Цивільне право України - Дзера О.В. - 1. Поняття і особливості цивільних правовідносин

Глава 6. Цивільні правовідносини

1. Поняття і особливості цивільних правовідносин

Прагнення людини отримати доступ до певного обсягу тих чи інших майнових та немайнових благ, здатних забезпечити задоволення її матеріальних і духовних потреб, повсякчас спонукає індивідів вступати у різноманітні соціальні зв'язки з іншими суб'єктами суспільної життєдіяльності. Крім того, існує доволі широке коло суспільних відносин, учасником яких людина є в силу самого факту свого народження або може стати у зв'язку з настанням певних обставин незалежно від свого волевиявлення.

Поряд з фізичними особами у різних формах соціальної взаємодії можуть брати участь також і різноманітні організаційні утворення - юридичні особи, держава та її органи, територіальні громади та органи місцевого самоврядування тощо. Однак інтереси окремих індивідів, організацій, держави і суспільства нерідко входять у суперечність одне з одним, а нерівномірність розподілу соціальних благ та егоїстичні устремління учасників суспільних відносин самі по собі є чинниками, що можуть провокувати безліч конфліктних ситуацій. З іншого боку, узгодження подекуди взаємовиключних інтересів та налагодження нормальної взаємодії вищезгаданих суб'єктів суспільного життя не тільки слугує передумовою для реалізації індивідуальних інтересів кожної особи, а й сприяє створенню надійного підґрунтя для подальшого прогресивного розвитку цілого суспільства, забезпечує поступальний розвиток усіх складових його матеріальної та духовної культури. Зазначене засвідчує існування об'єктивної необхідності у здійсненні певної зовнішньої регламентації принаймні найважливіших видів суспільних відносин.

У державно-організованих суспільствах таку функцію виконує держава в особі спеціально створених нею владних структур. При цьому основним формально вираженим засобом упорядкування суспільних відносин постає право, як система загальнообов'язкових соціальних норм, додержання яких забезпечується державою1. Саме завдяки державно-владному регулюванню суспільні відносини набувають сталого, прогнозованого характеру, а їх учасники дістають гарантовану можливість звернутися до держави з вимогою вжити примусових заходів з метою захисту їх прав та інтересів.

Врегульовані нормами позитивного права суспільні відносини набувають форми правовідносин, які, своєю чергою, постають як форма реалізації тієї або іншої правової норми, засіб і, одночасно, результат правового регулювання. Причому в правових відносинах сторони виявляються пов'язаними взаємно кореспондуючими суб'єктивними правами і обов'язками - саме цей правовий зв'язок, його нормативна визначеність і забезпеченість державним примусом вирішальною мірою конституює будь-які конкретні правовідносини. В них суб'єктивне право однієї сторони неодмінно спирається на обов'язок іншого суб'єкта певним чином сприяти або ж не перешкоджати реалізації права уповноваженої особи. Наприклад, згідно зі ст. 655 ЦК у відносинах купівлі-продажу праву покупця вимагати передачі йому певного товару протистоїть обов'язок продавця передати обумовлене договором майно, водночас право вимоги продавця щодо одержання плати за цей товар забезпечується обов'язком покупця сплатити відповідну грошову суму. А у відносинах власності правам власника володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК) кореспондує обов'язок кожної іншої особи не порушувати цих прав.

Суб'єктивні цивільні права й обов'язки можуть виникати не тільки з договорів та інших правочинів, а й внаслідок багатьох інших юридичних фактів, серед яких насамперед слід згадати такі зазначені у ч. 2 ст. 11 ЦК, як створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, а також завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Скажімо, внаслідок створення об'єкта права інтелектуальної власності у людини, що є творцем зазначеного об'єкта, виникають особисті немайнові права (зокрема право на визнання цієї людини автором, виконавцем, винахідником тощо - ст. 423 ЦК), яким кореспондує обов'язок необмеженого кола інших осіб утримуватися від посягання на ці права. Тож у разі виявлення факту плагіату, яким авторові певного літературного твору було завдано моральної шкоди, цей суб'єкт авторського права набуває право на її компенсацію згідно з п. "в" ч. 1 ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права", статтями 23, 1167 ЦК. У цьому випадку право потерпілої особи на відшкодування завданої їй моральної шкоди корелює з обов'язком конкретного суб'єкта відповідальності компенсувати немайнові втрати потерпілого.

Крім того, цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, а у встановлених останніми випадках - з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, а ще - з рішення суду (частини 3, 4, 5 ст. 11 ЦК відповідно). Так, саме за рішенням суду набувається право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери (ч. 4 ст. 344 ЦК). Своєю чергою, через встановлення судом сервітуту (ч. 1 ст. 402 ЦК) у заінтересованої особи може виникнути право користування чужим нерухомим майном. При цьому в рішенні суду можуть бути визначені строк дії сервітуту, розмір плати за користування майном тощо. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, якщо це передбачено актами цивільного законодавства або договором, може бути також і настання або ненастання певної події (ч. 6 ст. II ЦК).

Принагідно варто зробити ремарку щодо використання таких словосполучень, як "об'єктивне цивільне право" і "суб'єктивне цивільне право". У порушеному контексті цими категоріями позначається відповідно: вся сукупність правових норм, якими регулюються цивільні відносини, та правові можливості, якими наділяється конкретна уповноважена особа у певних правовідносинах.

