Цивільне право України - Дзера О.В. - 5. Цивільно-правова відповідальність як спосіб захисту цивільних прав та інтересів

Цивільно-правова відповідальність посідає особливе місце серед правових засобів, покликаних гарантувати ефективний захист цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин. Певною мірою це відображено у ст. 16 чинного ЦК України, у якій відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди включено до загального переліку способів захисту цивільних прав та інтересів. Хоча тут законодавець обмежився вказівкою тільки на універсальні форми майнової відповідальності, які можуть бути застосовані у цивільних правовідносинах будь-якого виду. Зокрема привертає увагу та обставина, що, на відміну від ст. 6 ЦК УРСР 1963 р., у зазначеному переліку немає згадки про стягнення неустойки (штрафу, пені) - чи не найпоширенішого із заходів так званої договірної відповідальності, що застосовується у зв'язку з порушенням договору. Однак зазначена обставина не применшує значення як цієї; так і решти спеціальних форм (конкретних санкцій, заходів) відповідальності, застосування яких можливе лише за наявності спеціальної правової норми, у якій встановлюються умови та порядок застосування певного заходу цивільної відповідальності, або у разі включення відповідного положення до тексту договору.

Місце заходів відповідальності у загальній системі способів захисту цивільних прав та інтересів увиразнюється можливістю їх застосування не тільки окремо, а й поряд, одночасно з переважною більшістю інших захисних засобів. Серед іншого, відшкодування збитків та стягнення неустойки і процентів річних за порушення грошового зобов'язання може "супроводжувати" застосування так званої оперативної санкції у вигляді передбаченої законом або договором відмови від договору; вимогу про відшкодування збитків та моральної шкоди можна включити до позову про визнання недійсним правочину; стягнення компенсації за порушення виключних майнових прав на об'єкт права інтелектуальної власності може використовуватися з метою захисту прав правоволодільця одночасно з вилученням з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення контрафактних товарів, опублікуванням у ЗМІ відомостей про вчинене порушення і зміст судового рішення щодо нього тощо.

Ключова особливість цивільної відповідальності полягає у її здатності забезпечити надання потерпілій особі справедливої майнової компенсації за ті матеріальні або немайнові втрати, яких вона зазнала або могла зазнати внаслідок порушення її суб'єктивного права з боку іншого учасника цивільних відносин. Завдяки цьому забезпечується відновлення майнової сфери кредитора до того стану, в якому вона мала б знаходитися за відсутності правопорушення. З іншого боку, у разі завдання моральної шкоди (зважаючи на її немайнову природу) відповідне майнове відшкодування сприяє якомога повнішому усуненню негативних наслідків правопорушення із немайнової сфери потерпілого.

Слід мати на увазі, що з огляду на специфіку моральної шкоди, котра постає як результат порушення саме особистих немайнових прав та інтересів (порушення немайнового інтересу, прямо не опосередкованого конкретним суб'єктивним немайновим правом, завдання шкоди пов'язаним з цим інтересом немайновим благам в окремих випадках може бути наслідком порушення суто майнового за своїм змістом суб'єктивного цивільного права потерпілої особи), у відносинах з приводу її відшкодування не може йтися про компенсацію втрат потерпілого на суто еквівалентних засадах - адже, наприклад, принижені честь, гідність, ділову репутацію не можна у буквальному розумінні відновити завдяки самому лишень отриманню певної грошової суми. З іншого боку, одержання потерпілим належної майнової компенсації в багатьох випадках здатне допомогти йому повернути стан душевної рівноваги, створити необхідні матеріальні умови для поновлення звичного способу життя або доступу до тих чи інших немайнових благ, користування якими може допомогти певним чином тамувати біль або переживання щодо втраченого внаслідок правопорушення. У зв'язку з цим у науковій літературі часто наголошується на тому, що в контексті відшкодування моральної (немайнової) шкоди більш слушно було б говорити, власне, не про відшкодування, а про компенсацію або загладжування немайнових втрат потерпілої сторони.

Однак урахування зазначеної специфіки моральної шкоди та механізму її відшкодування жодним чином не змінює майновий компенсаційний характер відповідного заходу цивільно-правової відповідальності. Тому слідом за законодавцем можна абстрагуватися від вищезгаданих термінологічних нюансів, розмежовуючи відшкодування майнової та моральної шкоди залежно від правової природи порушеного цивільного права або інтересу та безпосереднього об'єкта посягання, яким можуть бути як матеріальні, так і немайнові блага.

