Цивільне право - Майданик P.A. - Глава 6. Цивільне право і суміжні галузі права

1. Цивільне і сімейне право

Уявлення про сучасне вітчизняне цивільне право буде більш повним і чітким, якщо виявити його співвідношення із суміжними з ним галузями права. До суміжних відносять галузі права, які мають схожі предмети і методи регулювання, що на практиці нерідко викликає труднощі визначення галузевої належності норм права та окремих інститутів.

Суміжними щодо цивільного права виступають такі галузі, як: сімейне, господарське, трудове, міжнародне приватне, процесуальне цивільне і господарське, адміністративне, земельне, природоресурсне і фінансове право.

Особливою (спеціальною) складовою приватного права є сімейне право.

Прийняття Сімейного кодексу України 2003 р. (далі - СК України) сприяло розвитку наукової дискусії щодо місця сімейного права в системі вітчизняного права, його співвідношення з цивільним правом. У вітчизняній юридичній літературі тривалий час обговорюється питання щодо необхідності остаточного вирішення наукової дискусії про місце сімейного права в системі українського права і проведення розмежування цивільного та сімейного права на користь визнання останнього самостійною галуззю права у зв'язку з наявністю необхідних вирізняльних ознак, які не дозволяють співвідносити ці утворення як загальне та особливе (частину).

Наведене зумовлює доцільність більш детального висвітлення питання щодо юридичної сутності сімейного права, його місця в системі приватного права.

Це питання не є новим і походить своїм корінням з концепції приватного права Давнього Риму, яка, зокрема, знайшла відображення в дуалістичній природі римської категорії familia. У римлян familia була подвійною: майнова (речова), що складалася з речей як частин зовнішнього світу; відповідно, з цієї точки зору зміст цивільного права становили права речове і зобов'язальне. Інша familia - особиста, яка складалася з осіб, підвладних владі домовладики; з цієї точки зору, до сфери цивільного права відносили вчення de person is, тобто про правоздатність і про права сімейні (влада чоловіка над дружиною і батька над дітьми); право ж спадкове вони вивчали під кутом зору одного зі способів набуття права власності per universitatem.

Коли в подальшому на заході Європи римське право було піддане рецепції, то разом з тим було вироблено термін jus civile, зміст якого становили приватні відносини, які поділялися на майнове право, сімейне та спадкове.

Інша підстава спільного вивчення загальноцивільних (майнових та особистих немайнових) та сімейних прав, і визнання останніх частиною цивільного права полягає в тому, що сімейні відносини видозмінюють майнові та особисті відносини і впливають на загально-цивільні (майнові та особисті) права.

Історично сформоване широке розуміння цивільного права, яке охоплює й сімейні права, зазвичай пояснюється двома міркуваннями: 1) право приватне має на увазі приватні відносини і як такі істотно відрізняються від державного права; 2) цивільні відносини виникають і припиняються виключно з волі приватних осіб.

В юридичній доктрині ХІХ - початку XX ст. опоненти такого підходу заперечували тезу про визнання сімейних прав частиною цивільного права тим, що провести чітку межу між державним і цивільним правом не завжди можливо, наприклад, юридична сторона відносин батьків щодо дітей може вивчатися у сфері державного права, оскільки обмеження батьківської влади викликається головним чином державним інтересом, оскільки надати батькові необмежену владу означає поставити життя майбутніх громадян держави перед великою небезпекою. Крім того, не в усіх випадках сімейні відносини припиняються з волі приватних осіб. Існують відносини, припинити які приватні особи не можуть, наприклад, обов'язок утримувати батьків тощо.

Представники самостійного характеру сімейних прав вважають, що майнові відносини (тобто загальноцивільні) і відносини особисті між членами сімейства різнорідні, не мають нічого спільного між собою; ось чому, на думку окремих учених, майнові відносини становлять єдиний предмет цивільного права; сімейні відносини повинні бути виключені зі сфери цивільного права внаслідок того, що 1) вони не можуть бути зведені до одного спільного поняття, кожне з них являє собою особистий стан суб'єкта, який присвоює (рос. усваивает) йому в той же час особисті та майнові права; 2) юридичне нормування цих відносин неможливе, бо підстави цих відносин моральні (любов), фізіологічні та побутові; внаслідок цього сімейні відносини не мають мінової цінності, не підлягають торговому обороту, розміну тощо.

