Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Структурна побудова цк україни та його норм

Розвиток ринкових відносин в Україні обумовив створення цілком ринкового ЦК України. Остаточний варіант проекту такого кодексу було прийнято Верховною Радою України в третьому читанні 29 листопада 2001 р. і передбачено введення в дію з 1 січня 2003 р. Однак новий ЦК України був повернутий знову до Верховної Ради України із зауваженнями Президента України і після доопрацювання 16 січня 2003 р. став законом. У процесі його підготовки перед авторським колективом постало складне і відповідальне завдання - створити перший Цивільний кодекс суверенної незалежної України. Він має відповідати вимогам ринкової економіки. Цивільне законодавство України в цілому, зокрема ЦК України, має спиратися на найновіші досягнення світової правової науки і культури, в тому числі і країн СНД. Новий ЦК України відзначається чітким приватноправовим змістом і спрямованістю на приватну особу.

Новий ЦК України 2003 р. побудовано за пандектною системою. Відповідно до неї норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, винесено за дужки та представлено окремою книгою під назвою "Загальні положення". Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права представлено у 5 книгах: "Особисті немайнові права фізичної особи", "Право власності та інші речові права", "Право інтелектуальної власності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право".

Книга перша "Загальні положення" складається з 5 розділів і 18 глав. Це розділи про основні положення, особи (фізичні особи, юридичні особи, держава, АРК, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність. До безперечних досягнень у галузі підготовки першої книги слід віднести вперше врегульований у межах ЦК України правовий статус держави, АРК та територіальних громад як суб'єктів цивільних прав та обов'язків, а також розділ про об'єкти цивільних прав. Об'єкти прав - загальний цивільно-правовий інститут, і включення його до "Загальних положень" є цілком закономірним. Це дало змогу зосередити в "Загальних положеннях" ЦК України всі елементи цивільно-правових відносин.

Книга друга "Особисті немайнові права фізичної особи" - велике досягнення ЦК України. Юридичним фундаментом цієї книги є розділ II Конституції України про права людини і громадянина. Конституційні особисті права людини повністю перенесено до книги другої. Зміст їх розширено, конкретизовано. Книга містить перелік способів захисту особистого немайнового права, що його порушено. Маються на увазі: відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, громадська догана, заборона випуску у світ газети чи книги, в яких міститься неправдива інформація, вилучення тиражу книги чи газети і знищення його. Книгу другу можна назвати кодексом про особисті права фізичної особи в ЦК. У ній передбачається 47 статей, що регулюватимуть особисті немайнові відносини, пов'язані зі здійсненням особистих прав як у непорушеному стані, так і у разі порушення зазначених відносин. Якщо ЦК УРСР в одній ст. 7 забезпечує захист честі, гідності та ділової репутації, то новий ЦК у 47 статтях забезпечує захист до трьох десятків особистих прав фізичної особи. Це зрозуміло. Це закономірно. Це відповідає нормам Конституції України. Людина починається не з майнових уподобань, а з духовних цінностей: життя, здоров'я, імені, честі, гідності, ділової репутації, особистого життя та ін. Людина передусім - духовний світ, а вже потім вона власник, підприємець, виробник матеріальних благ.

Книга третя "Право власності та інші речові права" передбачає регулювання речових відносин. Категорія речових прав як елементів речових відносин дістала своє нове народження у ЦК України, де речові права посіли належне їм місце. До речових прав віднесено право власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій), застава та інші речові права. Новий ЦК передбачає захист речових прав. Його розробники розглядають державних і комунальних юридичних осіб як суб'єктів права власності на майно, закріплене за ними. Таким чином, ЦК уникає понять "оперативне управління" і "право повного господарського відання". Разом із тим, не можна не бачити, що визнання державних і комунальних юридичних осіб власниками неминуче веде або до виникнення фігури подвійного власника, або до утвердження існування розщеплюваної власності.

Конституція України визначила правові засади розвитку будь-якого виду творчості, раціонального використання її результатів та їх правової охорони. Зазначені засади дістали достатню реалізацію в новому ЦК.

Книга четверта містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права, права промислової власності, права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

За цим Кодексом лише угода (правочин) регулює відносини між власником права інтелектуальної власності та користувачем. Саме угода визначає розміри, порядок обчислення і виплати за використання об'єктів інтелектуальної власності. Кабінет Міністрів України може лише встановити мінімальні ставки авторської винагороди,

У ЦК України закладено нові інститути - це суміжні права (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення), права на селекційні досягнення, на нерозкриту інформацію, на фірмове найменування, найменування місця походження товару. Передбачається тільки судовий порядок захисту порушених прав суб'єктів прав інтелектуальної і промислової власності.

