 ч. 2 ст. 211СК України другим реченням про те, що різниця у віці між усиновлювачем і дитиною не може бути більшою, ніж сорок п'ять років, відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усиновлення" порушує конституційні права громадян України.

Заявник аргументував свою позицію щодо неможливості обмеження дієздатної фізичної особи у праві на усиновлення залежно від віку положенням норми ч. З ст. 22 Конституції України.

Згідно з цією конституційною нормою при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. При цьому положення ст. 211 Сімейного Кодексу України, на думку заявника, звузило обсяг існуючих прав усиновителів та дітей, що є неконституційним, оскільки обмежують за віковою ознакою дієздатних осіб у праві на створення сім'ї шляхом усиновлення і звужують обсяг існуючих прав людини. Таким чином, зазначається в конституційному поданні, оспорюване положення порушує принцип рівності громадян, які народжують і виховують дитину в сім'ї, та громадян, які прагнуть створити сім'ю, ставши усиновлювачами.

Слід зазначити, що норма ч. 2 ст. 211 СК України отримала різні правові оцінки і в доктрині права. Окремі прихильники визнання неконституційним зазначеного положення СК вважають абсурдом встановлення максимальної вікової різниці між дитиною і особою, яка бажає її усиновити - у 45 років.

Прихильники такого підходу вважають абсолютно слушним скасування цієї зміни ст. 211 СК з огляду на те, що усі ми ходимо під Богом, тому ніхто не може бути абсолютно впевненим у тому, що переживе іншого (З.В. Ромовська).

Вада подібного підходу полягає в тому, що використана в ньому аргументація не містить переконливих заперечень існуючої в умовах України загрози порушення права дитини на піклування в разі прийняття її в сім'ю усиновлювача, старшого від неї більш ніж на 45 років.

Діаметрально протилежний підхід з цього приводу обгрунтовано вченими-цивілістами кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка в науково-експертному висновку від 16.10 2008 р., підготовленому на запит Конституційного Суду України від 11.09.2008 р. № 331-16/960 (суддя М. А. Маркуш).

У згаданому висновку зазначається, що закріплена ст. 51 Конституції України норма про державну охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства підтверджує пріоритет сімейного виховання дитини як важливий крок до розвитку сімейних форм влаштування дітей, які з різних причин втратили родину.

Однак проголошений державою пріоритет сімейного виховання дитини не виключає можливості встановлення законом умов усиновлення з метою охорони прав та інтересів усиновлюваного. До таких умов відносяться й обмеження щодо мінімально та максимально допустимої різниці у віці між усиновлювачем та усиновлюваною дитиною.

Обмеження щодо максимально допустимого віку між усиновлювачем та усиновлюваною дитиною не є дискримінаційним і покликане забезпечити права усиновлюваної дитини.

Встановлення передбаченого ч. 2 ст. 211 СК України максимально допустимого віку є обмеженням права фізичних осіб на усиновлення, співрозмірним (пропорційним) меті правової охорони усиновлення.

Призначення інституту усиновлення полягає в сімейному вихованні дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак мета усиновлення не досягається в разі смерті усиновлювача до досягнення усиновлюваною дитиною повноліття, оскільки в цьому випадку виникає ризик повернення дитини в дитячий будинок чи іншу форму несімейного виховання дитини, що є не менш шкідливим для дитини, ніж стан до її усиновлення.

У зв'язку з цим в доктрині права справедливо зазначається, що основна мета усиновлення полягає не лише в прийнятті дитини в сім'ю на виховання, де відносини носять безстроковий характер. Дитина повинна встигнути вирости, сформуватися як особистість і член суспільства, а тому вік усиновлювача повинен бути таким, який би дозволив йому за своїм станом здоров'я, певним соціальним статусом, а також фізіологічно, психологічно бути підготовленим до виконання функцій з виховання усиновленої дитини (Н. В. Летова).

Норма ч. 2 ст. 211 СК України відображає демографічний стан середньої тривалості життя людини, яка в Україні становить 68 років для чоловіків і 73 - для жінок, що істотно менше від аналогічного показника в країнах Західної Європи (на 15 років). Це означає, що 4-річна малолітня дитина, усиновлена усиновлювачем у віці 55 років, ризикує залишитися без батьківського піклування, не досягнувши повноліття.

