Цивільне право України - Дзера О.В. - 3. Характеристика окремих джерел цивільного права

Як уже зазначалося, коло джерел цивільного права не обмежується нормами ЦК України. Значне місце серед цих джерел посідають норми інших кодексів України, наприклад ГК, КТМ, ПК України, інших актів транспортного законодавства, ЗК, СК України.

Господарський кодекс України безперечно є джерелом правового регулювання певної частини цивільних відносин. Власне, це випливає зі змісту норм ЦК та

ГК, незважаючи на їх певну непослідовність та суперечливість. Відповідно до ст. 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Натомість, за ст. 4 ГК не є предметом регулювання цього Кодексу "майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України".

Отже, ЦК допускає можливість врегулювання цивільних відносин майнового характеру у сфері господарювання іншими актами законодавства України, які б враховували особливості таких відносин. Одним із таких актів є ГК України, можливість застосування якого до певної частини цивільних відносин цілком імовірна, хоча ЦК прямо і не називає серед джерел правового регулювання ГК. Заплутаним і суперечливим є текст вищенаведеної ст. 4 ГК, але, зрештою, і ця стаття не заперечує регулювання нормами ГК окремих майнових відносин цивільно-правового походження. Це підтверджується також нормами інших статей ГК.

Так, у ст. 175 ГК визначається поняття майново-господарських зобов'язань, якими визнаються цивільно-правові, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, й відповідно такі зобов'язання регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Звичайно ж, сказане повною мірою стосується договірних зобов'язань. Важливим є положення ч. 7 ст. 179 ГК, згідно з яким господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Статтею 198 ГК передбачено можливість застосування до відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасниками господарських відносин відповідних положень ЦК України. Подібний підхід до вирішення проблеми застосування положень ЦК до майнових цивільних відносин у сфері господарювання закладено і в інших статтях ГК України, що дає підстави розглядати ГК як джерело регулювання майнових цивільних відносин у тій його частині, в якій норми ГК визначають особливості цивільних відносин у сфері господарювання, але за умови, що ці відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності її учасників. Однак у судовій практиці дана проблема може отримати й іншу інтерпретацію. Щоб цього уникнути, варто було б внести до ЦК та ГК певні зміни.

Надзвичайно розгалуженими і різноманітними джерелами цивільного права є норми транспортного законодавства, яке складається з багатьох законів, кодексів, статутів, інших нормативно-правових актів. Найзначущими серед них є закони України: "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р.1 "Про залізничний транспорт" від 4 липня 1996 р.2, "Про трубопровідний транспорт" від 15 травня 1996 р.3, Кодекс торговельного мореплавства України4, Повітряний кодекс України5, Статут залізниць України6, Статут внутрішнього водного транспорту, затверджений постановою РМ СРСР від 15 жовтня 1955 р. Статут автомобільного транспорту УРСР2.

В усіх названих актах законодавства України містяться норми, які тією чи іншою мірою регулюють договірні відносини у сфері перевезень. На прикладі аналізу КТМ України можна найкраще з'ясувати особливості норм у сфері договірних перевезень.

Кодекс торговельного мореплавства України також містить значну кількість норм, які є джерелом договірного права у сфері торговельного мореплавства. Відповідно до ст. 1 КТМ під торговельним мореплавством у цьому Кодексі розуміється діяльність, пов'язана з використанням суден для перевезення вантажів, багажу та пошти, рибних та інших морських промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладення кабелю, також для інших господарських, наукових і культурних цілей. Важливою є ст. 4 КТМ, згідно з якою до цивільних, адміністративних, господарських та інших відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані цим Кодексом, відповідно застосовуються правила цивільного, адміністративного, господарського та іншого законодавства України. Звідси можна зробити висновок, що норми ЦК не застосовуються до цивільних відносин, врегульованих КТМ. Тут пріоритет у регулюванні таких відносин належить КТМ, навіть якщо норми останнього суперечать нормам ЦК. Але чи відповідає такий підхід цивільному законодавству? Оскільки КТМ України був прийнятий у 1995 р., тобто у період, коли діяв ЦК УРСР 1963 р., то надання пріоритету у даному разі КТМ цілком зрозуміле, адже він базувався вже на інших соціально-економічних та політичних засадах, ніж ЦК УРСР, який приймався в період планової соціалістичної економіки. Нині ж необхідно поглянути на цю проблему під кутом зору ідеології нового ЦК. Чіткої відповіді новий ЦК України не дає. Але, виходячи з того, що відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до Верховної Ради України проект закону, що інакше регулює цивільні відносини, ніж ЦК, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Як зазначається в Прикінцевих та Перехідних положеннях ЦК, цей Кодекс має застосовуватися до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Можна припустити, що це має стосуватися і тих цивільних відносин, які виникли у сфері торговельного мореплавства. Але так чи інакше необхідно внести відповідні зміни до КТМ та до ЦК України з метою гармонізації їх норм, які стосуються договірних відносин, приведення їх відповідно до норм ЦК.

