Цивільне право України - Дзера О.В. - Глава 3. Джерела цивільного права

1. Загальна характеристика цивільного законодавства

Стаття 4 ЦК України закріплює систему цивільного законодавства України,її основу складає Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р.

Конституція України ґрунтується на ідеях правової держави. У центрі її уваги знаходиться людина як найбільша соціальна цінність, її права і свободи. Основним об'єктом конституційного регулювання є відносини між громадянином, державою та суспільством. Конституція визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, закріплює принципи соціальної справедливості, стверджує демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко засвідчує прихильність України до загальновизнаних норм міжнародного права.

Конституція України, враховуючи ці чинники, стала основою для розробки як ЦК України, так і інших актів цивільного законодавства. Зокрема, важливе значення для формування цивільного законодавства має розділ II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", окремі положення якого, передбачені статтями 27, 29-35 та ін., були деталізовані у нормах, що містяться у книзі другій ЦК "Особисті немайнові права фізичної особи". Вона вперше у системному вигляді закріпила статус фізичної особи як носія цілого комплексу особистих немайнових прав, які не тільки охороняються, а й регулюються нормами цивільного законодавства.

Важливе значення для розбудови цивільного законодавства має і ст. 41 Конституції, в якій закріплюється право кожного громадянина України володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності, а також передбачені гарантії недоторканності приватної власності. У цій статті закріплений принцип непорушності права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Таким чином, ст. 41 є конституційною основою для розвитку положень книги третьої ЦК "Право власності та інші речові права".

У статті 42 Конституції України передбачено положення про право кожного громадянина на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом. Це важливе правило, що закріплює конституційні засади здійснення ринкової економіки, відповідає основним принципам цивільного законодавства, передбаченим у ст. З ЦК.

Стаття 47 Конституції України передбачає право кожної особи на житло, ст. 49 - право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, а ст. 50 - право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоду. Стаття 54 Конституції гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Стрижневим актом цивільного законодавства, який посідає центральне місце серед цивільних нормативно-правових актів, є ЦК України. Його значення у системі цивільного законодавства полягає в тому, що в ньому закріплюються не тільки основні положення, що регулюють цивільно-правові відносини, а й віддзеркалюється певний внутрішній зв'язок між окремими інститутами цивільного права.

Положення ЦК України деталізуються в інших актах цивільного законодавства, серед яких чільне місце посідають закони України. У них містяться окремі норми цивільного законодавства, що регулюють відповідні цивільно-правові відносини. До таких законів належать: закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про авторське право і суміжні права", "Про заставу"; "Про господарські товариства"; "Про цінні папери та фондовий ринок", "Про акціонерні товариства" та ін.

У частині 2 ст. 4 ЦК міститься важливе правило, яке спрямоване на збереження стабільності ЦК як основного системоутворюючого акта цивільного законодавства. Це правило зводиться до того, що у разі необхідності прийняття законодавчого акта, в якому цивільні відносини врегульовані інакше, ніж у ЦК, передбачається спеціальна процедура прийняття такого законодавчого акта. Відповідно до правил, встановлених ч. 2 цієї статті, суб'єкт права законодавчої ініціативи, що подає до Верховної Ради України закон, який передбачає регулювання цивільних відносин інакше, ніж закріплено у ЦК України, зобов'язаний разом із проектом цього закону подати до Верховної Ради проект закону про внесення змін до ЦК України. Приймаючи рішення про затвердження закону, Верховна Рада України одночасно вносить зміни і до ЦК. Такий порядок має на меті не допустити у зв'язку з прийняттям законодавчих актів, що містять положення інші, ніж у ЦК, протиріччя між цими законами і ЦК України. Водночас така ускладнена процедура спрямована і на забезпечення стабільності положень ЦК, оскільки такий порядок внесення змін до нього має створити певні перешкоди для безсистемної зміни його положень.

До актів цивільного законодавства належать також акти Президента України. Згідно зі ст. 106 Конституції України Президент України наділений правом видавати укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. Ці акти мають створюватися на основі Конституції, законів України, відповідати їм і спрямовуватися на виконання їх положень. За юридичними ознаками укази і розпорядження Президента можуть бути в тому числі і нормативними актами, в яких містяться правила поведінки загального характеру, розраховані на багаторазове застосування, в тому числі і такі з них, які регулюють відносини цивільно-правового характеру.