На підставі цих міркувань прихильники цього підходу рекомендували вивчати сімейно право в сімейному праві, оскільки церковне право має справу з питаннями форми шлюбу, або - в державному, в якому, як і в сімейному, вивчається питання про владу.

Опоненти визнання сімейних прав предметом державного (конституційного) права обґрунтовують свій підхід тезою про те, що сімейне право вивчає не одне лише питання про форму шлюбу і що право влади батька і чоловіка над дітьми та дружиною випливає з інших підстав, ніж право влади глави держави (Л. М. Загурський).

В сімейно-правовій науці радянського періоду було сформульовано дві основні теорії природи сімейного права: 1) "сімейне право - самостійна галузь права" і 2) сімейне право як підгалузь цивільного права. З огляду на пріоритет публічно-правового регулювання в період соціалістичного права домінуючу роль в цей період набула концепція "сімейне право - самостійна галузь права", основні положення якої полягали у визнанні другорядної та обслуговуючої ролі майнових відносин в сім'ї порівняно з особистими відносинами, невизнанні сімейного життя сферою автономного й приватного існування людини і регулюванні сімейних відносин за допомогою чітких імперативних приписів (А. Г. Гойбарх).

Концепція сімейного права як підгалузі права ґрунтувалася на ідеї про те, що предмет правового регулювання сімейних відносин не виходить за межі відносин, котрі регулюються цивільним правом (майнові та особисті немайнові відносини), а основною рисою методу цивільного права (поряд з цивільним) є рівність сторін.

У зв'язку з цим сімейні відносини завжди складаються й існують як "горизонтальні" відносини; вони ніколи не набирають форми відносин "вертикальних".

У літературі слушно зазначається, що в умовах пріоритетності публічно-правового регулювання відносин в соціалістичному суспільстві домінуючу роль набула концепція "сімейне право самостійна галузь права", відповідно до якої сімейне право - це самостійна галузь права, що має власні предмет і метод правового регулювання, які не збігаються з предметом та методом регулювання цивільного права (І. В. Жилінкова).

В сучасній вітчизняній юридичній науці стан дискусії про місце сімейного права стосується переважно питання визнання сімейного права самостійною галуззю права приватного чи підгалуззю права цивільного.

Прихильники автономності сімейного права і визнання його самостійною галуззю права (приватного права) звертають увагу на кардинально іншу матеріальність шлюбно-сімейних правовідносин, ніж матеріальність цивільно-правових: у майновому аспекті основним у відносинах між членами сім'ї є те, що сімейні відносини, як правило, є триваючими, їм властиві особливий особисто-довірчий характер і відсутність еквівалентно-відплатних начал; досить часто підставами виникнення сімейних правовідносин, зокрема й майнового характеру, є не юридичні факти - дії, а юридичні акти - події; матеріальність передумов шлюбу характеризується не майновим станом кожного, хто вступає в шлюб, а об'єктивними умовами матеріального світу, потребою суспільства в самовідтворенні.

Шлюб пропонується розглядати формою відтворення населення, незалежною від волі людей, незважаючи на виникнення шлюбних правовідносин в результаті вольової дії їх учасників.

У зв'язку з цим зазначається, що до шлюбу і шлюбного договору не можуть повною мірою застосовуватися норми про договори, що існують в праві цивільному; на відміну від загальноцивільних відносин, відносини з виховання дітей, із взаємного утримання, які складаються між батьками і дітьми, а також у сфері спільного вирішення питань життя сім'ї, турботи про сім'ю, за своєю суттю розглядаються як сімейно-правові, вони не супроводжуються майновим забезпеченням, їм не характерна відплатність. Аналогічні відносини цивільному праву невідомі.

У зв'язку з цим прихильники такого підходу обґрунтовують висновок про належність сімейного права до приватного права, доцільність визнання сімейного права самостійною галуззю права та існування двох різновидів суспільних відносин, опосередкованих правом, - цивільних та сімейних, кожен з яких існує як самостійна категорія.