У КТМ найбільш важливими та застосовуваними з позицій договірного права є, зокрема, норми: глави 5 "Морське агентування"; глав 2, 3, 4 розділу 5 "Договір морського перевезення вантажу", "Договір морського перевезення пасажира", "Договір морського круїзу"; глав 1, 2 розділу 6 "Договір фрахтування суден на певний час", "Договір лізингу судна"; глав 1, 2 розділу 9 "Загальна аварія", "Окрема (незагальна) аварія"; розділів 10 "Обмеження відповідальності судновласника" та 11 "Претензії та позови".

Водночас значна частина норм КТМ не стосується безпосередньо цивільних відносин. До них, зокрема, можна віднести норми статей, що визначають поняття судна, його правовий режим, порядок проведення технічного нагляду за морськими суднами, порядок реєстрації суден і право на прапор України, суднові документи, умови арешту суден та звільнення з-під арешту (статті 15-47). Такі норми мають різну правову природу, вони можуть бути організаційно-правового, адміністративно-правового характеру. Все це дає підстави визнати КТМ України комплексним актом законодавства України.

Загалом норми КТМ України характеризуються високим ступенем деталізації та формалізації регулювання відносин у сфері перевезень, встановленням обмежень щодо відповідальності перевізника у разі порушення договору. Ці риси притаманні й іншим актам транспортного законодавства.

Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 р., містить десятки статей, які можуть розглядатися як джерело цивільного права, оскільки так чи інакше регулюють цивільні відносини, об'єктом яких виступає земля. Така думка може виявитися дещо відмінною від поглядів представників науки земельного права, які вважають, що наявність у земельному законодавстві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розцінювати як цивільно-правові (купівля-продаж, дарування, спадщина, відшкодування збитків), свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюються специфічні земельні відносини, не втрачають притаманних їм галузевих ознак, не зменшують ролі земельного права як самостійної галузі права, основною функцією якого є регулювання суто земельних відносин, за предметом регулювання відмінних від правових норм інших галузей права1.

Не аналізуючи детально висловлену позицію, автором якої є відомий вчений, академік Академії правових наук України В. І. Семчик, все ж таки необхідно зауважити, що включення норм про купівлю-продаж, дарування, оренду землі до ЗК України не може змінити суто цивілістичної природи врегульованих ними суспільних відносин і зумовити їх монопольне включення до предмета земельного права як галузі українського права. Власне, і В І. Семчик змушений визнати комплексний характер вищезазначених норм ЗК України, хоча і зараховує врегульовані ними суспільні відносини виключно до предмета земельного права. Однак, як нам уявляється, не можна ігнорувати ідеологію та принципи побудови нового ЦК, який не виключає землю з числа об'єктів цивільних прав. Більше того, відповідно до статей 177, 181 ЦК земельні ділянки як нерухомі речі є об'єктами цивільних прав. Статті 173-378 ЦК України безпосередньо визначають правовий режим власності на землю (земельну ділянку), статті 395-417 ЦК визначають зміст речових прав на чуже майно, до якого належать і земельні ділянки. Нарешті, в ЦК прямо закріплюється можливість земельної ділянки бути предметом окремих видів договірних зобов'язань (статті 657, 718, 744, 792 тощо). Однак найвагоміший інструмент на користь цивілістичної природи договорів, предметом яких є земельні ділянки, закладений безпосередньо в ЗК України, глава 20 якого має назву "Придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод". Більше того, в ст. 131 ЗК України прямо передбачено, що укладення угод щодо земельних ділянок на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог ЗК. Як нам вважається, не можна недооцінювати регулюючого впливу на такі угоди з земельними ділянками принципів земельного права. Якщо ж аналізувати ЦК, то можна встановити обмежену регулятивну дію його норм, які переважно стосуються форми і порядку укладення договорів щодо земельних ділянок. Натомість зміст цих договорів визначається переважно нормами ЗК України. Тому нині логічніше вести мову про існування подвійної правової природи окремих суспільних відносин, до яких належить також певна частина земельних відносин, які є предметом регулювання як цивільного, так і земельного права.