Потрібно мати на увазі, що, на відміну від відповідальності за порушення особистих немайнових благ, відповідальність за порушення майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин не вичерпується якоюсь однією формою. Враховуючи особливості змісту окремих видів цих відносин, підстав їх виникнення, характеру ймовірних правопорушень у різних сферах цивільно-правового регулювання, а також зважаючи на специфіку грошей, як у певному розумінні особливого об'єкта цивільних прав, в законодавстві 63010 закріплено низку спеціальних правових конструкцій - таких як разове грошове стягнення (компенсація у твердій сумі замість відшкодування збитків) за неправомірне використання об'єктів права інтелектуальної власності, неустойка, завдаток, проценти річних за порушення грошового зобов'язання. Порядок та умови застосування цих заходів можуть істотно відрізнятися від порядку та умов відшкодування збитків, що є основною формою відшкодування майнової шкоди. Водночас всі без винятку заходи цивільно-правової відповідальності переслідують спільну мету і виконують однакові функції, хоча в механізмі застосування кожного з цих заходів на перший план може виходити якась окрема характеристика регулювального впливу інституту цивільної відповідальності.

Так, загальною метою цивільно-правової відповідальності є підтримання встановленого законодавством правопорядку в сфері цивільних відносин через захист прав та інтересів суб'єктів цивільного права за допомогою правових засобів, здатних забезпечити надання за рахунок суб'єктів відповідальності справедливої майнової компенсації потерпілим внаслідок правопорушень особам. Проте неустойка та завдаток, будучи водночас і спеціально пойменованими засобами забезпечення виконання зобов'язань, справляють на потенційних правопорушників виразніший (ніж інші заходи цивільно-правової відповідальності, що застосовуються у договірних відносинах) запобіжний вплив, активніше спонукаючи їх належним чином виконувати свої обов'язки і не порушувати прав кредиторів. Річ у тім, що: по-перше, для застосування зазначених санкцій кредиторові не потрібно доводити наявність збитків та, відповідно, причинно-наслідкового зв'язку між порушенням зобов'язання та його негативними майновими наслідками; по-друге, коли не йдеться про так звану виключну неустойку, і якщо інше не передбачено домовленістю сторін, стягнення неустойки і застосування захисного механізму завдатку, як правило, не виключає можливості одночасного пред'явлення вимоги про відшкодування завданих кредиторові збитків.

Попри розмаїття заходів цивільно-правової відповідальності як засобу захисту цивільних прав, відшкодування збитків відіграє роль універсальної форми цієї відповідальності й провідного способу відшкодування майнової шкоди (зазвичай збитками називають грошовий вираз останньої). Універсальність відшкодування збитків виявляється у можливості вдатися до цього заходу, якщо інше не встановлено в законі або дійсному договорі: 1) у всіх випадках порушення суб'єктивних цивільних прав особи (як відносних, так і абсолютних, у правовідносинах усіх видів, зокрема у договірних і у недоговірних), незважаючи на відсутність прямої згадки про це у спеціальній нормі законодавства чи у договорі; 2) у можливості одночасного застосування поряд із відшкодуванням збитків за порушення договору також і інших заходів відповідальності за порушення зобов'язань. Якщо ж потерпіла сторона буде заінтересована не в отриманні грошової компенсації, а у наданні правопорушником іншої речі замість пошкодженої, у її полагодженні або в іншому усуненні шкоди силами самого правопорушника, тоді завдана потерпілому майнова шкода може бути відшкодована в натурі.

Решта заходів цивільної відповідальності є спеціальними санкціями, орієнтованими на захист прав учасників певних, заздалегідь визначених правовідносин. Скажімо, стягнення неустойки і застосування захисного механізму завдатку мають на меті захист прав кредитора у договірному зобов'язанні. Тож і неустойка, і завдаток постають як спеціальні форми так званої договірної відповідальності. Натомість проценти річних за порушення грошового зобов'язання можуть нараховуватися не тільки у разі порушення договірного зобов'язання, а й, як певний виняток, у позадоговірних відносинах (наприклад, у зв'язку з невиконанням рішення суду про виплату грошової суми, стягнутої як відшкодування завданої шкоди).