Опоненти ідеї виключення сімейних прав з предмета цивільного права обґрунтовують розуміння сімейного права як складової цивільного права тезою про поширення на сімейні відносини положень про предмет і метод цивільного права, незважаючи на властиву сімейному праву певну уособленість, яка зумовлюється особливостями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання.

Відносини, що регулюються нормами сімейного права, виникають між особами, які об'єктивно є рівними між собою, між якими не виникає відносин влади та підпорядкування, кожен учасник сімейних правовідносин вправі самостійно визначати свої інтереси і вільно здійснювати свої права, має самостійний особистий і майновий статус, з власними майновими правами та обов'язками, який не поглинається іншою особою - батьками чи повнолітніми та дієздатними членами сім'ї.

Прихильники визнання цивільно-правового характеру сімейних відносин звертають увагу на те, що учасники сімейних відносин (подружжя, батьки і діти, усиновителі та усиновлені, інші члени сім'ї і родичі) перебувають між собою в рівному становищі і не підпорядковуються один одному. Крім того, кожен учасник сімейних відносин є не лише рівним, але й автономною у майновому розумінні особою зі своїми майновими інтересами. Тому майно кожного з них не змішується з майном іншого і завжди може бути конкретно визначене. Це стосується і ситуацій, коли батьки, усиновителі та опікуни управляють майном дитини. Сімейним відносинам притаманна й автономія волі їх учасників. Навіть у випадку, коли батьки діють від імені дитини через те, що дитина не в змозі ще висловити свою волю, вони діють в її, а не у власних інтересах. Батьки є свого роду "юридичним інструментом" вираження волі дитини. Крім того, нерідко батьки не заміняють, а лише доповнюють волю дитини. Наведене свідчить про те, що сімейні відносини це відносини юридично рівних між особою осіб. Між ними не існує підпорядкованості, авторитарної влади, підвладності в старовинному розумінні цього слова. Така природа сімейних відносин вводить їх у структуру цивільного права та зумовлює характер наступного правового регулювання (І. В. Жилінкова).

У юридичній літературі доцільність поширення цивільного права на сімейні відносини обґрунтовується також тим, що відносини між подружжям ґрунтуються на їх узгодженому волевиявленні, е приватними відносинами, в яких переплітаються майнові та немайнові відносини. Представлена в українській юридичній науці ідеологія, що шлюб являє собою публічний інститут, суперечить праву на самовизначення людини і від неї слід відмовитися. Шлюбні і сімейні відносини є цивільним правом в чистому вигляді і відповідно до цього повинні мати своє місце в ЦК України.

Розуміння сімейного права як складової цивільного права підтверджується поширенням на сімейні відносини положень про предмет і метод цивільного права.

Предмет сімейно-правових відносин становлять особисті немайнові, майнові відносини подружжя (і членів їх сім'ї) з приводу їх майна як між собою, так і у взаємовідносинах з третіми особами.

У вузькому розумінні слова систему сімейно-правових відносин становлять шлюбні (подружні) та пов'язані з ними правовідносини: особисті, з приводу особистих немайнових прав подружжя та членів сім'ї, спільної власності, з надання взаємного матеріального утримання, спільні правові наслідки фактичних шлюбних відносин.

У цьому зв'язку доктрина сімейного права нерідко проводить відмежування сімейно-правових відносин від "простих майнових прав", тобто для яких шлюб не є необхідним і конститутивним елементом (A.B. Слепакова).

Основу сімейних відносин становить правова категорія "сім'я", під якою в доктрині права розуміється група (коло), об'єднання осіб, пов'язаних між собою певними сімейними зв'язками.

Однак таке розуміння сім'ї характерне для сім'ї в сімейних і житлових відносинах, що ускладнює можливість виявлення особливих ознак сім'ї в сімейному праві.

В науці сімейного права сім'єю визнається об'єднання фізичних осіб, пов'язаних із сім'єю певною юридичною підставою - шлюбом (подружжя), спорідненням (діти, дід, бабуся, брати та сестри), фактом прийняття дітей у сім'ю на виховання й іншими обставинами, які визнаються підставами виникнення сім'ї (інші члени сім'ї).