Книга п'ята "Зобов'язальне право" регулює відносини майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кожний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їхню відносну самостійність і створення окремих інститутів зобов'язального права. Загальні правила, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язання. До них належать норми про поняття і підстави виникнення зобов'язань, виконання та способи, що забезпечують їх виконання, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави їх припинення.

Норми договірного права є переважно диспозитивними, недоговірні зобов'язання регламентуються імперативними нормами. Новий ЦК надає важливого значення звичаям ділового обороту в регулюванні договірних відносин.

До новел книги п'ятої ЦК слід віднести інститут суброгації - набуття всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора; поняття порушення зобов'язань, нову форму цивільної відповідальності (сплата штрафної неустойки за порушення зобов'язання), низку нових договорів, що зумовлено потребами економічного обороту (лізинг, довірче управління майном, факторинг, франчайзинг тощо), нові інститути недоговірних зобов'язань, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення).

Серед охоронювальних зобов'язань новим є інститут зобов'язань, які виникають унаслідок загрози життю і здоров'ю громадян, а також їхньому майну і майну юридичних осіб у зв'язку з порушенням довкілля. Рядом новел доповнено умови настання відповідальності при заподіянні моральної шкоди, а також шкоди, завданої взаємодією джерел підвищеної небезпеки чи через недоліки у товарах, виконаних роботах, наданих послугах.

У книзі шостій "Спадкове право" по-новому вирішується проблема усунення від спадкування, питання щодо спадкування окремих прав та обов'язків спадкодавця. За рішенням суду усувається від права спадкування особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, коли він через поважні причини потребував її. Вклад у банках в усіх випадках має включатися до спадщини.

Чимало нових положень стосується спадкування за заповітом. Мається на увазі складання подружжям єдиного заповіту, право на складання заповіту з умовою складання таємного заповіту тощо.

Новий ЦК пропонує п'ять черг спадкоємців за законом. Залишено без змін склад першої та другої черг, які передбачені ЦК УРСР. Змінено підхід до порядку прийняття спадщини.

Така структура і зміст нового ЦК України. Його прийняття є великим досягненням Української держави, яка прагне бути правовою демократичною, цивілізованою країною.

У загальній теорії права поширені різні класифікації норм права. Зокрема, пропонується їх класифікувати за галузевою приналежністю, юридичною силою, ступенем спорідненості змісту, характером встановлюваних правил поведінки, способами встановлення правил поведінки (тобто категоричні чи диспозитивні). На наш погляд, класифікація норм за галузевою ознакою чи за юридичною силою має значення переважно для загальнотеоретичних досліджень1.

Важливою уявляється класифікація, в основі якої лежить поділ норм за формою регулювання: зобов'язуючі, які змушують до здійснення певних дій; уповноважуючі, які дозволяють вчиняти передбачені в законі дії; заборонні, які зобов'язують суб'єктів утримуватися від вчинення певних дій. С. С. Алексеев усі норми права поділяє на регулятивні та правоохоронні. Така класифікація, на його думку, означає, що до регулятивних належать приписи позитивного регулювання (зобов'язуючі, уповноважуючі, заборонні), які забезпечують встановлення певної поведінки шляхом надання учасникам суспільних відносин суб'єктивних прав та покладення на них позитивних суб'єктивних обов'язків, а до правоохоронних - приписи, спрямовані на визначення поведінки суб'єктів шляхом регламентації механізмів державно-примусового впливу у формі санкцій, їх підстав, характеру, обсягу3. Водночас з огляду на недостатність класифікаційних груп автор зауважив, що в міру поглиблення спеціалізації права до вищезазначених двох основних видів норм приєднуються спеціалізовані приписи (загальні, дефінітивні, декларативні, оперативні, колізійні), які безпосередньо не є підставою виникнення правовідносин, мають додатковий характер і по-різному виявляються в тій чи іншій галузі права.

Звичайно, правові позиції загальної теорії права необхідно враховувати при характеристиці класифікації норм інститутів цивільного права. В цивілістичній літературі були спроби дати класифікацію норм інституту права власності таким чином: а) регулятивні (правовстановлювальні, зобов'язуючі, заборонні); б) спеціалізовані; в) правозахисні4.

