Цивільне право України - Дзера О.В. - Міжнародні договори - джерело цивільного права

В ст. 10 ЦК (ч. 1) закріплене загальне правило про те, що чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана ВР України, є частиною національного цивільного законодавства України. Більше того, згідно з ч. 2 цієї статті, якщо у чинному міжнародному договорі України містяться інші правила від тих, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила цього договору. Іншими словами, за таких обставин ЦК встановлює пріоритет дії міжнародного договору, що певною мірою відповідає вимогам законів України "Про дію міжнародних договорів на території України", "Про міжнародні договори України" та ст. 9 Конституції України. Значну питому вагу серед міжнародних договорів становлять багатосторонні міжнародні договори - конвенції. Серед них особливим джерелом договірного права є Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., яка містить уніфіковані матеріально-правові норми договірного права.

У судовій практиці цих вимог дотримуються судові органи України. Так, при розгляді господарського спору між приватним підприємством "Промінь" і TOB "Адап-Палітра" про стягнення з останнього боргу та штрафних санкцій у зв'язку з неналежним виконанням послуг перевезення вантажу за маршрутом "Барсело-на-Харків" ВГСУ, задовольняючи позов ПП "Промінь", послався на ст. 30 Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів" та на ратифіковану Україною Угоду про міжнародні автомобільні перевезення між Урядом України та Урядом Королівства Іспанія і у своїй постанові від 31 січня 2006 р. також зазначив, що згідно зі ст. 19 Закону "Про міжнародні договори України" укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства, а якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Колізійні норми та звичаї як джерело договірного права

Існування цих норм обумовлено участю іноземного елемента у приватних відносинах, що спричинило зародження міжнародного приватного права, яке визначається в юридичній науці як система колізійних норм (внутрішніх і договірних) і уніфікованих матеріально-правових норм держави, які регулюють приватноправові відносини, ускладнені іноземним елементом.

У багатьох європейських країнах (Австрія, Угорщина, Федеративна Республіка Німеччина, Швейцарія, Франція, Туреччина та ін.) прийняті спеціальні закони про міжнародне приватне право чи з іншою їх назвою. Видатна правова подія настала і в Україні, адже 23 червня 2005 p. Верховна Рада України прийняла Закон "Про міжнародне приватне право", норми якого закладалися спершу у проект нового ЦК України в редакції 1996 р. До речі, В. І. Кисіль обґрунтував переваги розміщення колізійних норм в окремому законі, а не в ЦК України2. У цьому Законі є розділ 6 "Колізійні норми зобов'язального права", в якому містяться статті (43-47), присвячені питанням вибору права за згодою сторін, права, що застосовується до договору за відсутності згоди сторін про вибір права, що застосовується до договору споживання, права, що застосовується до засновницького договору юридичної особи з іноземною участю, сферу дії права, що застосовуються до договору. Безумовно, норми зазначених статей є не лише джерелом міжнародного приватного права, а й джерелом цивільного права України.

Є й інші джерела міжнародного приватного права, багато з яких мають подвійну правову природу, оскільки в їх основі у багатьох випадках лежать звичаї, які відповідно до ст. 7 ЦК України можуть бути регулятором цивільних відносин, якщо вони не суперечать договору або актам цивільного законодавства. Одним із найпоширеніших міжнародних торговельних звичаїв ділового обороту є Правила ІНКОТЕРМС, розроблені Міжнародною торговельною палатою у Парижі у редакції 2000 p. (ІСС). В Україні обов'язковість застосування Правил ІНКОТЕРМС при укладенні зовнішньоекономічних та внутрішніх договорів була запроваджена Указом Президента України "Про застосування міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 4 квітня 1994 р. Якщо за загальним правилом ч. 1 ст. 7 ЦК звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин і може бути зафіксованим у відповідному документі, то, як зазначалося в літературі, звичай ділового обороту є також усталеним правилом поведінки, яке широко застосовується у певній сфері підприємницької діяльності, зокрема, в торгівлі, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві тощо3.

У новому ЦК України дія звичаїв ділового обороту безпосередньо передбачається в окремих статтях (526, 527, 529, 531, 538 тощо). Наприклад, згідно зі ст. 527 ЦК боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

До такого роду актів необхідно віднести Уніфіковані правила по інкасо; Уніфіковані правила по договірних гарантіях тощо4.

У цивілістичній літературі останнім часом чимало авторів серед звичаїв прагнуть виділяти ділові узвичаєння ("деловые обыкновения" - рос.). Однак питання ділового узвичаєння, на відміну від звичаю ділового обороту, поки що не знайшло однозначного вирішення. Так, на думку І. Б. Новицького, ділове узвичаєння являє собою не норму права, а особливий засіб заповнення змісту волі сторін у конкретному правовідношенні, якщо така воля у відповідній частині не була виражена прямо1. І. С Зикін пропонує розмежовувати поняття "правовий звичай", "узвичаєння", оскільки перше має ознаки юридичної норми загального регулювання, а узвичаєння не є нормою права, але воно вважається таким, що входить до складу волевиявлення сторін за угодою у випадку відповідності їх намірам2.

На думку М. Д. Єгорова, діловими узвичаєннями є усталені в цивільному обороті правила поведінки3. М. І. Брагінський вважає, що особливість ділового узвичаєння порівняно зі звичаєм виявляється в правовому значенні волі сторін, відтак узвичаєння включають у себе як загальні правила, так і ті, які стали звичайними в практиці контрагентів4. Позицію цих авторів важко узгодити з положеннями ЦК РФ, у ст. 5 якого дається поняття "обычая делового оборота", а не "делового обыкновения" (рос. мовою).

Оцінюючи наведені думки, можна дійти висновку, що в російській цивілістиці не завжди розмежовуються звичаї ділового обороту та ділових узвичаєнь. Власне, і новий ЦК України виділяє лише звичаї ділового обороту, а не ділових узвичаєнь. Тому, вочевидь, і в українській юридичній науці ділові узвичаєння вживаються у значенні, тотожному поняттю "звичай ділового обороту". З такою позицією можна погодитись, але не можна водночас категорично заперечувати можливість поділу звичаїв на окремі їх різновиди, залежно від сфери суспільних відносин, в яких вони формуються.