При цьому до ознак сім'ї відносять спільність проживання її членів, взаємну юридичну пов'язаність.

Тому в сімейно-правовому розумінні сім'я розглядається як об'єднання осіб, пов'язаних між собою спільністю життя і взаємними правами та обов'язками, які випливають з їх шлюбу, споріднення, усиновлення і факту прийняття в сім'ю дітей на виховання.

Зазначене вище поняття сім'ї дає можливість визначити місце та особливості цієї правової категорії в системі приватно-правових відносин.

Сім'я не може виступати самостійним елементом сімейних правовідносин.

Незважаючи на визнання сім'ї об'єднанням фізичних осіб, сім'я в цілому суб'єктом права не визнається, у зв'язку з цим не наділяється будь-якими майновими правами й обов'язками і не є учасником майнових відносин.

В доктрині вітчизняного права сім'я розглядається як єдине ціле в тих випадках, коли вона виступає як особливий об'єкт державної охорони і захисту, але не суб'єкта права.

В цьому зв'язку в юридичній літературі правильно звертається увага на те, що цей термін носить узагальнюючий характер і використовується як прийом юридичної техніки, що дає можливість уникати постійного перерахування всіх членів сім'ї.

Тому в будь-якому випадку суб'єктами правовідносин, тобто особами, які безпосередньо набувають юридичних прав та обов'язків, завжди виступають конкретні члени сім'ї, а не сім'я в цілому.

Юридичне значення категорії сім'ї полягає в закріпленні критеріїв визначення кола осіб, які є членами сім'ї. Членами сім'ї визнається певне коло фізичних осіб, пов'язаних з тією чи іншою сім'єю шлюбом, спорідненням, іншими законними підставами, кожна з яких у зв'язку з цим наділяється відповідним сімейно-правовим статусом. Через володіння сімейно-правовим статусом члени сім'ї стають учасниками майнових правовідносин і набувають комплексу специфічних майнових прав та обов'язків.

Сім'я традиційно розглядається як визначальна економічний та соціальний осередок суспільства, який істотно відрізняється від загальноцивільних категорій. Зокрема, це виявляється в тому, що у зв'язку з особливим характером майнових відносин між членами сім'ї такі відносини втрачають вартісну ознаку, яка є обов'язковою для цивільних правовідносин. Так, при визначенні розміру аліментів взаємно не порівнюються майнові витрати, здійснені одним членом сім'ї на користь іншого.

У зв'язку з цим такі майново-сімейні відносини регулюються нормами сімейного права. При цьому регулювання таких відносин зазвичай не охоплюється нормами цивільного права у вигляді норм ЦК України.

Між членами сім'ї можуть виникати не лише майнові, але й немайнові відносини. На відміну від особистих немайнових відносин, які регулюються цивільним правом, вони складаються між конкретними, чітко визначеними членами сім'ї. В рамках цих немайнових відносин не відбувається індивідуалізації фізичної особи як особистості шляхом виявлення її моральних та інших соціальних якостей, які є необхідними для будь-яких особистих немайнових цивільних правовідносин. Тому ці відносини також регулюються сімейним, а не цивільним правом.

Разом з тим, одна з тенденцій розвитку сучасного приватного права полягає у зближенні відносин, що регулюються сімейним правом, з власне цивільно-правовими відносинами. Найбільш яскравим прикладом такої тенденції є та обставина, що українським правом дозволяється укладення між подружжям шлюбних договорів, допускається перехід від спільної сумісної власності подружжя до спільної часткової власності тощо. Такий підхід знайшов відображення в "дублюванні" традиційно сімейно-правових норм нормами цивільного права. Наприклад, положення глави 26 "Право спільної власності" ЦК України про здійснення права спільної сумісної власності (статті 368-372 ЦК) поширюються на шлюбний договір, який зазначений у відповідній главі ЦК України.

З огляду на спільну приватно-правову сутність загальноцивільних і сімейно-правових відносин сімейне право слід розглядати невід'ємною частиною (підгалуззю) галузі цивільного права.

Сімейне право може розглядатися як спеціальне приватно-правове утворення, на яке поширюються норми та інститути цивільного права з урахуванням особливостей, передбачених положеннями сімейного права.