Наведена класифікація є життєздатною і прийнятною для інституту права власності. Однак цивільне право, як на наш погляд, містить набагато різноманітніші норми, що вимагає повнішої класифікації, яка б враховувала адекватно особливості структурної та змістовної побудови цих норм. У будь-якому разі поділ цих норм на регулятивні й правоохоронні не може розкрити їх змісту. Власне, очевидною є недооцінка С. С. Алексєєвим змісту правоохоронних норм, які фактично завжди є за формальними ознаками правоохоронними, а за своїм змістом - також регулятивними. Крім того, автор не виділяє серед правоохоронних ті норми, які є правозахисними, тобто норми, які вступають у дію лише у разі порушення договірного зобов'язання, що спричиняє виникнення правозахисного правовідношення. Не можна оминати також норми-принципи, норми-дефініції, норми, що забезпечують передумови виникнення чи функціонування цивільних відносин, тощо.

З огляду на викладене доцільно виділити такі класифікаційні групи договірних норм.

Норми-приписи - це такі норми, які визначають основоположні ідеї, на яких має базуватися цивільне право1. До таких норм належать насамперед положення ст. З ЦК України про загальні засади цивільного законодавства (неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність). Останні продубльовані також у ст. 509 ЦК, в якій записано, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Загалом же принципи добросовісності, розумності та справедливості у тому чи іншому співвідношенні найчастіше вживаються в нормах, присвячених договірним відносинам, десятки разів, що свідчить про їх значний вплив на формування змісту правових норм2. Звісно, наведеними принципами не обмежується їх перелік у договірному праві, адже тут може виявлятися дія інших як суто цивільно-правових принципів (принципи обов'язковості договору, належного та реального виконання тощо), так і загальноправових, притаманних усій системі права України3.

Норми-дефініції мають велику питому вагу в системі цивільного права, під якими ми розуміємо норми, які в узагальненій формі визначають зміст та правову природу юридичних понять і фактів.

Так, у перших чотирьох книгах ЦК визначаються: коло відносин, що регулюються цивільним законодавством (ст. І); самозахист (ст. 19); поняття моральної шкоди (ст. 23); поняття збитків (ст. 22); поняття правоздатності (ст. 25) та дієздатності фізичної особи (ст. 30); поняття юридичної особи (ст. 80); поняття господарського товариства (ст. 113); поняття речі (ст. 179); поняття цінного папера (ст. 194); поняття правочину (ст. 202); поняття представництва (ст. 237); поняття строку та терміну (ст. 251); поняття позовної давності (ст. 256); поняття особистого немайнового блага (ст. 269); поняття права власності (ст. 316); поняття житла (ст. 379); поняття права інтелектуальної власності (ст. 418).

У книзі "Зобов'язальне право" норми-дефініції визначають: поняття зобов'язання (ст. 509); поняття неустойки (ст. 549); поняття поруки (ст. 553); поняття гарантії (ст. 560); поняття завдатку (ст. 570); поняття притримання (ст. 594); поняття порушення зобов'язання (ст. 610); поняття договору (ст. 626); поняття строку договору (ст. 631); поняття публічного договору (ст. 633); поняття договору приєднання (ст. 634); поняття договору на користь третьої особи (ст. 636); поняття істотного порушення договору (ст. 651); поняття окремих видів договорів (глави 54-77); поняття спадкового договору (ст. 1302).

Норми-дефініції безпосередньо не є регуляторами динаміки цивільних відносин, але їх роль надзвичайно велика. Вони забезпечують функції визначеності юридичних категорій, раціональної побудови правових норм за предметом врегульованих відносин, стабілізації правовідносин. Врешті-решт, норми-дефініції сприяють правильному застосуванню правових норм до спірних правовідносин, адже на практиці досить часто постає питання про те, які правові норми необхідно застосовувати у разі наявності спору щодо їх правової природи. Відтак вони можуть сприяти вирішенню так званої проблеми конкуренції правових норм та позовів. Таким чином, норми-дефініції хоча і є загально-регулятивними, але виконують цю функцію щодо відносин статики, а не динаміки.

Наступною групою договірних норм є норми, що визначають передумови для виникнення та функціонування цивільного правовідношення. До них мають бути віднесені: а) норми, які визначають, наприклад, правоздатність і дієздатність суб'єктів цивільних відносин; б) норми, які передбачають умови, без дотримання яких сторони не можуть укладати договір; в) норми, які забезпечують набрання чинності договором та його виконання, успадкування спадкоємцями майно тощо.