Слід наголосити на тому, що фундаментальне значення відшкодування майнової та моральної шкоди як засобів цивільно-правового захисту та двох основних форм цивільної відповідальності належним чином відображене у Конституції України, статтях 16, 22 і 23 ЦК України. Приміром, ст. 66 Основного Закону закріплює конституційний обов'язок кожного відшкодовувати завдані ним збитки; ч. 4 ст. 32 Конституції гарантує кожному право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї; ч. 1 ст. 50 Основного Закону проголошує право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Провідна роль двох згаданих у Конституції України загальних форм цивільно-правової відповідальності надзвичайно наочно виявляється у тому, що вони постають як основні засоби захисту приватних прав та інтересів також і у тих випадках, коли шкоди було завдано у зв'язку з участю потерпілої особи у публічно-правових відносинах. У цьому контексті варто згадати конституційні права на відшкодування: за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Основного Закону); матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62 Конституції); матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними (ч. З ст. 152 Основного Закону).

Оскільки Конституція становить основу цивільного законодавства України, основним актом якого, своєю чергою, є Цивільний кодекс (пункти 1 і 2 ст. 4 ЦК), то саме у ньому конкретизовано чимало із вищезгаданих конституційних положень. Приміром, статті 1173 і 1174 ЦК передбачають, що шкода, заподіяна незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини відповідних органів, посадових і службових осіб. Так само незалежно від вини цих осіб зазначені суб'єкти публічного права несуть відповідальність за шкоду, завдану ними в результаті прийняття нормативно-правових актів, визнаних незаконними і скасованих (ст. 1175 ЦК). Нарешті, відповідно до ч. 1 ст. 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. У всіх цих випадках Цивільний кодекс України не тільки відтворює конституційне положення про пряму відповідальність держави, органів місцевого самоврядування і Автономної Республіки Крим за шкоду, завдану під час виконання владних функцій зазначених суб'єктів публічного права, а й визначає спеціальні умови цієї відповідальності (незалежно від вини відповідних державних органів і органів місцевого самоврядування, їх службових і посадових осіб).

Принагідно доцільно звернути увагу на те, що в юридичній літературі термін "відшкодування шкоди" щодо майнових наслідків учиненого правопорушення може вживатися у різних значеннях. Згідно з широким тлумаченням під ним інколи розуміють будь-які правові засоби, спрямовані на компенсацію майнових втрат потерпілої сторони, передусім відшкодування збитків. Натомість у спеціальному значенні за допомогою того самого терміна часто позначаються деліктні зобов'язання, тобто охоронні цивільні відносини з приводу відшкодування позадоговірної (за термінологією чинного ЦК України - недоговірної) шкоди, завданої порушенням абсолютних цивільних прав особи, яким кореспондує обов'язок необмеженого кола інших суб'єктів цивільного права, У такому контексті йдеться, зокрема, про захист права власності на певну річ або виключних майнових прав інтелектуальної власності.

Згідно з п. 22 ст. 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. Це означає неприпустимість установлення у підзаконних нормативних актах норм, які запроваджують відмінні від закріплених у Цивільному кодексі та законах України підходи до регулювання відносин цивільної відповідальності. Тому, наприклад, ні указами Президента, ні постановами Верховної Ради України чи Уряду вина не може бути виключена зі складу умов цивільної відповідальності, оскільки відповідальність за вину правопорушника є ключовим положенням цього інституту цивільного законодавства. Водночас згідно з ч. 1 ст. 614 ЦК відповідальність незалежно від вини зобов'язаної особи допустимо запроваджувати договором або законом. Приміром, відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Це означає, що передбачений ч. 2 зазначеної статті обов'язок сплатити кредиторові поряд з проіндексованим на індекс інфляції боргом також і три проценти річних від простроченої суми покладається на боржника незалежно від наявності у його діях вини, навіть якщо порушення сталося внаслідок впливу непереборної сили. Проте, за загальним правилом, випадок та вирішальний вплив непереборної сили розглядаються як, відповідно, суб'єктивна та об'єктивна межі цивільно-правової відповідальності. Тому, наприклад, незважаючи на виключення вини зі складу умов відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки, вони не відповідають за шкоду, завдану внаслідок непереборної сили (ч. 5 ст. 1187 ЦК).