Акти Президента України розглядаються як частина системи цивільного законодавства за умов, якщо в них містяться положення, що регулюють цивільно-правові відносини (цивільно-правові норми), а також в разі, якщо ці акти видані відповідно до компетенції, закріпленої за Президентом України, і у порядку, передбаченому Конституцією України.

До актів цивільного законодавства належать також постанови Кабінету Міністрів України. Ці нормативно-правові акти видаються згідно із ст. 117 Конституції України. До актів КМ України належать постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти КМ України підписує Прем'єр-міністр України. Нормативно-правові акти КМ України підлягають реєстрації в порядку, встановленому чинним законодавством. Акти КМ України належать до підзаконних нормативних актів, які видаються на підставі і відповідно до Конституції України, законів України та інших актів законодавства. Якщо постанова КМ України суперечить положенням ЦК або іншого закону, пріоритет у застосуванні мають норми ЦК, а також інших законодавчих актів.

Інші органи державної виконавчої влади (НБУ, ФДМ, Анти монопольний комітет України, ДКЦПФР, Митний комітет України, міністерства тощо) можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільно-правові відносини. Однак такі акти стають актами цивільного законодавства лише за умов, якщо вони реалізують компетенцію відповідних державних органів виконавчої влади, закріплену за ними Конституцією та іншими законами України, а також якщо вони прийняті у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Акти, що видаються органами державної виконавчої влади України, а також органами влади АРК, можуть визнаватися актами цивільного законодавства за умов, якщо вони регулюють цивільно-правові відносини, а також якщо їх положення не суперечать Конституції України, ЦК України, законам України, а також актам КМ України.

Указом Президента України "Про єдиний державний реєстр нормативних актів" від 27 червня 1996 р. в Україні запроваджений державний реєстр нормативних актів, до якого включаються чинні опубліковані та неопубліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, постанови і розпорядження, а також чинні декрети КМ України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, а також нормативні акти НБУ.

ЦК України закріплює в якості принципу засади однакового регулювання цивільних відносин на території всієї України. Цей принцип забезпечується перш за все тим, що нормативно-правові акти, які мають обмежену територіальну дію (акти АРК, акти органів місцевого самоврядування), повинні за змістом відповідати положенням Конституції України, законам України, указам Президента України, актам КМ України, а також актам інших органів державної влади України. Таким чином, положення, що містяться у всіх нормативно-правових актах і спрямовані на регулювання цивільно-правових відносин, мають забезпечувати на території всієї України єдиний правовий режим цих відносин.

ЦК України (ст. 5) визначає загальне правило про дію цивільно-правових актів у часі: вони регулюють відповідні цивільно-правові відносини з дня набрання ними чинності.

Порядок набрання чинності законом передбачається ст. 94 Конституції України. Вона встановлює, що закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Відповідно до Регламенту ВР України від 27 липня 1994 р. закони України мають публікуватися державною та російською мовами в офіційних виданнях ВР України: "Відомостях Верховної Ради України" впродовж 30 днів, у газеті "Голос України" - 5 днів. Ця публікація розглядається як офіційна. Саме з нею пов'язується набрання чинності законами України.

Указом Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності" від 10 червня 1997 р. (з наступними змінами і доповненнями) визначаються загальні правила оприлюднення нормативно-правових актів в Україні. Так, закони України, інші акти ВР, акти Президента України, КМ України не пізніше як у 15-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях, до яких належать: "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України" та газета "Урядовий кур'єр". Акти ВР України, Президента України, КМ України можуть в окремих випадках бути офіційно оприлюднені по телебаченню і радіо. Офіційному оприлюдненню нормативно-правових актів передує включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного номера.

Публікація нормативно-правових актів у інший спосіб, в тому числі опублікування в інших друкованих виданнях, допускається тільки після їх офіційного оприлюднення.

Слід зазначити, що з 1 січня 1993 р. в Україні запроваджена обов'язкова державна реєстрація нормативно-правових актів, що видають міністерства, інші органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та контролю, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер. Ця реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України відповідно до Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 3 жовтня 1992 р.