Рівень організаційно-правової самостійності суб'єктів, значимість їх волевиявлення для виникнення суспільних відносин того чи іншого виду та визначення їх динаміки, характер інтересу, який прагнуть задовольнити сторони, та, певною мірою, врахування особливостей матеріальних і духовних благ, з приводу яких виникають ці взаємини, визначають специфіку режиму правової регламентації різних груп соціальних зв'язків. Недарма законодавець, визначаючи у ЦК України предмет цивільно-правового регулювання, орієнтується водночас як на загальне коло регульованих цивільним законодавством суспільних відносин, так і на їх правовий режим, у якому віддзеркалюються характерні ознаки методу регламентації саме цих відносин.

Отже, лише у вкрай стислому вигляді цивільні правовідносини можна було б визначити як врегульовані нормами об'єктивного цивільного права особисті немайнові та майнові відносини. Проте будь-яке розгорнуте визначення суті цих правовідносин передбачає врахування ключових особливостей правового статусу їх суб'єктів. Йдеться про такі ознаки суб'єктного складу цивільних відносин, які зумовлюють надання їх учасникам однакових формально-юридичних можливостей, внаслідок чого цивільні відносини регулюються на засадах автономії волі сторін, координації, а не субординації їх діяльності. Тому зазвичай цивільно-правові відносини характеризуються як правовий зв'язок юридично рівних, взаємно відокремлених у майновому і організаційному відношенні суб'єктів, які є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, забезпечених можливістю застосування до їх порушників заходів державного примусу.

Орієнтація на цю специфіку дозволяє уникати помилок в юридичній кваліфікації правових відносин різних типів, правильно визначати суб'єктивні права та обов'язки заінтересованих осіб і належні форми захисту їх прав та інтересів. У разі виникнення правового спору результат такої кваліфікації вирішальною мірою впливає на визначення підвідомчості (вибір відповідної форми судочинства) судового розгляду цивільних, господарських і адміністративних справ. Так, захист цивільних прав та інтересів залежно від суб'єктного складу спірних правовідносин здійснюється, як правило, у цивільному або господарському процесі. Натомість, наприклад, укладання суб'єктами владних повноважень адміністративно-правового договору передбачає розгляд спорів щодо його виконання у порядку адміністративного судочинства (п. З ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України). Якщо інше не встановлено процесуальним законодавством, адміністративним судам підвідомчі також будь-які інші публічно-правові спори з приводу здійснення органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими особами покладених на них владних управлінських функцій.

Водночас важливо наголосити і на притаманних цивільному праву джерелах правового регулювання, до яких поруч з актами цивільного законодавства належать договори, звичаї, аналогія закону і права, принципи цивільно-правового регулювання. У силу виразного превалювання диспозитивного начала, що становить істотну ознаку цивільно-правового режиму координації відносин юридично рівних суб'єктів1, значною своєрідністю вирізняються й фактичні підстави виникнення цивільних правовідносин. Передусім привертає увагу те, що згідно з ч. І ст. 11 ЦК цивільні права і обов'язки виникають не тільки із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а й із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків чи не найпомітніша роль відводиться договору - законодавець, нормативно закріплюючи принцип свободи договору (п. З ст. З ЦК), надає у ст. 6 ЦК сторонам право: укласти договір, який хоча й не передбачений актами цивільного законодавства, однак відповідає його загальним засадам; самостійно врегулювати у договорі свої відносини, які не врегульовані актами цивільного законодавства, або відступити від положень цих актів і врегулювати свої відносини на власний розсуд, якщо інше не випливає зі змісту законодавчих приписів або із суті відносин сторін.

Відмітні ознаки правового режиму цивільних відносин та специфічність підстав виникнення цивільних прав і обов'язків визначають і характерні особливості захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів. Насамперед варто зазначити, що цей захист здійснюється за ініціативою самої заінтересованої особи, найчастіше-у позовному порядку, а в передбачених законом або договором випадках навіть через вчинення нею певних односторонніх дій. Мається на увазі вжиття заходів самозахисту, включно із застосуванням у договірних відносинах так званих заходів оперативного впливу, або оперативних санкцій, найпоширенішою формою яких є правомірна відмова від договору. Що ж до цивільно-правової відповідальності, то її застосування також ґрунтується на засадах юридичної рівності, а тому має на меті компенсацію майнових або немайнових (моральних) утрат потерпілої сторони за рахунок боржника і не передбачає будь-якого карального впливу, пов'язаного з якимись особистими обмеженнями для суб'єкта відповідальності, або покладання на нього надмірного майнового тягаря, вочевидь нееквівалентного наслідкам вчиненого правопорушення.

Нарешті, попри надзвичайну важливість суто юридичних аспектів, які характеризують цивільні правовідносин, не можна забувати й того, що "цивільні відносини - це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи". Зважаючи на викладене, врегульовані цивільним правом відносини має вирізняти також і відповідний правовий режим об'єктів цивільних прав.

Таким чином, відмінності врегульованих нормами цивільного права правових відносин визначаються методом цивільно-правового регулювання і втілюються головно у законодавчому визначенні особливостей: правового статусу суб'єктів цивільного права, підстав виникнення цивільних правовідносин, правового режиму об'єктів цивільного права і механізму захисту цивільних прав та інтересів. Саме сукупний вплив згаданих чинників і визначає зміст суб'єктивних цивільних прав і обов'язків учасників конкретних цивільних правовідносин. Враховуючи зазначене, цивільні правовідносини можна охарактеризувати як опосередкований нормами об'єктивного цивільного права соціальний зв'язок між суб'єктами цивільного права, що встановлюється на визначених законом підставах з метою задоволення інтересів учасників цивільних відносин у певних матеріальних або нематеріальних (зумовлює виникнення у них суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, можливість яких забезпечується належним правовим механізмом захисту суб'єктивних цивільних прав.