Вищесказане не означає неприпустимості конкретизації особливостей функціонування окремих складових механізму цивільно-правової відповідальності на рівні підзаконних правових актів, прийняття яких належить до законодавчо визначеної компетенції відповідних державних органів - проте лише за тієї умови, що відповідні правові акти було прийнято на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (як це й вимагається ч. 2 ст. 19 Основного Закону).

Так, ст. З Закону України "Про залізничний транспорт" до повноважень Кабінету Міністрів України віднесено затвердження Статуту залізниць України. Причому цей Закон містить чимало норм, які в аспекті регулювання відносин цивільної відповідальності за порушення зобов'язань у сфері залізничних перевезень є відсильними щодо зазначеного Статуту. Наприклад, ч. 1 ст. 23 Закону України "Про залізничний транспорт" передбачає, що у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань за договором про організацію перевезень вантажів перевізники несуть відповідальність за неповну та несвоєчасну подачу вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень, а вантажовідправники - за невикористання наданих транспортних засобів, у порядку та розмірі, що визначаються Статутом залізниць України. Тобто у цьому конкретному випадку згідно з наведеним законоположенням Уряд України наділений повноваженнями щодо визначення розміру та порядку застосування належних заходів цивільно-правової відповідальності.

Натомість у ч. 2 тієї самої ст. 23 Закону України "Про залізничний транспорт" законодавцем закріплюється імперативне правило про те, що за незбереження (втрату, нестачу, псування, пошкодження) прийнятого до перевезень вантажу, багажу, вантажобагажу перевізники несуть відповідальність у розмірі фактично заподіяної шкоди, якщо не доведуть, що втрата, нестача, псування, пошкодження виникли з незалежних від них причин. У такий спосіб установлюється обмежена за обсягом (розміром реальних збитків потерпілої сторони) відповідальність перевізників, що підлягає застосуванню на засадах вини. Зрозуміло, що прийняття такого роду правової норми, якою запроваджується відступ від принципу повного відшкодування шкоди, має належати до виключних повноважень парламенту як єдиного законодавчого органу. Те саме стосується й можливого скасування (в окремих випадках, передбачених спеціальними нормами ЦК та інших законів) юридичного значення вини як суб'єктивної умови відповідальності.

Основним актом вітчизняного цивільного законодавства є Цивільний кодекс України, а в силу ч. 2 ст. 2 цього правового акта інші закони, які регулюють цивільні відносини, приймаються відповідно до ЦК. Тому в разі суперечності положень цього Кодексу та норм спеціального закону, яким врегульовано відносини цивільно-правової відповідальності, що виникають у певній сфері суспільної життєдіяльності, пріоритет має надаватися нормам Цивільного кодексу. Проте слід ураховувати, що інше співвідношення може випливати з норм самого ЦК.

Скажімо, відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Таким спеціальним законом сьогодні є Господарський кодекс України. Тому Вищий господарський суд України, напевно, мав рацію, зазначаючи у п. 1 свого листа "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" від 7 квітня 2008 р. № 01-8/211, що "правила частини 1 статті 232 ГК України, відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному застосуванню перед правилами ч. 1 ст. 24 ЦК України, відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка)". Проте чимало вчених вважають, що доречніше і логічніше було б установити загальне правило про штрафну неустойку і в ГК.

Як зазначалося, про який захід цивільно-правової відповідальності не йшлося б, він завжди виконуватиме певну компенсаційну функцію, спрямовану на максимально можливе усунення негативних наслідків порушення суб'єктивного цивільного права кредитора (потерпілої особи) за допомогою надання останньому певної майнової компенсації за рахунок власного майна правопорушника або іншого суб'єкта, який повинен нести відповідальність за протиправну поведінку безпосереднього правопорушника. У такий спосіб забезпечується ретроспективний захист порушеного права, його умовне "відновлення" (насправді, нагадаємо, можна говорити хіба що про відновлення майнової сфери потерпілого). Але й сама можливість застосування такого роду майнового стягнення також має неабияке значення, оскільки здатна справляти превентивний вплив загалом на всіх суб'єктів цивільного права, спонукуючи їх до належного виконання покладених на них обов'язків. У такий спосіб виявляється забезпечувальна (щодо прав, які захищаються, та обов'язків, що кореспондують їм) або запобіжна, превентивна (щодо ймовірного правопорушення) функція цивільно-правової відповідальності. Недарма у ч. З ст. 14 ЦК саме на встановлену договором або актом цивільного законодавства відповідальність поряд і засобами заохочення покладається завдання із забезпечення виконання цивільних обов'язків.