Частина 2 ст. 5 закріплює положення, яким не передбачається зворотна дія актів цивільного законодавства у часі (правило про зворотну силу закону).

Норми ЦК, інших актів цивільного законодавства поширюються тільки на відносини, що виникли після набрання чинності цими нормами. У коментованій статті продубльоване положення, закріплене в ст. 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність. Таке механічне запозичення конституційної норми не можна визнати вдалим, оскільки вона більшою мірою розрахована на застосування інституту кримінальної та адміністративної або іншої публічної відповідальності. Що ж до регулювання цивільних правовідносин, то традиційно зворотна сила закону допускалася як окремий виняток, прямо передбачений в законі. Фактично такий підхід закріплений у Прикінцевих та перехідних положеннях.

Частина 3 ст. 5 ЦК регламентує так звані "триваючі" відносини, тобто такі, які виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, але права і обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства. До таких "триваючих" прав і обов'язків, що продовжують існувати, або до прав і обов'язків, що виникли вже після набрання чинності новими актами цивільного законодавства, мають застосовуватися положення цих актів.

Законодавець відмовився віл прийняття спеціального закону про порядок введення в дію ЦК України, як це було при прийнятті ЦК У PCP 1963 p.

Особливості застосування норм ЦК та інших актів цивільного законодавства у перехідний період передбачаються в окремому розділі ЦК "Прикінцеві та перехідні положення".

У ЦК України (ст. 6) закріплений принцип диспозитивності і особливості його реалізації стосовно зобов'язань, що виникають з договору. Вони пов'язані перш за все з його юридико-технічним закріпленням.

Традиційним для нашого правового менталітету є розуміння диспозитивності в такому сенсі, який дає можливість міру поведінки суб'єкта цивільно-правових відносин визначати на власний розсуд тільки у тих випадках, які прямо передбачені законом. Тобто законодавець, визначаючи модель поведінки того чи іншого учасника відносин, може прямо зафіксувати, що сторони мають право у договорі відійти від цієї нормативної моделі і передбачити інші правила. Таким чином, тоді, коли про це прямо йдеться в законі, індивідуальний договірний припис буде усувати нормативний. Саме таким чином звикли розуміти диспозитивність у зобов'язанні, що випливає з договору.

У ЦК запропоновано принципово інший підхід до розуміння диспозитивності. Зокрема, за загальним правилом, сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини між собою на власний розсуд.

Проте сторони не можуть відступити від імперативних приписів, що містяться в актах цивільного законодавства. Однак імперативність приписів повинна прямо закріплюватися (тобто в законі має бути пряме застереження про те, що сторони не мають права відступити від встановлених правил) або випливати із змісту норми чи суті відносин між сторонами.

Диспозитивні засади цивільного права надають сторонам можливість укласти не тільки договір, який передбачений актами цивільного законодавства, а й такий, що ними не передбачений, але за умов, що він їм не суперечить (ч. І коментованої статті). Це правило обумовлює поділ договорів на поіменовані (такі, що безпосередньо закріплені у цивільному законодавстві) і непоіменовані (тобто ті, що в цивільному законодавстві не передбачені, але не суперечать його основним засадам). Слід зазначити, що число поіменованих договорів у новому ЦК України значно зросло порівняно із ЦК У PCP 1963 p.

Сторони не тільки можуть укласти не передбачений ЦК договір (за умов, що він не суперечить актам цивільного законодавства), але й в самому договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, врегулювати такі умови, в тому числі права і обов'язки сторін, які не врегульовані цими актами. У літературі такі умови договорів називають випадковими, оскільки вони застосовуються лише тоді, коли сторони їх передбачили в договорі. Однак, як і будь-які інші умови договору (істотні, звичайні), вони є обов'язковими до виконання.

Слід звернути увагу на те, що хоча за назвою статті її положення відносяться до врегульованих договором, ч. 4 містить застереження про її поширення і на односторонні правочини.