З огляду на те, що встановлена ст. 211 СК України максимально допустима різниця віку між усиновителем та усиновлюваною дитиною спрямована перш за все на забезпечення інтересів такої неповнолітньої дитини при здійсненні права на сімейне виховання, встановлене цією нормою Кодексу обмеження права на усиновлення слід визнати співрозмірним (пропорційним) призначенню інституту усиновлення.

Враховуючи викладене, можна дійти висновку щодо відповідності норми ст. 211 СК України (в зазначеній редакції) положенням ст. 51 Конституції України.

Варто також звернути увагу на те, що суб'єкт конституційного подання обґрунтовує свою позицію, зокрема, посиланням на офіційну думку іноземного громадянина (одного з іноземних послів в Україні). В останньому випадку зазначений підхід фактично грунтується на тезі про те, що іноземні громадяни, наприклад, Федеративної Республіки Німеччини, оспорюваною нормою СК фактично обмежуються в суб'єктивному праві на усиновлення українських дітей, оскільки для німців було б правильним не встановлювати обмежень щодо різниці у віці між усиновлювачем та дитиною з огляду на високу, значно вищу, ніж в Україні, тривалість життя в цій іноземній країні. Однак чи дотримується в ньому випадку рівність прав осіб незалежно від походження, національності, належності до певної держави? Як видається, становище потенційних усиновлювачів - українських та іноземних громадян не повинно відрізнятися.

Зазначена вище позиція щодо визнання конституційною норми ч. 2 ст. 211 СК України фактично повністю була підтримка в Рішенні Конституційного Суду по цій справі.

Конституційний Суд України не погодився з аргументами заявника, який не довів порушення принципу рівності громадян перед законом нормою ч. 2 ст. 211 СК України.

Обґрунтовуючи неконституційність оспорюваного положення ст. 211 СК, суб'єкт права на конституційне подання виходить насамперед із інтересів осіб, які бажають усиновити дитину, не враховуючи при цьому пріоритет інтересів усиновлюваних дітей і правових наслідків усиновлення, - зазначено в мотивувальній частині Рішення. Разом із тим усиновлення надає усиновлювачам відповідні права і накладає на них обов'язки щодо усиновленої дитини в такому самому обсязі, який мають батьки щодо дитини, а усиновленим дітям - права та обов'язки в такому самому обсязі, який мають діти щодо своїх батьків.

Конституційний Суд зазначив, що "визначена Законом вимога щодо різниці у віці між усиновлювачем і дитиною є однаково обов'язковою для всіх осіб, які бажають усиновити дитину, і фактично стосується можливості усиновлення дитини певного віку, а тому не порушує принципу рівності громадян перед законом, закріпленого ст. 24 Конституції України.

В літературі звертається увага й на інші аспекти пропорційності встановлення обмежень серед яких: 1) придатність засобів впливу на особу, що перевіряється принциповою можливістю досягнення засобом мети, що ставиться: 2) мінімальність, що передбачає існування і вибір альтернативних засобів, які є найменш обтяжливими для основних прав; 3) збалансованість, що виходить із знаходження компромісу між конфліктуючими індивідуальними та суспільними цінностями за їх важливістю і значенням (А. В. Должиков).

Подібний методологічний підхід враховано в окремих рішеннях Конституційного Суду України. Так, у Рішенні у справі щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності від 20.06 2007 р. (Справа № 1-14/2007 5-рп/2007) суд вказав, якими у контексті порушених у конституційному зверненні питань є принципи державної політики стосовно банкрутства щодо суб'єктів господарювання у комунальному секторі економіки та права60.

Конституційний Суд зазначив, що розмірність (пропорційність) обмеження прав кредиторів суб'єктів господарювання у комунальному секторі економіки на задоволення своїх вимог у провадженні у справах про банкрутство має визначатися відповідно до встановлених принципів справедливості.

Для з'ясування розмірності (пропорційності) обмеження права кредиторів комунальних підприємств на справедливий судовий розгляд слід враховувати призначення інституту комунальної власності та дійсну суспільну необхідність у функціонуванні суб'єктів господарювання, заснованих на цій формі власності.