Реалізація першої з двох виділених нами функцій відбувається у процесі практичного правозастосування - через добровільне виконання суб'єктом відповідальності обов'язку з відшкодування збитків та моральної шкоди, сплати неустойки, процентів річних, подвійної суми завдатку тощо, або за допомогою державного примусу - у позовному провадженні й пов'язаних з ним процедурах примусового виконання рішення суду, а так само шляхом примусового виконання виконавчого напису нотаріуса. При застосуванні зазначеного примусу цивільна відповідальність, природно, реалізується у належних процесуальних формах. Причому законодавство надає можливість потерпілій особі реалізувати своє право на відшкодування позадоговірної шкоди у всіх видах судочинства, що здійснюється судами загальної юрисдикції - це може бути як самостійний позов, поданий у цивільній або господарській справі, так і цивільний позов у кримінальній справі; вимога про відшкодування шкоди може бути розглянута також і як складова позову, що вирішується за правилами адміністративного судочинства. Отже, на відміну від деяких інших способів захисту цивільних прав та інтересів, реалізація заходів цивільно-правової відповідальності потребує або добровільного надання боржником належної кредиторові компенсації, або судового захисту чи вчинення виконавчого напису нотаріуса (при безспірному стягненні неустойки).

Своєю чергою, забезпечувальна (запобіжна, превентивна) функція цивільної відповідальності реалізується у самій статиці правового регулювання, завдяки усвідомленню ймовірним правопорушником тих негативних для нього майнових наслідків, що настануть у разі порушення ним суб'єктивного цивільного права іншої особи.

Загалом зміст двох вищезазначених функцій зумовлює закріплення у інституті цивільної відповідальності двох основоположних засад - так званих принципу повного відшкодування завданої шкоди та принципу вини.

Згідно з принципом повного відшкодування шкоди негативні майнові наслідки цивільного правопорушення мають бути компенсовані суб'єктом відповідальності у повному обсязі, якщо інше не випливає із норм законодавства, договору, суті порушених правовідносин і застосованих правових засобів. Цей принцип найбільш повно втілюється у нормах інституту деліктної (позадоговірної) відповідальності й у положеннях про відшкодування збитків, завданих порушенням договору. Хоча у останньому випадку законодавець допускає чимало відступів від засади повного відшкодування, обмежуючи його в окремих правових ситуаціях реальними збитками (зменшенням майна, фактично наявного у потерпілої сторони на момент порушення її прав) і позбавляючи кредитора можливості стягнути упущену вигоду (неодержані доходи, які він мав би одержати за звичайних обставин). Крім того, на відміну від ЦК УРСР 1963 р., у чинному ЦК України 2003 р. з'явилися положення, які уможливлюють відшкодування збитків у подвійному розмірі правопорушниками, що діяли з прямим умислом, впливаючи на іншу сторону обманом чи насильством з метою вчинення недійсного правочину. Не вдаючись до детального аналізу аргументів "за" і "проти" запровадження такого роду підходів відзначимо неоднозначне ставлення до них з боку різних представників науки цивільного права.

Зазначимо принагідно, що притаманна ідеї справедливості засада пропорційності відповідальності наслідкам вчиненого правопорушення знаходить певне відображення у механізмі застосування всіх без винятку заходів цивільно-правової відповідальності. Приміром, згідно з ч. З ст. 551 ЦК суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків кредитора. Уявляється, що й попри відсутність аналогічних законоположень щодо встановлених договором процентів за порушення грошового зобов'язання і завдатку, суд у цих випадках також має певним чином співвідносити обсяг відповідальності боржника з ймовірними (очікуваними за даних обставин) збитками кредитора, оскільки інше вочевидь супереч йтиме вимогам справедливості, розумності й добросовісності (п. 6 ст. З, ч. З ст. 509 ЦК).

Мета справедливого визначення розміру відповідальності у вигляді відшкодування завданих збитків визначила необхідність закріплення чотирьох загальних умов цивільно-правової відповідальності, до яких належать власне завдані збитки, причинний зв'язок між правопорушенням і його негативним наслідками, протиправність порушення чужого суб'єктивного цивільного права, а також вина правопорушника. Встановлення цих умов забезпечує підтримання справедливого балансу інтересів заінтересованих сторін, який здатний усунути можливість покладення на правопорушника обов'язку відшкодовувати збитки, до яких він не має безпосереднього стосунку, або яких насправді не було завдано, або яких хоча й було завдано, проте у зв'язку з правомірними діями учасника цивільних відносин або поведінкою, за яку йому не можна дорікати з погляду виявленої ним турботливості й обачності.