До першої групи норм належать: норми статей 30-32, 36, 37, 40 тощо, які визначають дієздатність фізичної особи; норми статей 50, 54, які встановлюють дієздатність фізичної особи-підприємця; норми статей 67-71, які закріплюють повноваження на укладення правочинів та інших дій опікунами, піклувальниками; норми статей 91, 92, які визначають правоздатність і дієздатність юридичної особи. Такими є також норми, які надають право на укладення певних видів договорів лише певним особам, наприклад, страховикам на укладення договорів страхування, банкам або іншим фінансовим установам на укладення кредитних договорів (статті 984, 1054 ЦК).

До другої групи мають належати ті норми, які: а) передбачають для укладення тих чи інших договорів попереднє одержання дозволів (наприклад, органів опіки та піклування на вчинення правочинів опікунами та піклувальниками відповідно до ст. 71 ЦК; органів, уповноважених Верховною Радою АРК або місцевими радами управляти майном, на оренду державних та комунальних цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна відповідно до ст. 287 ГК; ліцензій для укладення певних договорів, наприклад, для операцій з валютними цінностями); б) передбачають проведення переддоговірних організаційно-правових заходів (наприклад, проведення конкурсів, аукціонів тощо).

Третя група норм має безпосередньо регулятивне значення. Вони визначають: порядок та умови обмеження дієздатності фізичної особи (ст. 36 ЦК); порядок та умови визнання фізичної особи недієздатною (ст. 39 ЦК); умови та порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК); порядок та умови встановлення опіки та піклування (ст. 60 ЦК); порядок створення чи ліквідації юридичної особи; порядок та форму укладення договору, його умови, порядок виконання, внесення змін тощо. Такі регулятивні норми також є неоднорідними і можуть виконувати різні функції. Вони можуть бути: правовстановлюючими (наприклад, норми ст. 626 ЦК про поділ договорів на односторонні, двосторонні та багатосторонні, про презумпцію відплатності договору; норми про зміст договору; норми про права сторін договору (зокрема про право наймодавця відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд; норма ст. 547 ЦК про право боржника виконати свій обов'язок внесенням боргу в депозит нотаріуса); правозобов'язуючими, чи уповноважуючими (наприклад, норма ст. 629 ЦК про обов'язковість виконання договору сторонами, норма ст. 654 про необхідність дотримання вимог про форму змін або розірвання договору, норма ст. 766 ЦК про обов'язок наймодавця передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму); заборонними (наприклад, норма ст. 515 ЦК про зобов'язання, в яких заміна кредитора не допускається; норма ст. 548 ЦК про недопустимість забезпечення недійсних зобов'язань; норма ст. 550 про неможливість нарахування процентів на неустойку, норма ст. 633 ЦК про недопустимість для підприємця в публічному договорі надавати переваги одному споживачу перед іншими щодо укладення публічного договору).

Нарешті, значну частину в цивільному праві становлять правозахисні норми, які вступають у дію лише у зв'язку з порушенням цивільних прав та інтересів. Водночас можна зауважити, що порушення цивільних прав може мати уявний характер, адже суд може і не встановити такого факту. Правозахисні норми необхідно відмежовувати від загально-охоронних. В юридичній науці, у тому числі в цивілістичній, вже сформовані певні погляди щодо співвідношення таких понять, як "правова охорона" та "правовий захист". Загалом нині спостерігається в юридичній науці тенденція до визнання правового захисту відповідною складовою частиною правової охорони, до якої мають включатися лише ті правові засоби, потреба у застосуванні яких виникає лише у момент порушення суб'єктивного (регулятивного) права.

Особливу позицію з цього питання зайняв Г. М. Стоякін, на думку якого правовий захист включає: а) видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення, захисту та застосування санкцій; б) діяльність суб'єктів зі здійснення і захисту своїх суб'єктивних прав; в) попереджувальну діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність із реалізації правових санкцій2.

Із наведеного вбачається, що автор фактично усі норми визнає правозахисними, у тому числі ті, які мають суто регулятивний характер. Іншими словами, відбулося ототожнення автором правоохоронних і правозахисник норм. З таким підходом важко погодитися. Як зазначалося в юридичній літературі, поряд із широким розумінням охорони в науці і в законодавстві використовується поняття охорони і у вузькому розумінні слова, згідно з чим до нього включаються лише ті передбачені законом міри, які спрямовані на відновлення чи визнання цивільних прав і захисту інтересів при їх порушенні або оспорюванні, а тому з метою уникнення термінологічної плутанини охорону у вузькому значенні прийнято іменувати захистом цивільних прав. З такою думкою важко не погодитись. Але головним у цій ситуації є не можливість плутанини у термінології, а правові реалії, які полягають у тому, що правові норми, які розпочинають свою дію після порушення договору, мають істотні особливості, які виправдовують виділення їх в окрему відносно самостійну структурну групу.