Норми Сімейного кодексу України посідають особливе місце в системі джерел, що багато в чому зумовлене місцем ЦК і СК України в системі права України. В юридичній науці з цього питання сформувалося кілька точок зору. Ще за радянського періоду домінуючою стала концепція сімейного права як самостійної галузі права1. Підґрунтям такої концепції слугували такі чинники, як обмежений склад суб'єктів сімейних правовідносин, малорозвинутість майнових відносин у сім'ї, панування державного регулювання сімейних відносин тощо. Як зазначав Є. М. Ворожейкін, у сімейному житті члени сім'ї повинні мати однакові права без індивідуального регулювання відносин між ними.

Представники другої концепції, сформованої також за радянського періоду, розглядали сімейне право як підгалузь цивільного права. Свою позицію автори обґрунтовували наявністю рівності учасників сімейних правовідносин, притаманністю їм ознак "горизонтальних", а не "вертикальних" відносин.

У сучасний період дискусії щодо місця сімейного права тривають, але вже дещо на іншому правовому фоні з огляду на здійснюване в Україні кардинальне реформування законодавства, у тому числі цивільного та сімейного законодавства. Ця проблема могла б бути вирішена новим ЦК України, адже в його Проекті у редакції 1996 р. містилася Книга шоста "Сімейне право". Однак, врешті-решт, 10 лютого 2002 р. Верховна Рада України в силу багатьох об'єктивних та суб'єктивних причин прийняла самостійний кодифікований акт у формі Сімейного кодексу України. Після прийняття нового СК України серед дослідників даної проблеми єдності не спостерігається. Одна частина авторів підтримує концепцію самостійності сімейної о права1, інша - концепцію підгалузі цивільного права2. Безумовно, прихильники і першої, і другої концепції наводять на користь своєї позиції вагомі аргументи. Однак, як на наш погляд, більш важливим є питання приналежності сімейного права до приватного чи до публічного. І тут необхідно погодитися з тими авторами, які сімейне право відносять до приватного права3. Як влучно зазначив Ч. Н. Азімов, принципи приватного права є базою як цивільного права, так і інших "цивілістичних галузей"4. Тому можна стверджувати, що сімейне право є відносно автономною галуззю права, що входить до "цивілістичної сім'ї", відносини в якій базуються на диспозитивності методу регулювання та рівності сторін.

Безспірним є також той факт, що чимало норм С К України є джерелом цивільного права. Такими насамперед є глави 8 "Право спільної сумісної власності подружжя" та 10 "Шлюбний договір". Звичайно, особливе значення мають норми, що регулюють шлюбний договір, цивільно-правова природа якого, як зазначалося в літературі, під сумнів не ставиться, і він розглядається як договір, який має цивільно-правову договірну структуру, але водночас - і низку особливостей5. Власне, ці особливості й зумовлюють зміст правових норм статей 92-103 СК України. Отже, норми цих статей є безпосередніми джерелами цивільного права України.

Серед джерел цивільного права важливе місце посідають численні спеціальні закони, які регулюють договірні відносини в тій чи іншій сфері суспільної діяльності. Такими є, зокрема, закони України: "Про приватизацію державного майна", "Про оренду державного" та комунального майна", "Про фінансовий лізинг", "Про заставу", "Про цінні папери і фондовий ринок", "Про державне регулювання ринку цінних паперів", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності", "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю". Усі наведені та інші спеціальні закони тією чи іншою мірою регулюють договірні відносини і мають враховуватися при укладенні та виконанні відповідних договорів.

Важливе праворегулююче значення для цивільного права мають нормативно-правові акти, що приймаються указами Президента України, постановами КМ

України, інших органів державної влади, органів влади АРК у випадках і в межах, встановлених Конституцією України.

Надзвичайно багато таких нормативно-правових актів прийнято у сфері приватизації державного майна та перевезень вантажів, пасажирів, багажу, підпорядкованих компетенції зазначених вище державних органів.