Зазначені умови відповідальності часто групують у конструкцію так званого складу цивільного правопорушення, називаючи його підставою цивільної відповідальності. Зважаючи ж на те, що для застосування окремих заходів цивільно-правової відповідальності достатньо лише трьох, двох чи навіть однієї-єдиної із окреслених умов, прихильники відповідного наукового погляду змушені вирізняти так звані повний і усічений склади цивільного правопорушення.

Серед іншого, вину виключено з умов відповідальності за позадоговірну шкоду, завдану використанням джерела підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), а також за вищезгадані делікти, вчинені органами публічної адміністрації (державними органами та органами місцевого самоврядування), їх службовими і посадовими особами. Умовами стягнення неустойки є протиправність і винний характер поведінки правопорушника - тобто тут не потрібно встановлювати ні розміру ймовірно завданих збитків, ні відповідного причинно-наслідкового зв'язку; водночас особа, яка порушила зобов'язання, може звільнитися від відповідальності, довівши відсутність своєї вини, якщо вину законом або договором не виключено зі складу умов відповідальності (в цивільному праві, як загальне правило, діє спростовна презумпція вини правопорушника). А єдиною передумовою для застосування санкції у вигляді процентів річних за порушення грошового зобов'язання є протиправність допущеного боржником прострочення.

Отже, спільною умовою застосування всіх заходів цивільно-правової відповідальності є протиправність поведінки правопорушника. Причому зазвичай саме порушнику потрібно доводити правомірність своїх дій, оскільки, за загальним правилом, порушення чужого цивільного права вважається протиправним у всіх випадках, якщо тільки шкоду не було заподіяно при реалізації передбаченої законом форми правомірної поведінки. Наочними прикладами цього є завдання шкоди при здійсненні права на самозахист і в стані крайньої необхідності (статті 1169, 1171 ЦК).

Враховуючи означені відмінності у складах умов застосування різних заходів цивільно-правової відповідальності чимало вчених замість використання конструкції складу цивільного правопорушення воліють виокремлювати порушення суб'єктивного цивільного права кредитора як підставу цивільної відповідальності та відповідну змісту того чи іншого її різновиду сукупність умов її застосування. Доцільно зауважити, що такий підхід є не тільки логічнішим, а й більш органічним з огляду на єдність підстави застосування різних цивільно-правових санкцій, до яких належать і заходи цивільно-правової відповідальності. Адже всі вони застосовуються як реакція на порушення суб'єктивного цивільного права уповноваженого суб'єкта (у окремих випадках - за наявності явних ознак, що засвідчують неминучість такого порушення) і передбачають негативні для суб'єкта відповідальності наслідки у вигляді зміни його правового та (або) майнового становища.

Відмінність цивільно-правової відповідальності від інших способів захисту цивільних прав (інших санкцій зокрема) полягає передусім у компенсаційному майновому змісті того обов'язку, що покладається на боржника. Так, віндикацію, при якій відбувається відібрання речі у незаконного володільця, також можна розглядати як майновий за змістом спосіб захисту права власності, однак цей правовий засіб не має компенсаційного спрямування, оскільки власнику не передається якого-небудь майна, належного на законній підставі самому незаконному володільцеві. У разі ж знищення (загибелі) речі, оскільки це унеможливлює її віндикацію, власник набуває право подати позов про відшкодування завданих збитків. У цій ситуації позивачеві потрібно довести як порушення свого права, так і наявність у діях відповідача та їх наслідках всіх загальних умов відповідальності (з поправкою на вину, щодо наявності якої діє законодавчо встановлена презумпція, яку правопорушник може спростувати). Якщо зазначений позов буде задоволено, то стягнення звертатиметься на власне майно відповідача.