Оцінюючи новий концептуальний підхід до визначення принципу диспозитивності, у цілому можна без перебільшень констатувати, що він засвідчує не тільки реанімацію приватноправових загальновизнаних засад у цивільному праві (перш за все, у зобов'язальному), а й потребує глибокого змістовного осмислення. На відміну від галузей публічного права, у цивільному праві пріоритет у виборі моделі поведінки зазвичай має належати самим суб'єктам. І тільки у виняткових випадках, з мотивів необхідності реального забезпечення публічних інтересів, публічного порядку, у цивільно-правових нормах з'являються імперативні приписи.

Проте, безумовно, загальне співвідношення імперативних і диспозитивних норм має складатися на користь останніх і визначатися насамперед приватноправовою природою відносин, що ними регулюються. Норми договірного права є переважно диспозитивними, тоді як недоговірні зобов'язання регламентуються імперативними нормами. Такий підхід повністю віддзеркалює і співвідношення основних функцій цивільного права: регулятивної, яка забезпечує виникнення і функціонування "нормальних" відносин між суб'єктами власності договірних зобов'язань, інтелектуальної діяльності та інших, і охоронної, за допомогою якої відновлюються порушені права і законні інтереси суб'єктів цивільного права.

Аналогічно до предмета цивільно-правового регулювання входять різноманітні суспільні відносини майнового та немайнового характеру. Вони забезпечують задоволення численних потреб громадян, їх об'єднань, суспільства в цілому і є проявом, як правило, правомірної діяльності. Водночас, незважаючи на постійне зростання масиву цивільного законодавства, об'єктивно залишається можливість виникнення таких відносин, які належать до цивільно-правових за своїми конститутивними ознаками (притаманність їм рис юридичної рівності суб'єктів, майнова та організаційна автономія, вільне волевиявлення учасників), але не врегульованих актами цивільного законодавства. Такі випадки називаються прогалинами в праві. Однак у силу ст. 11 ЦК цивільні права і обов'язки, що виникають із дій осіб, хоча і не передбачених актами цивільного законодавства, але таких, що не суперечать йому, підпадають під дію норм цивільного законодавства і регулюються за аналогією.

Застосування аналогії не повинно в цілому суперечити чинному цивільному законодавству. Навпаки, аналогія значно розширює його регулятивні можливості і при цьому не руйнує його "ідеологію". Усунення прогалин у цивільно-правовому регулюванні здійснюється за допомогою аналогії закону та аналогії права.

ЦК України передбачає, що в разі необхідності врегулювати цивільні відносини, не врегульовані актами цивільного законодавства або договором, слід керуватися правовими нормами ЦК або інших актів цивільного законодавства, які підходять до регулювання "прогалинних" відносин. В іншому випадку використання механізму аналогії закону стає неможливим.

ЦК України (ст. 8) містить правило щодо аналогії права, яке передбачає застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства чи договором відносин, які за своєю природою є цивільно-правовими, основних засад (принципів) цивільного законодавства.

Звертає увагу те, що за загальним правилом у порядку аналогії закону повинна використовуватися норма, що міститься в акті саме цивільного законодавства, а не іншої галузі. В принципі можливе використання аналогії закону різних галузей законодавства. Так, норма ч. З ст. 81 ГК України встановлює переважне право акціонерів ЗАТ на придбання акцій, але не встановлює правових наслідків його порушення. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 24 жовтня 2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" зазначив, що наслідком такого порушення є право будь-якого акціонера вимагати в судовому порядку переведення на нього прав та обов'язків покупця за аналогією з нормою ч. 4 ст. 362 ЦК.

Застосування механізму аналогії закону не є процесом правотворчості. Це передусім індивідуальний спосіб усунення прогалини права.

Шляхом застосування аналогії права можуть бути усунені будь-які прогалини в регулюванні цивільних правовідносин. У цьому процесі принципи цивільного законодавства набувають важливого практичного значення. Процес цивільного правозастосування стає більш гнучким і ефективним, будь-яке цивільне право набуває ознак формальної врегульованості і захищеності.

Однак на практиці буває дуже важко, а частіше за все неможливо відшукати у масиві цивільного законодавства норму. Принагідно зазначити, що, хоча це прямо не закріплено у ст. 8 ЦК, але при усуненні прогалини в регулюванні відносин, не врегульованих нормами цивільного законодавства, як випливає із змісту ч. 2 цієї статті, спочатку реалізується механізм аналогії закону, і тільки при неможливості його використання - механізм аналогії права.