Цікаву позицію задекларував В. М. Коссак, на думку якого правовий захист нерозривно пов'язаний з правовою охороною. Між ними є різниця, визначена у самому законі, згідно з яким, зокрема, у ст. 16 ЦК України йдеться про захист та способи захисту цивільних прав, а термін "охорона" вживається у статтях, що регулюють особисті немайнові відносини2. Наведені автором аргументи лише частково підтверджують його позицію, яка досить легко спростовується, зокрема, змістом ст. 432 ЦК України, згідно з якою кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 цього Кодексу. Тобто вже самі норми інституту права інтелектуальної власності уможливлюють захист такого порушеного права засобами, передбаченими для застосування у разі порушення будь-якого цивільного права. Інша справа, що законодавець далеко не завжди враховує особливості співвідношення правової охорони та захисту, віддаючи перевагу першому поняттю. Наприклад, такими є закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг". Як на наш погляд, зазначені закони одержали таку назву тому, що в них правова охорона передбачених ними прав розглядається у широкому розумінні, що саме по собі не виключає розміщення в них чисто правозахисних норм. Відповідно, і у Законі України "Про захист прав споживачів", незважаючи на таку назву, містяться охоронні норми, які регулюють відносини купівлі-продажу, підряду тощо до моменту порушення прав договірних сторін. Отже, сама по собі назва того чи іншого акта законодавства не може бути покладена в основу критерію виявлення правової природи договірних норм. З іншого боку, не можна також нехтувати законодавчою термінологією, у тому числі застосовуваною у ЦК. Так, ст. 15 ЦК закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Вже зі змісту наведеної норми з очевидністю вбачається, що право на захист безпосередньо пов'язується з моментом порушення цивільних прав та інтересів. Цей висновок підтверджується також наступною ст. 16 ЦК, в якій безпосередньо визначені конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Зміст цих способів також свідчить про те, що право на їх застосування виникає в момент порушення цивільних прав та інтересів.

З наведеного можна дійти висновку про відносну самостійність норм ЦК, які передбачають застосування відповідних способів захисту цивільних прав та інтересів. Відтак, є достатньо підстав підтримати позицію С. С. Алексеева, який вважає, що правовий захист - це державно-примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку1. У даному випадку цю діяльність необхідно розглядати як таку, що спрямована на реалізацію передбачених законом способів захисту порушених прав та інтересів.

Визначальне значення серед усіх правозахисних норм ЦК мають насамперед ті, які визначають загальні засади захисту цивільних прав та інтересів (статті 15- 23 ЦК), а також захисту права власності (статті 386-394 ЦК).

Договірному праву, як і іншим правовим інститутам, можуть бути притаманні певні особливості конструкції правозахисних норм. По-перше, вони розташовані в різних структурних частинах ЦК, ГК, інших актах законодавства України. Так, до правозахисних норм договірного права мають бути віднесені насамперед норми глави 3 "Захист цивільних прав та інтересів", глави 16 "Правочини", які мають загальний характер для усіх договірних зобов'язань. Безперечно, правозахисними є усі норми глави 51 ЦК, які визначають правові наслідки порушення зобов'язання, у тому числі підстави та міри застосування відповідальності. Нарешті, правозахисними мають вважатися ті норми, які регулюють правові наслідки порушень окремих видів договірних зобов'язань. Показовою у цьому аспекті може бути глава 54 "Купівля-продаж", в якій міститься найбільше правозахисних норм, порівняно з іншими договорами. До них, зокрема, можна віднести ст. 661 про відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця, ст. 665 про правові наслідки відмови продавця передати товар, ст. 666 про правові наслідки невиконання продавцем обов'язку передати приналежності товару та документи, що стосуються товару, ст. 670 про правові наслідки порушення умови договору щодо кількості товару, ст. 672 про правові наслідки порушення умови договору щодо асортименту товару, ст. 678 про правові наслідки передання товару неналежної якості та інші статті цієї глави (679-681, 684, 686, 688, 709-711).

Переважна частина норм глави 82 "Відшкодування шкоди" мають ознаки правозахисних норм, яка застосовуються у разі заподіяння особі майнової чи моральної шкоди.