Майновий зміст має, як правило, примусове виконання обов'язку в натурі, однак і цей захід принципово відмінний від цивільно-правової відповідальності. Річ у тім, що під час примусового виконання добровільно невиконаного на боржника не покладається жодного нового, додаткового майнового обтяження порівняно з тим, яке прямо випливає зі змісту порушених регулятивних правовідносин. До того ж тут взагалі не йдеться про виявлення (інший спосіб врахування) і компенсацію втрат кредитора, спричинених порушенням зобов'язання. Натомість головною відмітною ознакою цивільної відповідальності є те, що як правовий засіб вона постає у вигляді покладання на суб'єкта відповідальності нового або додаткового до невиконаного майнового обов'язку, відмінного від порушеного.

Що ж стосується інших заходів цивільно-правового захисту, то переважна їх більшість взагалі позбавлена якогось безпосереднього майнового змісту і передбачає виникнення різного роду організаційно-правових наслідків, таких як визнання права, припинення дій, що порушують право, зміна або припинення правовідносин тощо.

Одним з найважливіших питань функціонування механізму цивільно-правової відповідальності є визначення належного суб'єкта відповідальності. Як правило, ним є безпосередній правопорушник - боржник у зобов'язанні, порушник абсолютного цивільного права потерпілого тощо. Однак різні суто юридичні або соціальні чинники можуть зумовлювати справедливість покладання відповідальності за вчинене правопорушення на іншу особу. Скажімо, особливості правової природи юридичної особи зумовлюють існування правила, за яким вона несе пряму відповідальність за шкоду, завдану її працівниками при виконання покладених на них трудових (службових) обов'язків (ч. і ст. 1172 ЦК). Неделіктоздатність малолітніх та недієздатних осіб пояснює необхідність перекладення відповідальності за завдану ними шкоду на їх батьків або опікунів, якщо ті не доведуть, що в цьому немає їхньої вини, і вони належним чином ставилися до виховання і нагляду за означеними заподіювачами шкоди (ч. 1 ст. 1178, ч. 1 ст. 1184 ЦК).

У зобов'язальних правовідносинах взаємні права і обов'язки виникають між конкретними контрагентами. Тому, як правило, інші правові відносини, в які сторони вступають з третіми особами з метою виконання певного зобов'язання, не впливають на визначення суб'єкта відповідальності - в договірному зобов'язанні ним завжди буде сторона, яка порушила його умови, а не той суб'єкт, який мав би надати відповідне виконання згідно з окремими договором, укладеним між порушником першого зобов'язання та третьою особою. Але потрібно зважати на те, що законодавець залишив за собою вельми широкі можливості для детальнішої регламентації зазначених відносин на рівні спеціальних законів. Так, згідно зі ст. 618 ЦК боржник відповідає за порушення зобов'язання іншими особами, на яких було покладено його виконання, якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця. Отже, таке формулювання уможливлює встановлення у окремих законах норм про пряму відповідальність зазначеного виконавця перед кредитором свого кредитора. Що ж стосується договору про відповідальність безпосереднього виконавця, то цей правочин вважатиметься чинним винятково за наявності належним чином оформленого волевиявлення зазначеної особи, яка має брати участь в укладанні такого договору як його сторона.

Особливістю відносин цивільної відповідальності є й те, що в них у передбачених законом або договором випадках зобов'язаною перед кредитором (потерпілим) особою може бути не тільки основний боржник, а й інша особа чи кілька осіб (додаткові боржники), на яких покладається виконання тієї частини обов'язку суб'єкта відповідальності, яка залишилася невиконаною. В такому разі йдеться про додаткову, або субсидіарну, відповідальність додаткових боржників (ст. 619 ЦК). У означеному порядку відповідають, наприклад, батьки та піклувальники за шкоду, завдану неповнолітніми (ч. 2 ст. 1179 ЦК).

Відповідальність у цивільному праві може бути покладено одразу на кілька осіб, без визначення часток відповідальності для кожної з них - тоді матиме місце так звана солідарна відповідальність. Для її виникнення необхідна пряма вказівка в законі або наявність відповідної умови у договорі. Солідарною є відповідальність повних учасників повного і командитного товариств (ч. 1 ст. 119 і ч. І ст. 133 ЦК), боржника і поручителя, якщо договором поруки не було встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. І ст. 554 ЦК), осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано недоговірної шкоди (ч. 1 ст. 1190 ЦК), тощо.

Тож необхідність установлення низки спеціальних правил щодо визначення належних суб'єктів відповідальності є ще однією відмітною ознакою, що виділяє цивільно-правову відповідальність на тлі інших - санкцій та загалом всіх заходів захисту цивільних прав та інтересів.