Однією з особливостей правового режиму права комунальної власності є обмеження на застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992 р. (2343-12) до юридичних осіб-підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, реалізація яких залежить від рішення відповідної ради органів місцевого самоврядування.

Однією з найважливіших цілей діяльності місцевого самоврядування є забезпечення нагальних потреб населення територіальної громади у комунальних та інших невідкладних послугах соціального характеру, наприклад, з водопостачання, опалення, вивезення сміття та відходів тощо.

У ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 р. (280/97-ВР) дано таке визначення терміна "право комунальної власності": це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися та розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Виходячи з викладених положень Конституційний Суд України дійшов висновку, що метою наділення територіальних громад правом комунальної власності є в першу чергу використання майнових об'єктів для задоволення нагальних потреб жителів цих громад у невідкладних послугах і лише в другу чергу - право цієї форми власності призначено для доцільного, економного та ефективного використання майна територіальних громад в інших інтересах їх жителів.

Оскільки органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання і їм заборонено здійснювати підприємницьку діяльність, то істотне значення має правильний вибір ними організаційно-правової форми утворюваних цими органами суб'єктів господарювання.

Суд встановив, що органами місцевого самоврядування можуть бути створені на основі відокремленої частини комунальної власності або із залученням майна цієї власності різні за організаційними формами види підприємств чи інших суб'єктів господарювання.

Обґрунтовано висновок, що вибір засновником організаційної форми суб'єкта господарювання, утворюваного на основі або із залученням комунального майна, повинен залежати від визначення в установчих документах цілей їх діяльності.

Якщо головною метою суб'єкта господарювання в комунальному секторі економіки є виробництво продуктів чи послуг для задоволення нагальних потреб жителів відповідної територіальної громади, наприклад, з водопостачання, опалення, вивезення сміття та відходів тощо, то його організаційно-правовою формою має ставати комунальне унітарне підприємство.

Конституційний Суд України, аналізуючи положення ч. 8 ст. 5 Закону (2343-12), наголошує, що комунальні унітарні підприємства є суб'єктами господарювання, які надають життєво необхідні послуги населенню, і в основу їх діяльності покладено інтереси територіальної громади.

У випадках, коли основною метою діяльності суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки зазначено отримання прибутку, його організаційно-правовою формою має стати господарське товариство з відповідною часткою комунальної власності у статутному фонді. Господарські товариства проводять свою діяльність на основі права власності, утворюються для ведення виключно підприємницької діяльності, метою якої є отримання прибутку, а не досягнення якогось іншого соціального результату.

Здійснення корпоративних прав органами місцевого самоврядування щодо господарських товариств має на меті доцільне, економне та ефективне використання комунальної власності, а не задоволення нагальних потреб жителів територіальної громади. Тому ст. 24 ГК України не передбачено віднесення таких господарських товариств до суб'єктів господарювання, щодо яких здійснюється управління територіальних громад та органів місцевого самоврядування через систему їх організаційно-господарських повноважень.

За принципом розмірності, що є елементом ідеї права та ідеології справедливості, встановлене у ч. 8 ст. 5 Закону (2343-12) обмеження прав кредиторів суб'єктів господарювання у комунальному секторі економіки на задоволення своїх вимог у провадженнях у справах про банкрутство має відповідати правомірній та суспільно необхідній меті. Для з'ясування розмірності в обмеженні прав цих кредиторів слід враховувати закріплену в установчих документах їх неплатоспроможних боржників основну мету діяльності останніх та відповідність цій меті організаційно-правової форми суб'єктів господарювання.

Оцінюючи співвідношення цілей державної політики з питань банкрутства щодо комунальних унітарних підприємств та обмеженням державою прав кредиторів названих підприємств на справедливий судовий розгляд, що закріплене у ч. 8 ст. 5 Закону (2343-12), Конституційний Суд України вважає, що це обмеження є розмірним (пропорційним) та суспільно необхідним для задоволення нагальних потреб жителів територіальних громад, які можуть отримувати відповідні комунальні послуги виключно від таких категорій підприємств. Цією нормою оптимально врівноважено права і законні інтереси жителів територіальних громад на отримання життєво необхідних послуг від комунальних унітарних підприємств, з одного боку, та права і законні інтереси кредиторів цих суб'єктів господарювання - з іншого.

Таким чином, припис ч. 8 ст. 5 Закону (2343-12) поширюється на комунальні унітарні підприємства.

Аналіз ч. 8 ст. 5 Закону (2343-12) щодо суспільної потреби в обмеженні права на справедливий судовий розгляд кредиторів господарських товариств, в яких органи місцевого самоврядування є власниками корпоративних прав, показав, що з огляду на основну мету діяльності названих товариств, якою є отримання прибутку, це обмеження не є суттєво необхідним для задоволення нагальних потреб жителів відповідної територіальної громади. Отже, обмеження права на справедливий судовий розгляд не може вважатися розмірним (пропорційним) щодо кредиторів господарських товариств, в яких органи місцевого самоврядування є власниками корпоративних прав, тому припис ч. 8 ст. 5 Закону (2343-12) не поширюється на названі господарські товариства. Цей висновок підтверджується логічним і граматичним тлумаченням оспорюваного припису, оскільки в ньому йдеться виключно про підприємства, а не про господарські товариства.

У зв'язку з цим Конституційний Суд дійшов висновку про те, що відповідна рада органів місцевого самоврядування має право виключно на пленарному засіданні прийняти рішення про незастосування положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) до комунальних унітарних підприємств, які перебувають у комунальній власності її територіальної громади, як до початку порушення справ про банкрутство цих підприємств, так і на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство61.

Підсумовуючи аналіз зазначеного рішення Конституційного Суду, слід наголосити на важливості формування чіткого критерію обмеження права кредиторів щодо звернення стягнення на майно банкрута.

Оскільки ця справа стосувалася передбаченого законодавством положення про те, що на підставі рішення місцевої ради комунальне підприємство може бути звільнене від обов'язку виступати суб'єктом банкрутства, суд дав чітку відповідь на запитання: а наскільки це обмеження є справедливим у зв'язку з тим, що в цьому випадку обмежуються права кредиторів, які таким чином фактично позбавляються можливості звернути стягнення на майно таких банкрутів-комунальних підприємств. І в цьому випадку, характерно, що Конституційний

Суд України, як нам видається, виважено вирішив це питання. Суд слушно звернув увагу на те, що для кваліфікації такого обмеження як правомірного (пропорційного) чи неправомірного (непропорційного), слід установити мету і призначення інституту комунальної власності та враховувати особливості організаційно-правової форми комунального підприємства. У цьому зв'язку суд дійшов висновку, що виправданим і пропорційним є обмеження, якщо це стосується комунального підприємства, що існує у формі унітарного комунального підприємства і яке надає не будь-які послуги, а лише життєво необхідні для функціонування відповідної територіальної громади. Лише в цьому випадку виправданим є обмеження щодо можливості звернення стягнення на майно по банкрутам.

Разом з тим, правильно вирішивши це питання, Конституційний Суд залишив без відповіді інше питання, а саме: яким чином має бути захищене право кредитора, який поки що позбавлений можливості звернути стягнення на майно такого банкрута? Іншими словами, в цьому випадку логічним вбачається висновок, якого мав би дійти Конституційний Суд (але він не зробив цього) про те, що за таких умов банкрут все одно має нести відповідальність за своїми боргами, однак звернення стягнення має бути проведене за рахунок комунальної скарбниці, тобто майна відповідної територіальної громади, оскільки тут має діяти загальне право про субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями юридичних осіб публічного права як компенсація за обмеження права кредитора звертати стягнення на майно банкрута. При цьому ми усвідомлюємо складність становища суду з цього питання з огляду на відсутність прямої вказівки закону про такий випадок субсидіарної відповідальності. Можливо, з цих міркувань Конституційний Суд залишив без відповіді це запитання, хоча й мав би це зробити. І як бути в цій ситуації кредиторам, адже з позиції справедливості рішення суду є однобоким: Конституційний Суд вирішив питання щодо захисту публічного інтересу, але суто з формальних підстав залишив без розгляду питання щодо правової оцінки приватного інтересу. А от приватний інтерес полягає в тому, що відповідальність має нести в цьому випадку відповідна територіальна громада, оскільки кредитор з правомірних підстав пред'являє вимоги щодо звернення стягнення на таке майно.